Теорії зародження державності східних слов’ян

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ  У СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОЯВА НАЙДАВНІШИХ  СЛОВ’ЯН НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1.1. Етногенезис слов’ян

1.2. Загальна характеристика  слов’янських племен, що проживали  на території України

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

РОЗДІЛ 3. ПОЧАТКИ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

3.1. Перші центри формування  східних слов’ян

3.2. Теорії зародження  державності східних слов’ян

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Слов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. е. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери.

До середини І тис. н. е. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним

Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни.

У писемних джерелах початку  нашої ери слов'яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито римським ученим і державним діячем І ст. н. е. Плінієм Старшим. У «Природничій історії» він зазначав, що «місцевості до річки Віс-тули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами». Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трактаті «Походження германців і місцезнаходження Німеччини».

Становлячи в І ст. н. е. єдиний, стійкий і один із найчисленніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півдні — рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцнював зв'язки між їхніми племенами.

Враховуючи вищезазначене, дослідження етногенезису, суспільного ладу та формування союзів східних слов’ян має важливе значення для з’ясування особливостей зародження державності на території України.

РОЗДІЛ 1. ПОЯВА НАЙДАВНІШИХ  СЛОВ’ЯН НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1.1. Етногенезис слов’ян

В наш час є всі підстави ототожнювати населення середньоєвропейської спільності полів поховальних урн з давньоєвропейцями. Стан всередині спільноти, за даними археології, був зовсім таким самим, який вимальовується за фактами лінґвістики. Це історичне утворення споріднених племен, яким були властиві однаковий побут, домобудівництво та обрядовість, навіть економіка і, що дуже суттєво, спільність духовного життя. Племена всередині спільноти найтіснішим чином взаємодіяли між собою.

На етапі переходу від  бронзовго віку до залізного в  результаті міґрацій, диференціональних  і неоднакових економічних процесів із середовища давньоєвропейської спільноти  близько 750 р. формуються кельти (західніий  гальштат — VIII-V ст. до н.е.), близько 700 р. — іллірійці (східний гальштат — VII-IV ст. до н.е.), трохи раніше (близько 900 р.), у процесі міґрації на Апеннінский півострів (двома великими хвилями — протолатинскою та оско-умбрскою) — італіки (культури террамар та вілланова), венети (культура есте на північному узбережжі Адріатики, що датується 950-183 р. до н.е.), ґерманці (ясторфська культура 600-300 р. до н.е.на Ельбі й у Ютландії) і слов’яни (культура підкльошових поховань 400-100 р. до н.е. у межиріччя Одеру і Вісли). Частина давньоєвропейців проникла в південно-східну Прибалтику і взяла участь у генезисі балтів. Навпаки, окраїнні балти розселилися на території формування слов’ян і влилися до їхнього складу [33, c. 75].

Культура підкльошових поховань (характерним обрядом було накривати залишки спалень великою посудиною — по-польському "кльош" - перекинутим нагору дном) відповідає першому етапові розвитку слов’янської мови й етносу. Мова слов’ян у цей час тільки но почала самостійне життя, поступово виробляючи власну структуру і лексику. Співвіднесення даних археології та мовознавства виявляє їхню повну кореляцію. Лінґвістика свідчить про контакти слов’ян у цей час із західними балтами, ґерманцями і скитами. Відповідно до матеріалів археології, населення культури підкльошових поховань сусідило і тісно взаємодіяло на північному сході з західними балтами (культура західнобалтських курганів), на північно-заході з ґерманцями (ясторфська культура) і на південному сході зі скитськими племенами.

Наступний етап історії слов’ян  пов’язаний з тісними контактами з кельтами. Останні, подолавши двома  хвилями Судети й Карпати, розселяються на Одері в Сілезії, де складається типова для кельтів латенська культура, і на Віслі в Малопольщі, де формується тинецька культура, у якій поєднуюься кельтські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури кельтів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя. У результаті культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську, спочатку з явно "кельтським забарвленням". Поступово слов’яни — носії пшеворської культури — асимілювали кельтів спершу Малопольщі, а пізніше й Сілезії. Кельтський субстрат потужно вплинув на розвиток пшеворської культури, спадщина кельтів проявляється в керамічному виробництві, металурґії і ковальській справі, похоронній обрядовості, у духовному житті. В остаточному підсумку утворяться дві діалектно-етнографічні групи слов’янства — південна, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, і північна, де слов’яни тісно взаємодіяли з кельтською цивілізацією як сусіди.

З часів І. Домбровського (1753-1829) і до наших днів у лінґвістиці широко поширене положення, відповідно до якого слов’яни спочатку розділилися на дві великі групи. Дослідниками охарактеризовані морфологічні, синтаксичні та словотворчі критерії такого членування. Ф.П. Філіним показана своєрідність північнослов’янської лексики, що відноситься до особливостей місцевості та явищ природи, до назв рослин, риб, тварин та птахів, термінам землеробства. Археологія ставить цей процес, що розмежовує, на конкретно-історичну основу.

Перші згадки слов’ян античними  авторами (під ім’ям "венеди", "венети") датуються I-II ст. н.е. [22, c. 137]. Про те, що це дійсно були слов’яни, досить певно свідчить Йордан — автор "Гетики", написаної в середині VI ст. Він повідомляє, що венет — "багаточисленне плем’я", що розселилося "від витоків Вістули (Вісли) на величезних просторах", відоме переважно як слов’яни й анти. Судячи з ранньосередньовікових документів, венедами називали слов’ян їхні найближчі сусіди — ґерманці, і цим етнонімом німці дотепер іменують слов’ян-лужичан. Венедами називають слов’ян і прибалтійські фіни — естонці, карели, вепси і власне фіни.

Етнонім "венеди", потрібно гадати, сходить до давньоєвропейської спільности. З неї, як уже говорилося, вийшли венети Північної Адріатики, а також кельтське плем’я венетів у Бретані, підкорене Цезарем під час походів у Галлію в 50-х роках І ст. до н.е., і венеди (венети) — слов’яни. Уперше венеди (слов’яни) зустрічаються в енциклопедичній праці "Природна історія", написаній Плинієм Старшим (23/24-79 р. н.е.). У розділі, присвяченому географічному описові Європи, він повідомляє, що Енінгія (якась область Європи, відповідності якій немає на сучасних картах) "населена аж до ріки Вісули сарматами, венедами, скірами...". Скіри — плем’я ґерманців, що локализується десь північніше Карпат. Очевидно, їхніми сусідами (а також сарматів) і були венеди.

Дещо конкретніше місце  проживання венедів зазначене у  творі грецького географа й астронома  Птолемея "Географічний порадник" (третя чверть II ст. н.е.). Учений називає  венедів серед "великих народів" Сарматії і виразно зв’язує місця  їхніх поселень з басейном Вісли. Східними сусідами венедів Птолемей називає ґалиндів та судинів — це досить добре відомі західно-балтські племена, що локалізуються в межиріччі Вісли й Німану. На римській географічній карті III ст. н.е., відомої в історичній літературі як "Певтинґерові таблиці", венеди-сармати позначені південніше Балтійського моря і північніше Карпат.

Області, зайняті слов’янами в римський час (II-IV ст. н.е.), не мали яких-небудь природних рубежів. Туди неодноразово вторгалися з заходу різні племена ґерманців, що документується матеріалами археології і зафіксовано античними авторами. Аналіз даних розкопок поселень і могильників пшеворської культури дозволяє виділити у домобудівництві, похоронній обрядовості і глиняному посуді домашнього вироблення етнографічні особливості, характерні для слов’ян і властиві ґерманцям. Виробами, що вийшли з провінційних-римських майстерень, — гончарною керамікою, ковальською продукцією, металевими деталями одягу і прикрасами — в однаковій мірі користувалися і слов’яни і ґерманці.

Стає очевидним, що в басейні  Вісли різко домінував слов’янський етнос, у басейні Одеру переважало також слов’янське населення, але тут чимало було і переселенців з корінних ґерманських земель [25, c. 43]. Згідно даних античних авторів, вандали, або вандилії (одне з ґерманських племен), проживали по берегах середнього Одеру. З II ст. н.е. вони просуваються на південь, і Діон Кассій визначає місця їхньої локалізації у верхній частині басейну Одеру. У західній частині пшеворського ареалу, у сусідстві з ельбськими ґерманцями, проживали бургунди. Десь у межах території пшеворської культури знаходилися невеликі племена ґерманців — гарнії, гелізії, маніми та наганарвали, що входять у племінне об’єднання лугіїв.

Одним з надійних свідчень проживання слов’ян у Вісло-Одерському реґіоні в римський час стали лексичні славізм, що достовірно фіксуються в давньоанглійській мові, основу якої заклали діалекти англів, саксів і ютів. Як відомо, ці західноґерманські племена переселилися на Британські острови наприкінці IV — початку V ст. Раніше вони мешкали в Ютландії та суміжних землях басейну нижньої Ельби і явно контактували зі слов’янами. Цікаво, що в давньоанглійській був і етнонім "венеди".

1.2. Загальна характеристика  слов’янських племен, що проживали  на території України

У римський час слов’яни розширили свою територію ще в  південному і південно-східному напрямках. Наприкінці II ст. н.е. носії пшеворської культури Повіслення, перейшовши через перевал Карпатські гори, розселилися в північних окраїнних реґіонах середнього Подунав’я. Тут складається прешівська культура, що явно відпаростилася від пшеворської.

Ще раніш, у другій половині І ст. до н.е., пшеворське населення  поширилося на верхньому Дністрі й у західній частині Волині. У результаті змішування цього населення з місцевим, зафіксованого липицькими та зарубинецькими старожитностями, тут формується особлива група пшеворської культури — волино-подільска. У II-III ст. великі маси пшеворського населення з Вісло-Одерського реґіону переміщаються до лісостепових районів межиріччя Дністра і Дніпра, заселені сарматськими та пізньоскитськими племенами, що належали до іранської мовної групи. У III ст. до Чорного моря двома хвилями просуваються ще східноґерманські племена — ґоти й ґепіди, представлені вельбарськими старожитностями. У Північне Причорномор’я (від нижнього Дунаю до Дніпровського лісостепового лівобережжя) складається культурний новотвір провінційного-римського вигляду — поліетнічна черняхівська культура. Вона характеризується відносною єдністю гончарної кераміки і металевих виробів — продукцією ремісничих майстерень, але значною різнотипністю поховальної обрядовості, домобудівництва і ліпного посуду, відбиваючи неоднорідну етноструктуру населення: у його складі були місцеві скито-сармати та ґето-фракійці, сторонні слов’яни та ґерманці.

Вироби ремісничого виробництва  поширювалися по всій території черняхівської  культури серед її населення незалежно  від приналежності до того чи того етносу. Численні знахідки римських монет  та "варварських наслідувань" свідчать про формування в черняхівському середовищі товарно-грошових відносин із внутрішнім та зовнішнім грошовим обігом [17, c. 51-52]. Про наявність торговельних зв’язків з римським світом свідчать предметти, що нерідко зусрічаються серед пам’ятників черняхівської культури, амфори, червонолаковий та червоноглиняний посуд для їжі, посудини з кольорових металів, вироби зі скла тощо.

У різних частинах Черняхівського ареалу мали місце неоднакові етнічні процеси. Так, за концентрацією вельбарських компонентів виділяються два реґіони — межиріччя нижнього Дунаю і Дністра та нижня Наддніпрянщина, що відповідають двом гілкам ґотів – вестґотам (везеґотам) і остґотам (остроґотам). На правобережжі Дністра ґоти оселилися серед ґето-даків ще під час першої міґраційної хвилі, що датується другою половиною II ст. Так, Йордан повідомляє про великі вторгнення північнодунайських племен у межі Римської імперії вже в 248 та 251 р. У письмових джерелах IV-V ст. ця область іменується Ґотією. Другу хвилю міґрації склали остроґоти, місцем розселення яких стала нижня Наддніпрянщина.

В області територіального  змішування слов’янського населення  зі скито-сарматським (лісостепові  землі між Дністром і Дніпром, найбільш придатні для землеробства) складається слов’яно-іранський симбіоз. У результаті процесу поступової слов’янізації аборигенів формується новотвір, відомий в історичних джерелах як анти — це іранський етнонім, успадкований слов’янським утворенням, що пережило симбіоз зі скито-сарматами. Їхні пам’ятники складають подільсько-дніпровський реґіон черняхівскої культури, у якому виявляються такі елементи домобудівництва, похоронної обрядовості та ліпного глиняного посуду, що стали досить характерними для ранньосередньовічної слов’янської культури Дніпровсько-Дністровського реґіону.

До періоду слов’яно-іранського симбіозу відноситься ціла низка мовних і культурних елементів, сприйнятих або успадкованих південно-східною частиною раннього слов’янства з іранського світу. Мовний вплив виявляється в матеріалах лексики, елементах фонетики і граматики. Це дало підставу В.І. Абаєву стверджувати, що в етногенезі розглянутої групи слов’ян брав участь скито-сарматський етнічний субстрат. Аналіз мовних іранізмів дозволяє говорити про те, що в римський час складається антська діалектна область [23, c. 46-47]. Іранська спадщина в південно-східній частині розселення слов’ян виявляється також у духовній культурі й антропоніміці [13, c. 71].