Передумови та перші кроки на шляху до євроінтеграції

Кіпр був включений у цей список, оскільки на цьому наполягла Греція, що у противному випадку загрожувала накласти вето на весь план в цілому.

По завершенні переговорів між "старими" і майбутніми "новими" членами ЄС позитивне остаточне рішення було оголошено 13 грудня 2002. Європейський парламент затвердив рішення 9 квітня 2003.

16 квітня 2003 в Афінах 15 "старими" і 10 "новими" членами ЄС був  підписаний Договір про приєднання. В 2003 у дев'яти державах (за винятком  Кіпру) були проведені референдуми, а потім підписаний Договір  був ратифікований парламентами.

Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта 1 травня 2004 р. стали членам Євросоюзу. Вступ Кіпру в ЄС відбулося після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і в той час як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру здебільшого проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, у підсумку вступив у ЄС поодинці.

Це розширення було п'ятим по рахунку і найбільш складним в історії Європейського Союзу.

Угода про розширення ЄС була ратифікована парламентами всіх 15 країн, що входили на той момент в ЄС. Всі майбутні члени ЄС, окрім Кіпру, провели референдуми з питання про членство в Союзі.

1 травня 2004 року 10 нових членів формально  стали членами ЄС. Територія об'єднаної  Європи збільшилася майже на  чверть, а населення - на одну п'яту. Ще 75 мільйонів чоловік приєдналися  до 375 мільйонів колишніх жителів  Союзу, перетворивши його на найбільшу  в світі політико-економічне утворення.

А в січні 2007 року, з приєднанням до ЄС Болгарії і Румунії, спільна чисельність населення Союзу зросла приблизно до 500 мільйонів чоловік.

Збільшення ЄС, сучасні реалії, зокрема,  економічна криза зміна клімату, потреба стабільного та збалансованого розвитку, енергетична безпека та боротьба з міжнародною транскордонною злочинністю вимагали зміни в законодавстві ЄС. Існуюча на той час правова база не могла подолати всіх існуючих потреб.

  13 грудня 2007 року в Лісабоні голови держав та урядів країн–членів ЄС підписали «Лісабонський договір, що змінює Договір про Європейський Союз та Договір про створення Європейської спільноти» (так званий Лісабонський договір). Цим договором після фіаско Європейської Конституції внесено інституційні зміни до установчих договорів ЄС.

Прийняття нового установчого договору було зумовлене насамперед необхідністю реформування та оновлення самого ЄС. Сьогодні Євросоюз нараховує 27 країн-членів, проте система його функціонування донині залишається тією, що була розроблена для 15 країн. Але у країнах–членах ЄС зростало усвідомлення необхідності вироблення нових механізмів для розв'язання проблем глобального характеру (зміна клімату, енергетична безпека, міжнародний тероризм тощо) на рівні ЄС.

Інституційна криза, спричинена відхиленням Європейською спільнотою Конституції, серед іншого призвела до призупинення прийому нових членів. Незважаючи на те, що в ЄС спостерігаються тенденції «інтеграційної втоми», подолання європейської інституційної кризи відкриває нові можливості для подальшого розширення.

Європейська Конституція мала замінити усі попередні угоди, тоді як Лісабонський договір лише доповнює, уточнює та змінює установчі договори – Римський (1958 р.), Маастрихтський (1993 р.), Амстердамський (1997 р.) та Ніццький (2003 р.) р. [8].

У процесі інституційної реформи ЄС можна виокремити такі важливі етапи:

1) підготовчий (2000–2004 рр.) – формально  розпочався Міжурядовою конференцією 2000 року, результатом якої стало  прийняття Хартії засадничих  прав ЄС. Хартія є основою для  теперішнього договору. У грудні 2001 року в Лаакені (Бельгія) була прийнята декларація «Майбутнє Європейського Союзу» («Лаакенська декларація»), яка проголошувала основні напрями здійснення майбутніх реформ. Водночас для розробки програмних положень було створено тимчасовий орган – Конвент із провідних політичних діячів ЄС у складі 105 осіб. У червні 2003 року. Конвент схвалив проект під назвою «Договір про Конституцію для Європи», роботу над яким протягом 2003-2004 років продовжила Урядова конференція. Результатом цієї роботи стало підписання 29 жовтня 2004 року в Римі главами держав та урядів 25 держав-членів ЄС Європейської Конституції;

2) рефлексивний (2005–2007 рр.) – розпочався  після провалу національних референдумів  щодо ратифікації Конституції  ЄС у Франції та Нідерландах 2005 року. Остання обставина спричинила  інституційну кризу ЄС. Водночас  цей етап дав можливість провести  роботу зі зміцнення європейської  ідентичності громадян ЄС і  визначити подальшу долю конституційного  проекту;

3) реформаторський (з 2007 року) – ініційований  Німеччиною під час її головування  в ЄС у І півріччі 2007-го. На  червневому саміті ЄС главам  держав та урядів Євросоюзу  вдалося досягти консенсусу з  основних положень нового Договору  ЄС. У жовтні відбувся неформальний  саміт, метою якого було остаточне  погодження тексту цього документа. 13 грудня новий договір було  підписано. Передбачалося, що за  умови його ратифікації усіма  державами-членами ЄС він набуде  чинності до виборів до Європарламенту 2009 року. Це стало реальністю після  того, як 3 листопада 2009-го Чехія останньою  серед 27 країн ЄС ратифікувала  документ.

Отже, 1 грудня 2009 року Лісабонський договір набув чинності. Цю подію урочисто відсвяткували 1 грудня там, де за два роки перед тим угоду було підписано, – у столиці Португалії.

Змін, які вносить Лісабонський договір, дуже багато. Вони стосуються практично всіх сфер життя й діяльності ЄС. Союз стає демократичнішим, відкритішим і більше підзвітним його громадянам. Європейський парламент та законодавчі органи країн-членів набувають більшої ваги у процесі ухвалення рішень ЄС. Громадяни матимуть право знати, які саме питання представники їхніх держав вирішують на союзному рівні. Хартія фундаментальних прав набуває в ЄС такого ж статусу, як і його договори.

Європейська комісія визначила 10 переваг Лісабонського договору для громадян Євросоюзу [8].

1. Право людей вимагати від комісії, щоб вона висувала нові ініціативи («Європейська громадянська ініціатива»).

2. Кращий захист громадян завдяки  новому статусу, який отримує  Хартія фундаментальних прав.

3. Дипломатичний і консульський  захист для всіх громадян ЄС  під час подорожей у треті  країни та проживання там.

4. Посилюється взаємодопомога країн-членів  під час природних і виниклих  унаслідок діяльності людини  катастроф усередині ЄС, таких, як  повені та лісові пожежі.

5. З'являються нові можливості для  вироблення транскордонної енергетичної  політики, забезпечення цивільного  захисту й боротьби з транскордонними  загрозами здоров'ю.

6. Підвищується ефективність спільних  дій з протидії кримінальним  угрупованням, які переміщують людей  через кордони.

7. Уможливлюються спільні дії проти  так званої купівлі притулку  – коли прохання щодо цього  людина подає одночасно до  різних країн.

8. Уможливлюється боротьба з тероризмом  через замороження активів.

9. Демократичнішим стає підхід  до ухвалення рішень у ЄС (зміцнення  ролі Європарламенту та національних  парламентів).

10. ЄС набуває здатності забезпечувати  термінову фінансову допомогу  третім країнам.

Реалізація Лісабонського договору передбачає і чимало інституційних змін. Так, документом запроваджується посада постійного Президента Європейської Ради. Глави держав та урядів країн–членів ЄС обиратимуть його на 2,5 року кваліфікованою більшістю з можливістю переобрання на другий термін. Раніше ця посада передавалася «за естафетою» – її обіймав керівник країни, яка головувала в ЄС. Тож Європейська Рада стає тепер інституцією Євросоюзу: до цього була самітом глав держав і урядів, тобто періодичним зібранням лідерів Союзу.

Згідно з договором Європейська Рада за узгодженням із президентом Єврокомісії кваліфікованою більшістю призначає високого представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики. Він також буде одним із віце-президентів Єврокомісії та головуватиме на засіданнях Ради міністрів закордонних справ.

Уже 19 листопада 2009 року лідери країн Євросоюзу на своєму неформальному засіданні одностайно затвердили Хермана Ван Ромпея на посаді президента Європейської Ради та Кетрiн Ештон як високого представника ЄС із питань спільної зовнішньої та безпекової політики.

Спочатку передбачалося, що з листопада 2014 року чисельність Єврокомісії зменшиться й відповідатиме двом третинам країн – членів Євросоюзу. Наприклад, для ЄС-27 мало б бути 18 комісарів, які представляли б держави-члени за принципом ротації. Однак згодом вирішили залишити по одному комісару від кожної з країн-членів. Це стало одним з елементів компромісу між ЄС та Ірландією [8].

Лісабонський договір надає більше влади Європарламенту, вагомість якого як законодавчого органу прирівнюється до Ради ЄС. Він також набуває однакового з нею статусу стосовно питань бюджету, оскільки диференціації на обов'язкові та необов'язкові витрати не передбачено.

Відбудуться зміни і в самому Європарламенті: запроваджується нова система розподілу місць у ньому. З 2014 року кількість членів обмежується за схемою 750+1 (президент ЄП), а місця розподіляються за принципом «знижуваної пропорційності»: мінімум становить 6 представників від держави, максимум – 96 [8].

 

Система голосування в Раді ЄС. Зміни стосуються насамперед визначення кількості голосів, що вважається кваліфікованою більшістю. Починаючи з 2014 року це має бути як мінімум 55% голосів членів Ради (щонайменше 15 країн), котрі представляють мінімум 65% населення Союзу. Блокуючою меншістю стають чотири країни – члени ЄС.

Але встановлено два перехідні періоди: до 31 жовтня 2014 року і від 1 листопада 2014-го до 31 березня 2017-го. Протягом першого застосовуватиметься чинна система, закладена Ніццькою угодою. Згідно з нею кваліфікована більшість має відповідати трьом умовам: 255 голосів Ради (тобто 73,9%), які представляють 14 із 27 країн-членів і не менш як 62% населення ЄС. Протягом другого періоду члени Ради зможуть ухвалювати рішення з низки питань (це буде визначатися в кожному окремому випадку) кваліфікованою більшістю згідно з Ніццькою угодою. Так само з 1 листопада 2014 року до 31 березня 2017-го можна буде використовувати тимчасове відстрочення ухвалення рішення: воно потребує опозиції, яка становить 75% від звичайної блокуючої меншості (чотири держави, чисельність населення яких становить не менш як 35% населення ЄС, плюс ще одна держава). Цей механізм дасть можливість країнам, які не здатні створити блокуючу меншість, відкласти рішення з проблемного питання на «певний час», протягом якого намагатимуться досягти компромісу [8].

Лісабонський договір розширює перелік питань, які голосуватимуть кваліфікованою більшістю. До них, зокрема, належать такі [8]:

- вільний рух робочої сили, соціальні гарантії,

- спільна транспортна політика,

- адміністративне співробітництво у сфері свободи, безпеки та порядку,

- прикордонний контроль,

- політичний притулок і захист біженців та переміщених осіб,

 

- міграція,

- судове співробітництво,

- Євроюст,

- Європол,

- культура,

- ініціатива громадян щодо законодавства ЄС,

- космічна політика,

- енергетика,

- рішення про вихід держави зі складу ЄС,

- інтелектуальна власність,

- спільна позиція з міжнародних питань у рамках Єврозони,

- заходи із запобігання злочинності,

- туризм,

- спорт,

- захист населення,

- адміністративне співробітництво.

Як і раніше, одностайність потрібна буде для ухвалення питань, що стосуються податків, соціальної безпеки, зовнішньої політики та політики безпеки, оперативного співробітництва поліції, місць в інституціях ЄС.

Надзвичайно важливими елементами Лісабонського договору є ті, що стосуються злагодженого функціонування Євросоюзу. Адже без цього важко досягти виписаних в угоді амбітних цілей.

Лісабонський договір посилює роль Європарламенту, оскільки так історично склалося, що Європарламент є найактуальнішим і послідовним прибічником інтеграції України до ЄС. Тому шанси на просування інтересів України всередині Євросоюзу значно зростають. Це дає змогу навіть у разі наявності скептичних настроїв до України просувати певні важливі для нас рішення.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що на початку ХХІ століття відбувається чергове розширення ЄС. Однак проблеми, викликані цією подією та соціально-економічна ситуація вимагала реформування Європейського Союзу. Прийняття Лісабонського договору стало наступним кроком до інтеграції всередині Європейського Союзу. Не дивно, що різні держави-члени неоднаково сприймають дедалі тісніше зближення в рамках Євросоюзу, є побоювання щодо тиску на суверенітет окремих країн з боку бюрократичних структур ЄС. Все це зумовило важкий процес ратифікації угоди. Проте нині, після набуття чинності 1 грудня 2009 року Лісабонським договором, можемо констатувати початок нового етапу в розвитку Європейського Союзу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

 

В ході роботи було з’ясовано, що передумовами створення Європейського Союзу були:

1. потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією;

           2. потреба миру та безпеки;

3. сподівання на економічний розвиток та добробут;

4. утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені.

Дослідивши розвиток спільної зовнішньої політики та політики безпеки, можна виділити етапи за назвами основних офіційних договорів Європейського Союзу – Римський, Маастрихтський, Амстердамський і Ніццький.