Шпаргалка по «Истории педагогики»

П. Редкін

До особи вчителя П. Редкін звертається у своїх працях неодноразово, оскільки він добре знав, що жалюгідне правове і матеріальне становище вчителя не могло викликати особливого ентузіазму у тих, хто присвячував своє життя педагогічній діяльності. У зв’язку з цим, особливу надію він покладав на патріотичну молодь, готову безкорисливо служити своєму народові. 
 
Турбувався П. Редкін і про моральне обличчя вчителя. Він вважав неприйнятними для вчителя «…карти, випивка, відвідання товариств, де розмова переливається з пустого в порожнє, де не вміють знайти іншого предмета для дружньої бесіди, ніж плітки, пересуди, лихослів’я та ін.».

П. Редкін, як і багато членів Педагогічного товариства у своїх виступах на його засіданнях заявляли, що ніякі підручники, як би вони майстерно не були складені, не замінять силу впливу педагога, бо діти виховуються розумово і морально лише під прямим впливом людської особистості, оскільки виховна сила виливається тільки із живого джерела – вихователя. Власним позитивним прикладом, своїми розумними діями, сумлінним виконанням службових і громадських обов’язків, власним авторитетом, говорили вони, учитель виховує учнів. Щоб гарний приклад учителя мав найбільший вплив на дітей, йому необхідно присвятити справі виховання не тільки навчальний час, а і брати участь у дитячих іграх, розвагах, прогулянках. Учитель повинен знати життя своїх вихованців і приходити до них з порадою старшого товариша. П. Редкін звертав увагу і на підбір учительських кадрів, висуваючи при цьому високі вимоги щодо їхнього інтелектуального рівня. За його словами, справжній педагог повинен мати широку загальну і педагогічну освіту, глибокі знання в галузі того предмета, який викладає. Також він вважав, що для вітчизняних педагогів найбільш характерними є здатність до постійного оновлення знань, спроможність до швидкої адаптації та змін у соціально – економічній сфері, висока професійна компетентність. За цих умов мають вагу не тільки наукові знання, а й особисті риси характеру, ті якості, без яких педагог не може обійтись у практичній діяльності: відданість ідеї, сумлінне ставлення до виконуваної роботи. 
Петро Григорович заглиблювався у сутність професіоналізму вчителя, вирізняючи при цьому духовні компоненти, які закладені в основі його педагогічної культури. На його думку, виховання, навчання та підготовка до майбутнього життя національно свідомих громадян залежить від рівня освіченості та майстерності педагога. Він також вважав, що в структуру професійної майстерності педагога варто включити емпатію (здатність відчувати і співпереживати), толерантність до існування інших поглядів і позицій, оптимізм (віру в значимість і перспективу психологічної допомоги), гнучкість та зваженість у виборі засобів впливу, рефлексію власних можливостей, альтруїзм. 
Необхідною умовою становлення педагогічної майстерності, на думку вченого, є не тільки обов’язкове читання учителем спеціальної педагогічної літератури, але й постійні відвідання та обговорення уроків своїх колег. Особливо значну користь таке взаємозбагачення може принести початкуючим учителям, яким «дається можливість через взаємовідвідування засвоїти ті практичні прийоми і взагалі знання, яким вони не навчаться з жодної книги, які даються тільки освітянським досвідом, а досвідчені вчителі будуть весь час освіжатись через контакт з новими силами» [4, 196]. Окрім того, як вважає Редкін, учителі не повинні обмежуватись тільки контактом між собою з питань навчання і виховання, а тісніше підтримувати стосунки з батьками, бо тільки така гармонія зусиль учителів і батьків може бути спрямована на досягнення єдиної мети – виховання громадянина: «…людини з твердими правилами і переконаннями, людини з волею і рішучістю, з енергією» . 
З цього випливає, що учитель має постійно удосконалювати свою загальну освіту та фахову кваліфікацію шляхом самоосвіти за допомогою позашкільних інституцій (учительські бібліотеки, методико-педагогічні семінари, учительські курси підвищення кваліфікації), співпраці з педагогічними виданнями, участі у спеціальних учительських з’їздах, оскільки освіта не може бути готовою, завершеною. Вона невпинно розвивається і немислима без діяльності, без удосконалення, а тому вчитель повинен невпинно підвищувати свій освітній рівень, тобто самовдосконалюватись як людина і громадянин, що обрав почесну місію педагога. Вчитель повинен завжди пам’ятати, що від його особистості найбільш залежить успішність його учнів. «Радійте за себе і за своїх учнів. Знаходьте повну насолоду в самому викладанні, довіряйте людській природі..., майте міцне переконання, що все прекрасне, справжнє і добре досягається вільним розвитком людських сил», – наголошував педагог.

П. Юркевич  - видатний український філософ, педагог, професор Київської духовної академії, професор філософії Московського університету -- тридцять п'ять років (із 48 відпущених йому долею) жив і творив в Україні. Філософія та педагогіка цього мислителя укорінені в національному ґрунті.    

Філософ сформулював надзвичайно важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що процес формування людської особистості тісно пов'язаний зі становленням системи ставлень до дійсності. Із "серцем" Юркевич пов'язує унікальність, неповторність розвитку кожної людської особистості. Завдяки серцю уявлення, почуття і вчинки людини набувають особистісного спрямування та індивідуального забарвлення. Не тільки людська індивідуальність, а й моральна діяльність визначається найтоншими порухами серця. "Серце" - основа діяльності душі й морального вчинку. Не може бути людина моральною без переконань і без героїзму - готовою йти назустріч усім тим силам, що стають на перешкоді її духовного розвитку. 
     Педагогічна теорія П.Юркевича є органічною частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Учений переконаний у перетворюючій силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення. Виховання та освіта народу - умова розвитку держави. 
     Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. На першому місці - родина, оскільки вона завжди була і залишається природним середовищем перебування дитини: "дитя відроджується до життя морального під впливом сімейного Духу". Думки мислителя щодо унікальності кожної людини, її саморозвитку відзначаються своєрідністю і випереджають час. Людина своїм духом, вважає педагог, справді відображує діяльність і такі форми самовиявлення родини й суспільства, як поняття, припущення, прагнення, почування тощо. Водночас феномен особистості не підлягає діям зовнішніх сил. Тому, згідно з Юркевичем, людина ніколи не може бути ні виявленням, ні органом суспільного чи родинного духу. Доля кожної людини унікальна. Слова людини, її думки, справи зароджуються не в суспільній чи родинній душевній субстанції, а тільки в її особистому, розвиненому й уособленому духовному житті, за яке людина сама і відповідає. 
     Виховний ідеал П.Д.Юркевич розв'язує з позиції гуманістично спрямованої християнської педагогіки. Мету виховання він визначає на основі врахування "трьох начал": особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов'язку щодо церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Юркевич уточнює мету виховання: виховай людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили чинити добро, - тобто людину розумну, моральну і творчу. Отже, мета "иховання обґрунтована П.Юркевичем з позиції загальнолюдських християнських цінностей. Він показує шлях до розв'язання цього завдання з позицій "філософії серця". Учений робить висновок про національну зумовленість людського світосприймання, яке у свою чергу пов'язано із системою освіти й виховання. Разом із тим, існують загальнолюдські цінності, що засвоюються через виховання й освіту - народність, релігія, моральність. 
     П.Юркевич досяг найвищих для свого часу узагальнень у питаннях єдності виховання і навчання у формуванні особистості. Між розумом і волею, головою і серцем, мудрістю і любов'ю, знаннями і харгіктером існує взаємозв'язок, але одне лише знання доброго й справедливого ще не робить саме такою людину. Тому необхідна єдність виховання і навчання: "Виховання надає вихованцеві найкращих якостей, навчання - праііильних відомостей". Взаємозв'язок виховання та навчання тоді досягне найбільшої ефективності, коли навчання буде залежати від виховання, від морального спрямування, від турботи про чистоту серця, про зміцнення й ушляхетнення зарактеру. 
     Поняття виховання духу і формування вільної людини нероздільні. В усіх своїх педагогічних творах філософ незмінно підкреслює: "Де дух, там і свобода" й називає цю тезу "керуючим правилом для вихователя". 
     Думка про необхідність релігійного виховання, потребу виховати у дитини глибоку віру проходить лейтмотивом через усю наукову спадщину філософа. Наповнити серце вихованця невикоріненною вірою в Добро й Бога - так визначає Юркевич одне з головних завдань виховання.

54. 1917р. Центральна Рада. Започаткування  першої системи освіти. Перший  мін освіти України І.Стешенко. Громадська і педагогічна позиція.

У 1917 р. Стешенко виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні.

З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Перебуваючи на цій посаді, Стешенко рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій (зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства.

Основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою. Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти. За короткий час свого перебування на посаді генерального секретаря, а потім міністра народної освіти в Українській Народній Республіці Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали проти широкої українізації школи.

Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні прав усіх національних меншостей. У статті "Про українську національну школу" (1917 р.) і в інших своїх статтях він піднімає проблему співвідношення національного та інтернаціонального у справі виховання. Вказуючи на необхідність національної школи для всіх національних груп, Стешенко доводив, що всі народності, які проживають на території України, повинні знати її мову, літературу, географію, історію.

Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено на всеукраїнських учительських з’їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією роботи цих з’їздів.

55. Перші декрети Рад уряду  про освіту. Традиції, новації, ідеологія. 1-а Всеукраїнська нарада з  питань освіти.

На більшій частині території України з 1920 р. запанувала радянська влада. Надійним засобом впровадження домінуючої ідеології пролетаріату до свідомості широких мас керівники компартії і держави цілком слушно вважали систему освіти, яку треба було докорінно переробити, поставити на службу своїм цілям. Саме на це спрямовувалась державна освітня політика.

Проте в Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситуація. З одного боку, спостерігався зліт національної самосвідомості, з іншого — українські більшовики ще прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті першої світової та громадянської воєн.

Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРФСР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 p., створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає "Декларацію про соціальне виховання дітей", в якій, на підставі твердження про розпад сім і в соціалістичній державі, робиться висновок про необхідність перенесення "центру ваги" в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок. Тодішній нарком освіти Г.Гринько так роз'яснював сутність соціального виховання: "соціальне виховання в розвинутому вигляді є всезагальна організація дитинства, створення колективного життя всього дитячого населення. Це - не вихідна точка, а кінцева мета розвитку соцвиху. Вона передбачає повне усунення розпорошеності дітей між індивідуалістичними сім'ями, що неможливе без організації соціалістичного господарства та зміни всього устрою життя".  

постанові VIII Всеросійської конференції Російської комуністичної партії (більшовиків) (грудень 1919 р.) «Про радянську владу в Україні» зазначалося: зважаючи на те, що українська культура (мова, школа та інше) протягом століть придушувалась російським царатом і експлуататорськими класами, ЦК РКГІ(б) зобов'язує всіх членів партії усіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури.

Такі рішення мали сприяти наверненню національно свідомих громадян до радянської влади, яка утвердилася шляхом насилля та відсторонення українського уряду.Започаткований в часи УНР національний напрям розвитку освіти владі недоцільно було зупиняти. Саме тому 20-ті роки характеризуються як українське відродження. У цей час було створено 80 науково-дослідних кафедр, які згодом стали інститутами. Зростає кількість періодичних видань, особливо технічного напряму, перекладів з іноземних мов, що пов'язане з індустріалізацією країни. Діяльність і досягнення українських учених дістають високу оцінку. В побудові радянського соціалістичного суспільства освітянськимсправам надається серйозного значення, тому що школа і навіть дошкільне виховання стають сферою ідеологічного впливу на юне покоління. Та в умовах громадянської війни, господарської занедбаності, загального зубожіння населення, голоду, епідемій саме існування на родної освіти опинилося під загрозою.

56. Підготовка учителя в Україні  в 20-ті роки

Комплексні програми, що розроблялись на Україні, були спрямовані передусім на класове виховання, якого від школи вимагали партія і уряд. Це вступало в гострі суперечності з положенням самих програм. Важко було пристосувати до комплексів політичні питання, пов'язати їх з дитячим комуністичним рухом, "політкомплексом", "комплексом охорони здоров'я".У 20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролетарське комуністичне оточення - партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так кардинально змінюється парадигма освіти: від дитини як центру педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.

57. Перетворення в галузі освіти. Кодекс про народну освіту (1922 р.).

2 листопада 1922 р. Президія  ВУЦВК затвердила "Кодекс законів  про народну освіту в УРСР", в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.Таким чином, в 20-ті роки XX ст. на Україні була створена оригінальна освітня система, яка була виявом творчості українського суспільства, викликана загальним творчим злетом, характерним для соціальної атмосфери перших пореволюційних років.Впроваджувалася комплексна система навчання - принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо).

58. 20-ті роки. Національно-освітнє  питання

У середині 20-х років, як завдання на перспективу, було вису-нуго гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання.До вищих навчальних закладів в 20-ті роки відносилися інститути різних профілів (індустріально-технічні, с/г, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада на Україні ліквідувала університети, вважаючи їх "розсадником буржуазної ідеології"'.

З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів, при них відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати цю молодь до сприйняття інститутських курсів.

Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. У 1920 р. у схемі системи освіти, запропонованій Г.Гриньком, вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.

59. Ліквідація неписьменності (20-30-ті  роки) як фактор зміни загальної  культури суспільства

Послаблення напруженості в стосунках вчительства з представниками органів місцевої влади, що виникло на грунті спільної зацікавленості у гальмуванні темпів “українізації” освітніх і державних установ, створило сприятливі умови для співробітництва. Вибух громадської активності педагогів Донбасу в той час реалізувався насамперед в галузі ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Протягом 20-х років вчителі проводили велику роботу по лікнепу: виступали з ініціативою відкриття пунктів, організовували в них навчальний процес, складали учбові програми та підручники для неписьменних громадян, влаштовували агітаційні заходи з метою популяризації знань серед населення. Завдяки в основному їхнім зусиллям ліквідація неписьменності серед дорослого населення Донбасу здійснювалася успішніше, ніж в інших регіонах України. Однак протягом зазначеного періоду так і не вдалося розгорнути мережу лікпунктів відповідно до розподілу неписьменних за рідною мовою.