Родинно-побутові пісні

§33. Родинно-побутові пісні

 

 

Родинно-побутові пісні —  це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов´язані з її особистим  життям, подіями в сім´ї, родинними  стосунками.

 

За тематикою вони поділяються  на три великі групи: 1) пісні про  кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні  про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні  обставини, пов´язані з втратою  членів сім´єї (вдовині, сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну  від трьох перших, де пісні мають  серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це — 4) гумористично-сатиричні  пісні.

 

Пісні про кохання —  найбільша за кількістю група  родинно-побутової лірики, яка відрізняється  певними особливостями тематики та поетики. їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової  лірики, де широко представлена любовна  тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями  їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій  поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово  втрачали своє первісне значення, деякі  з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

 

Пісні про кохання в  ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об´єднані  єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж  просто взаємини між хлопцем і  дівчиною. У них поєднуються усі  людські почуття — від ніжної прихильності і любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх  сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся  шкала почуттів, першорядним з  яких виступає кохання, що, як і в  житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

 

Основними ліричними персонажами  виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються  у романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в  яких висловлюються заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковуються  культу почуттів, через який звеличується людська душа, що здатна на глибокі  переживання, емоційні прояви своєї  внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним  пафосом, через який утверджується  чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).

 

Інтимна задушевна атмосфера  створюється і за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання несуть особливо велике емоційне навантаження. Усе відбувається на тлі майже  казкової природи — квітучого  вишневого саду: «Ой у вишневому  садочку там соловейко щебетав»; зоряної місячної ночі: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морі човен  пливе»; вечірнього весняного гаю: «Ой  у гаю при Дунаю соловей  щебече». Романтичний пейзаж є не тільки фоном, але й виконує роль художнього паралелізму — допомагає  розкрити внутрішній світ ліричного  героя — буяння молодості, тихі ліричні  стани юної душі. Він часто доповнюється музичними образами і звуковими  асоціаціями (мелодією скрипки, співом соловейка): «бас гуде, скрипка плаче».

 

Пісні про кохання —  це жанрова група пісень, де реальне  життя відступає на другий план (так, ніби його і не існує), у них, як правило, не згадуються побутові реалії (предмети щоденного вжитку, елементи домашньої  праці). Закохані зустрічаються в  ситуаціях, де завжди існує небезпека  втратити цю ідилію (прокинеться мати чи почують сусіди і т. п.). Тому незалежно  від того, чи оспівується кохання  щасливе, чи нещасне, усі ці пісні  є сумними і дуже драматичними. Навіть тоді, коли закоханим не загрожує ні розлука, ні нещастя, у них підсвідомо виявляється відчуття, що цей земний рай може бути втрачений.

 

Крім образів молодої  пари, найчастіше створюється образ  матері, яка виступає або доброю чуйною порадницею (застерігає дочку  від необдуманих вчинків, не пускає до хлопця-гультяя; сина застерігає від  дівчат, що вміють чаклувати) або ж  злою розлучницею, яка не хоче зрозуміти  почуття своєї вже дорослої дитини.

 

Зустрічаються образи братів та сестер закоханих, що або допомагають  влаштувати їм побачення, або перешкоджають  їм зустрічатися. Бувають випадки, коли брат чи сестра є суперниками в  коханні, недоброзичливими виступають злі сусіди, часто непорядність проявляється з боку близьких друзів (суперницею дівчини є її найближча подруга, що відбирає в неї коханого).

 

Серед найпоширеніших мотивів  пісень про кохання можна назвати  такі: мотив вірності, в якому  знайшли своє відображення морально-етичні принципи українського народу, його погляди  на щасливе кохання (що є можливим лише при взаємності почуттів). Справжні закохані обіцяють один одному кохати «до смерті», запевняють, що будуть кохати «вічно». Саме такі почуття вважалися  запорукою щасливого сімейного  життя. Йому протиставляється мотив  невірного, зрадливого кохання, яке  завжди сприймається як велика трагедія для обдуреного хлопця чи дівчини, глибоко переживається. Його супроводжують картини безсонних ночей (коли дівчина до ранку чекає коханого, а він не приїжджає, бо пішов до іншої), відчуття безвихідності, болю зради. Особливого драматизму набуває цей мотив, коли суперницею виявляється близька товаришка (чи товариш). З двома попоредніми тісно переплітається мотив розлуки. Він набуває різноманітних виявів: вимушена розлука двох закоханих, що повні сподівань на зустріч, очікування на вістку від милого (милої); зловіща непередбачена розлука, що віщує розставання, втрату милого, розрив стосунків.

 

Дуже драматичним є  мотив нерозділеного кохання. Часом  об´єкт такого кохання і не здогадується про почуття іншого, або ж просто не відповідає взаємністю, що завдає душевних стражданнь, може спричиняти хворобу (чи навіть смерть). Кульмінація цього  мотиву виявляється у піснях про  хлопця, кохана якого виходить заміж  за іншого, (особливо, якщо вона виходить не з власної волі, а з примусу), і він усвідомлює, що їм уже ніколи не бути разом. Близькою до цього є  тема взаємного кохання двох людей, яким не судилося вступити в шлюб через  незгоди між їхніми сім´ями чи майнову нерівність (він багатий, а вона бідна). Психологічною напругою ці пісні близькі до балад. Неприйняття  буденності у них проявляється через  вияв протесту проти усталених поглядів на те, що багатий хлопець не може взяти бідної дівчини, чи що дівчина  змушена виконувати волю своїх батьків, виходячи заміж за нелюба.

 

Баладна традиція проявляється також у піснях, де йдеться про  чарування чи ворожбу:

 

В саду ходила, квіти збирала,

 

 Тепер до тебе ходити  мушу.

 

Кого любила — причарувала.    

 

Ходити мушу, любити буду,

 

Причарувала серце і душу 

 

Скажу по правді — сватать  не буду.

 

Вони часто наповнені  незвичайними, небуденними ситуаціями (вдова приворожує молодого хлопця, дівчина — чужого нареченого і  т. п.).

 

Дозволь, мати, вдову взяти.

 

Вдова вміє чарувати.

 

Вдова буде шанувати.

 

Вчарувала мужа свого,

 

Не дозволю вдову взяти

 

Вчарує й тя молодого.

 

Від балад такі пісні відрізняються  тим, що в них відсутній епічний  компонент (сюжетність, розповідність). Вони, як й інші ліричні пісні, побудовані на якомусь життєвому епізоді, але  в них розвивається не сюжетна  канва, а відтворюється духовний стан, спричинений цим моментом: почуття, думки, не зупиняючись на причинах, наслідках, розв´язці подій, що викликала  ці емоції.

 

Пісні про кохання перегукуються  також із казкою (більшість казкових сюжетів побудовані теж на любовному  конфлікті). Крім казкових екзотичних пейзажів, використовуються інші казкові  елементи, наприклад, образ судженої дороги:

 

Ой три шляхи широкії  докупи зійшлися

 

 — На чужину з  України брати розійшлися.

 

Неодноразово повторюється прийом потрійності:

 

Ой у полі три криниченьки.

 

Любив козак три дівчиноньки  —

 

— Чорнявую і білявую, Третю  руду, препоганую.

 

Казкового колориту надається  силам природи, до яких звертаються  ліричні герої і персонажі  за допомогою, порадою:

 

Місяць і зіроньки, чом  ви не сяєте,

 

А мій миленький любить другу, чом ви не скажете?

 

Або:

 

Соловейку, рідний брате. Виклич мені дівча з хати.

 

Такі звертання до сил  природи, що тепер здаються художніми  метафорами, є відлунням древніх  форм магії та ворожіння за допомогою  небесних світил, дерев; часте звернення  у ліриці за порадою до птахів є  залишком ритуалів птаховолхвування.

 

Міфологічно-символічного значення набуває архетип води у всіх його модифікаціях. Закохані живуть на різних берегах (у різних світах — поділ  на «своїх» і «чужих»), побачення  відбувається коло річки, перейти чи переплисти річку означає одруження:

 

Тече річенька невеличенька — Скочу-перескочу... Віддайте мене, моя матінко, За кого я хочу.

 

Або:

 

Взяла відеречка та й пішла  по воду,

 

А там хлопці-риболовці  прекрасні на вроду.

 

Хлопці-риболовці прекрасні  на вроду,

 

Візьміть мене на той човен, перевезіть без воду.

 

Ми б тя перевезли, щоб  хвиля не била,

 

Якби твоя стара мати тяжко  не тужила.

 

Не буде плакати, не буде тужити,

 

Вона сама добре знає —  не мала´м з ким жити.

 

Звідси символічне значення образу кладки: хлопець зустрічає  дівчину на хисткій кладці, що означає  непостійність почуттів, зрадливе кохання.

 

Поетику пісень про кохання  вирізняє:

 

—      романтичний  характер зображення дійсності, для  якого властиві ідеалізація почуттів ліричного героя (наприклад, закохана дівчина ні про що більше не думає, крім свого обранця — не їсть, не спить, чекаючи на побачення з  ним):

 

А я візьму кріселечко,

 

Сяду край віконця.

 

Я ще очі не зімкнула,

 

 А вже сходить сонце.

 

(«Цвіте терен»)

 

—      гіперболізація душевних драм (втрата коханого сприймається, як кінець життя):

 

Ой не хочу, дівчинонько,

 

На твій посаг дивитись.

 

Краще піду в синє море,

 

 В бистру річку топитись.

 

— сентименталізація —  надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак  ридає, коли втрачає дівчину):

 

Гиля, гиля, сиві гуси.

 

Гиля, гиля до води.

 

Посватали дівчиноньку

 

— Плаче козак молодий.

 

Або:

 

(«Гиля, гиля, сиві гуси»)

 

А у гаю край Дунаю з  тою самотою Плачу, тужу ще й ридаю, мила, за тобою...;

 

—      драматизм, що виявляється у напруженості змісту, психологічній насиченості, контрастності  почуттів, небуденності життєвих епізодів;

 

—      ліризм —  поетизація людських почуттів, оспівування  внутрішньої краси і величі душі.

 

З художньо-поетичних засобів  найчастіше використовуються

 

епітети:      біле личко, ясні очі, уста малинові;

 

порівняння:         чорні очка, як терен;

 

паралелізми:       Не всі тії та й сади цвітуть,

 

Що весною розпускаються. Не всі тіл. набираються, Що любляться, та й кохаються. По цей бік гора, по той бік гора, А між тими крутими горами сходила зоря. А  то не зоря — дівчина моя З  новенькими відерцями по водицю йшла

 

метафори:  Посадила огірочки близько над водою.

 

Сама буду поливати дрібною  сльозою.

 

синекдохи: Плачте, очі, плачте карі,

 

Така ваша доля Полюбили козаченька При місяці стоя.

 

Пісням про кохання  характерна традиційна символіка. Первісне єднання з природою спричинило велику кількість архетипів та символів на основі природних явищ, рослинного, тваринного світу. Найпоширеніші з  них: пара голубів — закохані:

 

Коло млина, коло броду  Два голуби пили воду;

 

зірка — дівчина, місяць —  хлопець:

 

Котилася зоря з неба, Та й упала додолу. «Та й хто  мене, молоду дівчину Проведе додому?»;

 

зозуля — дівчина, сокіл  — хлопець:

 

Кувала зозуля в стодолі  на розі, Заплакала дівчинонька в  батька на порозі Козаче-соколю, візьми мене із собою На Вкраїну далеку; хміль — символ хлопця-гультяя:

 

Ой хмелю мій, хмелю,   Ой сину ж мій, сину,

 

Хмелю зелененький,      Сину молоденький,

 

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,      Де ж ти, сину, нічку ночував,

 

Що й не розвивався?    Що й не роззувався?

 

Ці мотиви споріднюють  ліричний жанр з міфологією: «Судячи  по залишках нашої міфології в  піснях, здається, мало у якого народу була так оживлена і осимволізована рослинна природа; дерева і трави  часто говорять і між собою, і  з птахами, і людьми, і мають  символічне застосування до людини».

 

Поряд із символами використовуються персоніфіковані образи-архетипи сонця, вітру, дощу, ворона та ін. У них відображені  давні анімістичні вірування, які  також відбиті у замовляннях, що вводяться як елементи пісні:

 

—      до місяця:

 

Ой не світи, місяченьку,

 

Не світи нікому,

 

Тільки світи миленькому,

 

Як іде додому;

 

—      до сонця:

 

Ой прийди, прилини,

 

Ти, яснее сонце,

 

То я тебе пущу

 

Та й через віконце.

 

Пісні про кохання, як найдавніший  пласт народної лірики, увібрали в  себе елементи усіх історичних епох нашого народу. У них відбиті давні  язичницькі вірування, пов´язані з  древніми обрядами і культами, які  особливо виразно звучать у піснях, давніших за походженням, де зустрічаються  риси магії — ворожіння, чарування. Вони перегукуються з обрядовою  лірикою, з якої запозичили елементи поклоніння стихіям і одухотворення  сил природи, анімістичні уявлення, еротичні мотиви. Пізніші нашарування  епохи християнства проявляються у  піснях про кохання у вигляді  морально-етичних норм, усталених  в народі, переступивши які, молодята наражаються на вселюдський осуд. У такому поєднанні інтимна народна  лірика вповні відображає визначальні  риси української ментальності (доброту, лагідність, емоційність), пріоритетні  цінності українців (вірність, взаємоповага, щирість), особливості етнопсихології (сентиментальність, чуттєвість, вразливість). Те, що пісні про кохання найширше побутують у народі, вказує, що саме в них найорганічніше поєднані думки, уявлення, моральні норми, притаманні українцям, саме вони найповніше розкривають  внутрішню суть душі українського народу.