Сутність і форми міжнародних економічних відносин

Отже, міжнародне переміщення технологій здійснюється у різноманітних формах, використання яких спрямоване на підвищення ефективності розвитку національних економік країн, що входять до світового співтовариства.

Складовою частиною міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили. Вона являє собою процес стихійного або організованого переміщення робочої сили в межах міжнародного ринку праці.

Міграція робочої сили, коли населення переміщується між окремими регіонами в межах своєї країни, складає внутрішню міграцію. Зовнішню міграцію утворює переїзд робочої сили з однієї країни в іншу на тривалий строк, як правило, не менше року.

Зовнішня міграція має дві сторони:

1) еміграцію, тобто переміщення  частини працездатного населення  з країни перебування в іншу  для довгочасного постійного  проживання;

2) імміграцію, тобто приїзд  робочої сили у певну країну з-за кордону. В сучасних умовах у цей процес втягнута абсолютна більшість населення країн світу.

Відповідно до напрямків міграції робочої сили виділяють такі міграційні потоки: з країн, що розвиваються - до розвинених країн; у межах розвинених країн (наприклад, у межах Європейського Союзу); у межах країн, що розвиваються (зі слабко розвинених - до нових індустріальних країн); з постсоціалістичних країн - до розвинених країн (відтік кваліфікованих і некваліфікованих працівників та науково-технічної інтелігенції); у межах постсоціалістичних країн (наприклад, з України - до Росії). Відповідно до цих напрямків на початок XXI ст. сформувалося декілька основних центрів, що визначають сучасні напрямки міжнародної міграції робочої сили:

1. США, Канада, Австралія, які приймають переважно кваліфікованих спеціалістів.

2. Країни Західної Європи, де на непрестижних, важких і  шкідливих для здоров'я роботах постійно використовується значна кількість іноземних працівників, в тому числі з України.

3. Нафтовидобувні країни  Близького Сходу, в яких охоче  беруть на роботу іноземних  фахівців, а також некваліфікованих  працівників з сусідніх арабських  країн.

4. Індустріальні країни  Південно-Східної Азії, де мігрує в основному населення цього регіону світу.

Серед традиційних постачальників робочої сили на міжнародний ринок праці слід назвати Туреччину, Грецію, Італію, Португалію, Мексику, Пуерто-Ріко, Пакистан, Марокко, Туніс, країни Центральної Африки та країни СНД.

Причини, що породжують міграцію робочої сили, поділяються на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародній економічних відносин, і специфічні, пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин належать інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн, структурні зрушення в національних економіках, пов'язані з НТР. Останнє зумовлює витіснення працівників з одних галузей і виникнення додаткової потреби у робочій силі в інших. Значний вплив на міграцію робочої сили має економічна політика ТНК, спрямована на концентрацію наукоемких галузей в одних країнах і трудомістких - в інших.

До другої групи причин належать відмінності у рівні соціально-економічного розвитку країн, що породжує відмінності в рівнях оплати праці, житлових умовах, розвитку соціальної сфери і притягує до себе робочу силу з інших країн; дефіцит певних спеціальностей (у розвинених країнах Західної Європи робітники-мігранти забезпечують на 20-40% потреби в робочій силі у таких галузях, як транспорт, будівництво, вугільна промисловість, побутове обслуговування); відмінності між країнами в умовах професійного зростання працівників.

Певний вплив на міграцію робочої сили мають регіональні конфлікти і війни, розпад або утворення нових держав, особисті причини.

Міграція робочої сили викликає неоднозначні соціально-економічні наслідки для країн-експортерів та країн-імпортерів працівників. Позитивними наслідками для імпортерів робочої сили виступають:

– зростання конкурентоспроможності вироблюваних товарів завдяки зменшенню витрат, пов'язаних з низькою зарплатою іноземних працівників;

– виникнення додаткового попиту на товари і послуги з боку іноземних працівників, що стимулює зростання виробництва;

– іноземна робоча сила відіграє роль соціального амортизатора під час кризових процесів;

– іноземні працівники використовуються в найбільш продуктивному віці, а у разі втрати працездатності повертаються на батьківщину, і підприємці країн імміграції не несуть жодних витрат на їх подальший соціальний захист;

– за рахунок більш високої заробітної плати країни імміграції заохочують надходження кваліфікованої робочої сили та спеціалістів найвищої кваліфікації, не затративши коштів на їх підготовку.

До негативних соціально-економічних для країн-імпортерів робочої сили наслідків належать:

– посилення соціальної напруженості в країнах-імпортерах працівників, коли іммігранти займають робочі місця місцевих робітників;

– формування тенденції до зниження заробітної плати в цих країнах;

– потенційна загроза зростання безробіття. Позитивними наслідками експорту робочої сили виступають:

– послаблення напруженості на національних ринках праці внаслідок зменшення кількості безробітних за рахунок емігрантів;

– створення для емігрантів можливостей формувати фонд життєвих засобів за рахунок країн перебування;

– переведення частини заробітків на батьківщину;

– економія на навчанні новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою організацією праці в країні прийому.

До негативних наслідків для країн-експортерів робочої сили можна зарахувати "відтік мізків" - виїзд висококваліфікованих фахівців.

Отже, зовнішня міграція робочої сили є складовою частиною міжнародних економічних відносин, наявність якої забезпечує функціонування і розвиток світового господарства.