Мусульманське право

 

2.2 Сунна

Іншим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман  джерелом права була Сунна ("священний  переказ"). Сунна - це священна книга, що складається з оповідань (хадісів) про життя і діяльність Мухаммеда, про його пророцтва. Сформована протягом перших двох століть ісламу, вона увібрала в себе чимало історичного матеріалу  і ще більше легендарних перебільшень, шеститомна Сунна стала збіркою  коментарів і пояснень до Корану. Всі, хто визнавали святість Сунни  стали іменуватися суніти. Починаючи  з Омейядів, які опікувалися сунітами і протиставляли їх прихильникам Алі, цей напрямок в ісламі став вважатися  ортодоксальним, по відношенню до якого  всі інші, в першу чергу шиізм, були в явній або прихованій опозиції. Особливо яскраво проявилося це після  того, як Муавія, знову відновив єдність  арабо-ісламського світу, виступивши проти змовників шиїтів. Спочатку, відразу ж після смерті Алі, старший  син покійного Хасан поступився Муавіі престолом, виборовши собі за це деякі привілеї. Нейтралізувавши  таким чином шиїтів, Муавія з усією  силою напав на повсталих харилжитів. Усні перекази (хадіси) про життя і діяльність пророка, спогади про бесіди з ним, про його думки і вислови з того чи іншого приводу, тобто повчання з посиланням на авторитет Мухаммеда, незабаром після смерті пророка стали збиратися ретельно його сучасниками, послідовниками та їхніми нащадками. Зібрані до IX ст. у шість збірок, як раз і склали Сунну, тобто переказ, що стосувалися різних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк. Спочатку авторитет усних переказів був не надто вагомим. Розповсюджувачі хадісів передавали свої спогади з уст в уста, що з часом все більше позначалася на характері і достовірності їх повідомлень. Перед упорядниками збірника хадісів, що жили півтора два століття після пророка, постало нелегке завдання: відібрати з багатьох тисяч подібного роду передань, найчастіше явно фантастичних і неправдоподібних, ті, які найбільшою мірою заслуговували довіри. Сучасні дослідники вважають, що переважна більшість хадісів довіри не заслуговують, бо багато оповідань були складені або змінені пізніше і мали на меті заднім числом виправдати або пояснити ті нововведення або явища, про яких сам Мухаммед не міг знати. Як би там не було, однак, хадіси Сунни опинилися в руках ісламських богословів цінним матеріалом, який допомагає їм доповнювати та тлумачити Коран і розробляти норми мусульманського права, шаріату. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках Сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р). З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і та ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників.

Таким чином, "Сунна посланця Аллаха" (повна  назва Сунни) - зведення текстів, що описують життя Мухаммеда, його слова  і справи, а в широкому значенні - збірник благих звичаїв, традиційних  встановлень, доповнюючий Коран  і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка  поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни - важлива  частина релігійного виховання  і освіти, а знання Сунни і проходження  їй - один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.

 

2.3 Іджма.

Третє місце  в ієрархії джерел мусульманського  права займала Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусульманської общини". Нарівні з Кораном і Сунною вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і Сунною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в Іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню. З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права.

Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками  Мухаммеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає". Велика роль Іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фетва - рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.

В Іджмі з'явилася догма про  непогрішність і єдність мусульманського  суспільства. Виражена вона від імені  Аллаха двома положеннями:

1)"Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення";

2)"Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха".

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю  або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка  знавців ісламу, яка виражалася в  нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і  практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне  значення.

Натепер Іджма є єдиною догматичною основою  мусульманського права. Сучасний суддя  шукає мотиви для рішення не в  Корані, а в книгах, де викладені  рішення, освячені Іджмою.

 

2.3 Кияс

Кияс - це рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, Сунною або Іджмою, причому Іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією - це засіб тлумачення випадків із життя  пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення  знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і Сунни, пропонувалося рішення  для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право  засноване на принципі авторитету. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів Кияс часто ставав і зброєю відвертої сваволі. Найбільше широко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовниками - ханіфатами. Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, скорених у результаті арабських завоювань.

На відміну  від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним  джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо  створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери  права структурованою системою, метод  побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському  праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні  правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна  сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського  права є невизначеними. Ісламські  юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах  шаріату і використовуючи різні  джерела або їх комбінації.

Кияс  сприяв як заповненню прогалин у нормативних  розпорядженнях Корану і Сунни, так  і усуненню наявних у них значних  суперечностей.

Іджма і  Кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив  на еволюцію мусульманського права.

 

2.4Фірмани, кануни

І нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського  права були накази і розпорядження  халіфів - фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням.

 

Отже, можемо зробити висновок, що основними джерелами мусульманського  права є:

• Коран - головне джерело мусульманського права;
• Сунна, яка складається з хадисів - коротких описів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухаммеда в конкретних ситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.
• Іджма - згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.
• Кияс - метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  lll.Основні інститути мусульманського права

 

Система мусульманського права відрізняється  від інших правових систем світу  як за джерелами (формами) права, юридичною  термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так  і за структурою, яку складають  специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми  права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно - "світило", яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи  до структурного об'єднання норм. Мусульманська  юриспруденція визначає норму права  як загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем - Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо - через  одкровення або опосередковано - через  висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) - сунітських і несунітських - через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання  вважалися:

• відносини правовірних з Аллахом;
• взаємостосунки між людьми;
• зв'язки між державами або релігійними конфесіями.

Кожний  толк орієнтувався на обрані релігійні  постулати і створював норми  права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні  галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна  вважати об'єднаним цивільним  і процесуальним кодексом, поділив  норми мусульманського права  на дві групи:

1) правила здійснення релігійних обов'язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми.

 

 Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському  праві не є адекватним структурі  континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські  юридичні норми спираються на релігійні  норми і спрямовані на захист основ  віри.

У системі  мусульманського права є галузь "право особистого статусу", відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання  дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці  заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні  бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка  переходить у владу чоловіка, повинна  уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати  до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка  виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін. Тому "Особисте і  сімейне право, які містять норми  ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались найважливішими в шаріаті".

Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому  розумі, повнолітньої. Кримінальні  правопорушення поділяються на злочини  проти держави і релігії, злочини  проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини  проти моральності. До найтяжчих  правопорушень належать злочини  проти держави і релігії (посягання  на "права Аллаха"). Наприклад, за віровідступництво встановлене  покарання - страта. Передбачається також  застосування юридичних санкцій  за невиконання низки релігійних обов'язків і норм моралі.