Роль педагогічної освіти у поширенні педагогічних інновацій

Роль педагогічної освіти у поширенні педагогічних інновацій

Сучасна організація освітньої діяльності потребує:

• забезпечити підвищення якості освіти, враховуючи, що значення вчителів як інструкторів зменшуватиметься, водночас зростатиме їхня роль як методистів, консультантів, порадників і наставників учнів, взірця для наслідування, як оцінювачів та інтерпретаторів знань;
• безперервного професійного розвитку вчителів відповідно до нової ролі, що охоплює і вміння ефективно використовувати нові технології;
• зростання ролі учнів у здобутті й передачі знань, що особливо важливо для післяшкільного навчання
• диверсифікації освіти в масовій школі, що формує випускника нового типу; переходу вищої освіти до концепції «освіта протягом усього життя»;
• інтеграції освіти, науки і виробництва.

Інтенсивний розвиток інформаційно-комунікаційних технологій і збільшення обсягу інформації привели людство від індустріальної до принципово нової стадії його розвитку — інформаційного суспільства, в результаті чого ми спостерігаємо активне впровадження концепції інформаційного суспільства у всі сфери соціального життя, а також упровадження в нього електронно-обчислювальної техніки. Між ними встановився і зворотний зв'язок: розвиток обчислювальної техніки спонукав до аналізу і усвідомлення його соціальних наслідків, а концепція інформаційного суспільства наповнює смислом і відчуттям важливості справу вдосконалення комп'ютерів, їх масового поширення, а отже, формує суспільство інформаційних споживачів

Суспільство знань вносить  якісні зміни в методологію та зміст сучасної освіти, яка в контексті цих перетворень має такий вимір: 1) неперервний характер; 2) студенти та учні набувають нового статусу — громадян суспільства знань, що передбачає наднаціональний підхід до етнічних, конфесійних та інших відмінностей людей, глобальну людську етику й гідність, толерантність, солідарність тощо; 3) суспільство знань змінює призначення, завдання й поле діяльності навчальних закладів, а отже, й викладачів; 4) змінюється система взаємовідносин між тими, хто навчає, й тими, хто навчається.

Настав час внести зміни в  зміст парадигми освіти й визнати: вчитель - це не джерело знання, а  посередник між учнем і знанням, котрий до того й сам потребує постійного навчання. Освіта має трансформуватися у двобічний процес взаємного інформаційного обміну між учителями і учнями — процес, який ґрунтується на принципі взаємного навчання в спільній освітній, дослідницькій та практичній діяльності. І цю нову парадигму освіти не можна реалізувати одномоментно: цієї мети можна досягти поступовими реформами освітньої системи, яка в майбутньому спиратиметься на три головні види діяльності: спільну освітню, дослідницьку й практичну, які мають забезпечити різні форми інформаційного обміну між учителями і учнями: спеціальні спільні курси, семінари, наукові конгреси, симпозіуми, конференції.

Надзвичайно важливою формою інформаційного обміну в освіті має стати сучасна науково-дослідницька робота, що може й має привести до справжньої революції в науковій діяльності. Залучення молодих людей до розв'язання наукових проблем і практичних питань, спільна робота над цими проектами учнів і вчителів здатні створити принципово нові умови для розвитку наукових ідей і реалізації практичних проектів, коли нестандартні рішення, вільна творчість і інновації стануть нормою. Не менш, а, може, й більш продуктивною може стати спільна творчість на ниві мистецтва, бо тут додержання суворих наукових канонів аж ніяк не обов'язкове, а дитяча, молодіжна безпосередність і безмежний поліг уяви можуть здійснити прорив у мистецтві чи навіть дати поштовх до започаткування й розвитку його нових напрямів.

Нині на головний план виходить методологія дитиноцентризму, суть якої, як стверджує академік В. Г. Кремень, полягає в максимальному наближенні освіти, навчання, виховання кожної дитини до її конкретних здібностей, плекати яку як творчу особистість треба на основі інноваційних технологій.

Як пише І. П. Підласий, «педагогіка  в ринковому світі переживає  бурхливий період переосмислення підходів, відмови від усталених традицій і соціалістичних стереотипів. Підштовхувана технологізацією і ринковими потребами, вона впритул підійшла до розуміння того, що педагогічна праця у своєму загальному вигляді відрізняється від інших видів суспільно корисної праці тільки специфікою, має свій продукт, свої технології і їхню ринкову вартість. Володіння технологіями стає загальною й пріоритетною потребою ринку, визначає напрямки опанування професійних умінь і враховується при оцінці якості і вартості освітньо-виховних послуг. І наш вітчизняний педагог має бути готовим виконати будь-яке ринкове замовлення — від високоефективного навчання, елітного виховання до елементарного педагогічного догляду. Треба опановувати відповідні технології. Технології в роботі учителя вже ближчого майбутнього будуть визначати успіх на 80 %, індивідуальна майстерність — тільки на 20 %» 
 
Ідея особистісного підходу у вихованні школярів передбачає організовану взаємодію вихователя з вихованцем, спрямовану на створення оптимальних умов для самореалізації особистості в діяльності і спілкуванні, що спрямовуються, координуються й корегуються з урахуванням інтересів, мотивів, установок, ціннісних орієнтацій та потреб учням, поваги до нього як до суб’єкта цієї взаємодії. 
 
Сутність процесу поширення педагогічних ідей саме втому й полягає, щоб узяти із відомих педагогічних досліджень найважливіші ідеї, висновки, положення, що акумулюють цільову спрямованість освітніх змін, та допомогти окремим учителям і педагогічним колективам зрозуміти їх, усвідомити значущість для інноваційних перетворень існуючої практики з метою її позитивного розвитку. 
 
У процесі засвоєння ідеї вчителем вона технологічно матеріалізується і набирає вигляду технології, що є результатом її практичного використання. Тільки на основі зрозумілої, привабливої, особистісно важливої ідеї педагог, опираючись на власний досвід, здатний самоудосконалюватися і створювати результативну технологію як результат усвідомлення і конструювання пізнавальної навчальної діяльності школярів, спрямованої на досягнення поставлених цілей. 
 

Алгоритм  трансформації педагогічної ідеї в  технологію:

1. Вибір ідеї, визначення її джерела (концепція, освітня програма, педагогічна технологія, наукові рекомендації тощо); ознайомлення з публікаціями щодо сутності проблеми.
2. Аналіз та осмислення прочитаного, власного досвіду, самооцінка знань з проблеми, виявлення існуючих та необхідних умов для застосування ідеї, розробка алгоритму діяльності.
3. Формування педагогічних цілей застосування нової ідеї у процесі викладання конкретної навчальної дисципліни.
4. Прогнозування навчальної діяльності учнів на основі диференційованого та особистісного підходу.
5. Розробка і створення системи уроків.
6. Переведення педагогічних цілей у навчальні (дидактичні) завдання (відповідно до класу, структури програми, особливостей учнів тощо).
7. Прогнозування результатів навчальної діяльності (розвиток, знання, вміння, особистісні якості школярів).
8. Аналіз, корекція створеної технології. 
   

Інноваційна діяльність в Україні передбачена  проектом Концепції державної інноваційної політики (1997) та проектом Положення  «Про порядок здійснення інноваційної діяльності у системі освіти» (1999). 
Інновація освіти — цілеспрямований процес часткових змін, що ведуть до модифікацій мети, змісту, методів, форм навчання й виховання, адаптації процесу навчання до нових вимог.

Стрижнем  інноваційних процесів в освіті є  впровадження досягнень психолого-педагогічної науки в практику, вивчення, узагальнення та поширення передового педагогічного  досвіду.

Інноваційну спрямованість педагогічної діяльності зумовлюють соціально-економічні перетворення, які вимагають відповідного оновлення  освітньої політики, прагнення вчителів до освоєння та застосування педагогічних новинок, конкуренція загальноосвітніх закладів, яка стимулює пошук нових  форм, методів організації навчально-виховного  процесу, диктує відповідні критерії щодо добору вчителів.

Головною  рушійною силою інноваційної діяльності є вчитель, оскільки суб'єктивний чинник є вирішальним і під час  впровадження і поширення нововведень. Педагог-новатор є носієм конкретних нововведень, їх творцем, модифікатором. Він має широкі можливості і необмежене поле діяльності, оскільки на практиці переконується в ефективності наявних  методик навчання і може коригувати їх, проводити докладну структуризацію досліджень навчально-виховного процесу, створювати нові методики. Основна  умова такої діяльності — інноваційний потенціал педагога. 
Інноваційний потенціал педагога — сукупність соціокультурних і творчих характеристик особистості педагога, яка виявляє готовність вдосконалювати педагогічну діяльність, наявність внутрішніх засобів та методів, здатних забезпечити цю готовність.

Наявність інноваційного потенціалу визначають:

Творча  здатність генерувати нові уявлення та ідеї. Обумовлюється професійною  установкою на досягнення пріоритетних завдань освіти; вміннями проектувати  і моделювати свої ідеї на практиці. Реалізація інноваційного потенціалу вчителя передбачає значну свободу  дій і незалежність його у використанні конкретних методик, нове розуміння  цінностей освіти, прагнення до змін, моделювання експериментальних  систем.

Високий культурно-естетичний рівень, освіченість, інтелектуальна глибина і різнобічність  інтересів педагога. На перший план виступає неповторна своєрідність кожної особистості, самооцінка соціокультурного та інтелектуального рівня розвитку; вибір різних форм культурної та наукової, творчої активності.

Відкритість особистості педагога до нового розуміння  і сприйняття різних ідей, думок, напрямів, течій. Базується на толерантності  особистості, гнучкості та широті мислення

Педагогічний досвід —  сукупність знань, умінь і навичок, набутих у процесі безпосередньої педагогічної діяльності; форма засвоєння  педагогом раціональних здобутків  своїх колег.

Педагогічний досвід передусім  знаходить своє втілення в технології навчально-виховного процесу. За поширеністю, захопленістю педагогічного середовища його поділяють на передовий і  масовий.

Передовий педагогічний досвід постає як ідеалізація реального  педагогічного процесу завдяки  абстрагуванню від випадкових, неістотних елементів і конкретних умов педагогічної діяльності й виділення в ньому  провідної педагогічної ідеї чи методичної системи, які зумовлюють високу ефективність навчально-виховної діяльності. Він  збагачує практику навчання й виховання, сприяючи розвитку педагогічної думки, будучи найнадійнішим критерієм  істинності вироблених педагогікою  теоретичних положень, принципів, правил, методів, форм навчання й виховання.

Йому властива історична  обмеженість, оскільки на кожному новому етапі з розширенням матеріальних, методичних, кадрових можливостей школи  виникають нові вимоги до педагогічної діяльності. Водночас йому властиві й  певні постійні елементи. У формуванні та поширенні його велике значення має позиція вчителя.

Різновидами передового педагогічного  досвіду є новаторський і дослідницький. Новаторському педагогічному досвіду  властиві оригінальність, новизна, емпіричний характер практичної діяльності.

В основі його — педагогічне  новаторство — діяльність учителів та вихователів, спрямована на поліпшення, раціоналізацію процесу навчання й  виховання. Діяльність новаторів стосується завдань, методів і прийомів навчання, форм організації навчально-виховного  процесу. Найчастіше організаційною формою реалізації педагогічного новаторства  є діяльність експериментальних, авторських шкіл, навчально-виховних комплексів.

Кожній історичній епосі  притаманні відповідні особливості  педагогічного новаторства, які  залежать і від національних традицій, ментальності народу. Найбільш значущого  масштабу вони досягли наприкінці XIX — початку XX ст. у Росії, Німеччині, Франції, СІЛА, характеризуючись яскраво  вираженою творчою зорієнтованістю  і нестандартністю підходів до навчання й виховання.

Педагогіка вільного виховання  — одна з найзагальніших концепцій, яка набула поширення в Європі завдяки діяльності Елени Кей (1849—1926) — шведської письменниці та громадського діяча. Вона висунула ідею самонавчання і самовиховання, за якої дітей треба виховувати спеціально, надавати можливість поступово виховуватися й розвивати свої здібності самим. Головне завдання вихователя — допомагати дитині в цьому, не нав'язуючи своїх думок і вимог.