Шпаргалка по "Старославянскому"

тіше вживаних одиниць: форма наз. відмінка утворилася

з початкових форм онт», о н а , он о; форми непрямих відмін­

ків — з відмінкових форм займенників и, ія, к.

Характерними особливостями відмінювання особових

займенників є такі:

— паралельно з основною формою лзт> у пам'ятках зустрі­

чається фонетичний варіант цього займенника іазт», який

вживався у південно-західних говорах староболгарської

мови, а в Маріїнському євангелії зафіксовано форму "ізт»;

— форми давального відмінка л\и, тн, нт^і, вт^і — енклі­

тичні, тобто при наголошуванні__приєднувалися до попе­

реднього слова. Напр.: даж дь т и гТ по срьдьцю TBoeMOV (Син.

пс.); дАждьмн кт» зднмь три хл'Ьк'ьі (Мар. єв.); отьчє ддждь

ми достоинж чАСть (Остр. єв.);

— форми знахідного відм. ava, т а , htj, btj — первинні

за походженням, вони не були енклітиками, а мали влас­

ний наголос. Напр.: и м а єдиного о с т д в и т є (Асс. єв.); нд т а

оуп ьвд ш іА отьці ндш і (Син. пс.).

Поступово дедалі частіше замість цих давніх форм зна­

хідного відмінка вживаються форми родового відмінка

мене, ТЄЕЄ, НАСТ», ВДСТ>, ЯКІ ПІЗНІШЄ витіснили старі форми.

Зворотний займенник себе відмінювався лише

в однині і не мав форми називного відмінка, а доля форм

давального си та знахідного са була такою ж, як і в особо­

вих займенників.

 

37. Родові займенники, їх відмінювання.

Значно більшою у кількісному плані і різноманітнішою

була група родових займенників, які об'єднувала спільна

ознака — наявність граматичного вираження роду. З особ­

ливостей їх вживання слід виділити ширшу функцію у

реченні порівняно з безродовими — не тільки вказівку на

предмет, а й визначення відношення предмета до інших з

погляду мовця.

Вказівні займенники вживалися з урахуван­

ням того, про який предмет йшлося: для вказівки на най­

ближчий предмет використовували займенники сь, си, се;

на далекий предмет — онт>, онд, оно; без вказівки на від­

стань — тт>, тд, то; при зіставленні — овт», овд, ово.

110Вказівні займенники у реченні  могли ускладнюватися

часткою -жє, -жде. Напр.: вт> тьж де днь ішьдт» іТс із домоу

(Зогр. єв.).

За значенням вказівні займенники поділялися на три

групи;

— власне вказівні: тт> (-д ,-о ), о н 'ь (-л ,-о ), о в 'ь (-д ,-о ), сь

— якісно-вказівні: тд к т»(-д ,-о), іа к ь(-д ,-о), ч / А таковт», снкт»,

снць, снцєвь;

— кількісно-вказівні: толикт» (стільки), сєликт» (такий).

До п*р исвійних займенників належать: мои

(-ІД, -к), твои(-іа, -к), свои(-га, -к), ндшь(-а, -е), вдшь(-д, -е).

До означальних займенників належать;

САМ1»(-й, -о), вьсь(-іл, -е), ВЬСАІСь(-й, -о), КЛІСь(-Д, -о), ТАКТ»

(-А , -о), СИЦЬ(-А, -е), ИНТ»(-А, -о).

Групу неозначених займенників складали

їгЬігьто, ктер-ь (-Л, -о), к^ьінжьдо (будь-який), функ­

цію неозначених займенників у реченні можуть викону­

вати також питальні ігьто, чьто, которин, якщо вони сто­

ять після сполучників дште, ДА, едд, егдд. Напр.; дште к'то

дро\тА свокго оупоитт» (Син. тр.). Оскільки неозначені зай­

менники н"Ьісьто, Н’кмьто утворилися від питальних ігьто,

чьто додаванням неозначеної частки н'Ь-, то й відмінюва­

лися за їх зразком.

Займенник ктер’ьС-А, -о) відмінюється за зразком твер­

дого варіанта відмінювання коротких прикметників:

Заперечні займенники теж утворювалися від

питальних займенників за допомогою заперечної частки

НИ-: иикт^то, ничьто, никотортин, никдк*ь і відмінювалися за

аналогією до питальних. У текстах вони, як правило, усклад­

нюються часткою -же. Напр.; н^Ьсть нє оу никтьтожє отт»

чкд вьс^Пк (Мар. єв.).

Відносні займенники старослов'янської мови

утворилися зрощенням вказівних займенників и, д, к та

частки же: нже (чол.), дже (жін.), кже (сер.). Відмінюються

вони за зразком відповідних вказівних займенників, а

частка же при цьому залишається без змін.

Серед питальних займенників розрізняєть­

ся дві групи: 1) родові форми займенників — чни(-д, -к),

ктии, КДІД, кок, K A K b ( - A j -о), кдковт»(-д, -о), колнкт»(-д, -о),

KAHK*b(A, -о); 2) безродові займенники  — кт>то, чьто.

у відмінюванні займенників к*ьто, чьто пам'ятки фіксу­

ють лише форми однини, двоїна та множина у псім'ятках

не засвідчена.

форма родового відм. чесо — залишок праіндоєвропейсь-

кої системи відмінювання, яка пізніше змінилася формою,

аналогічною до займенника кого — чего. У формі орудного

відм. ц'кмь відбито результат II палаталізації задньоязикових.

Відмінкова парадигма займенника к’кіи поєднує фор­

ми, утворені від основи *ко]е- та форми повних прикмет­

ників

Форми двоїни та множини у пам'ятках майже не фіксо­

вано: лише засвідчено форму знахідного відмінка ц'Ьн, та

у Супрасльському рукописі зустрічаємо форму орудного

відмінка к’ьінмд.

У відмінюванні родових займенників виділяють три типи

відмінювання: займенниковий (найпоширеніший), іменни­

ковий та прикметниковий. У межах займенникового типу

розрізняють три варіанти закінчень; твердий (тт., овт»,

ТАКТ., САМ'ь.ин'ь); м'який (чин, нже, сь); мішани й (м'я­

кий в однині та двоїні, твердий у множині— вьсь, сиць).

Займенник онт> поєднує твердий варіант закінчення у по­

чатковій формі та м'який у непрямих відмінках. За імен­

никовим типом змінюються займенники ктерт», кдковт», а

займенники ТАКОВТ», снцевт», толикт., сєликт>, кликт», коликі»

змішують іменниковий та прикметниковий типи. За зраз­

ком повних прикметників змінювався займенник котор'ьіи.

 

38. Прикметник. Відмінювання прикметників. Варіантні форми.

Прикметники праслов'янської мови разом із іменниками складали клас імен, майже не маючи формальних показників розрізнення. Проте, виділившись в окремий морфологічний клас слів, прикметник не відірвався остаточно від іменника, з яким він історично був близьким: граматичні категорії роду, числа, відмінка прикметника не самостійні – вони залежать від категорій іменника, з яким він поєднується у реченні. У старослов'янській мові виділялися ті самі розряди прикметників, що й у сучасній українській мові: якісні, відносні та присвійні. Прикм. за будовою могли виступати у двох формах: короткій та повній. Короткі форми просто називали ознаку предмета взагалі, повні прикметники конкретизували предмет, виділяли його з ряду подібних. Повні прикм. утворювалися від коротких шляхом додавання вказівних займ. и, jа, jє. У реч. вони могли виконувати лише функцію означення.

 

39. Проблема функціонування подвійного відмінювання прикметників.

Прикметники старослов'янської мови за будовою мог­

ли виступати у двох формах: короткій та ловнш. Наявність

двох форм прикметників у минулому була характерною

ознакою усіх слов'янських мов, проте згодом західносло­

в’янські мови практично повністю втратили короткі фор­

ми; у східнослов'янських мовах вони вживаються обме­

жено, і лише у південнослов'янських мовах (сербсько-хор­

ватська та словенська) й нині вживають короткі та повні

прикметники.

Старослов’янська мова досить яскраво відбиває спів­

відношення між короткими і повними прикметниками та

особливостями їх вживання. Прикметники старослов'ян­

ської мови у реченні могли виконувати дві синтаксичні

функції: атрибутивну і предикативну. Корот кі форми про­

сто давали якісну характеристику без будь-яких додатко­

вих ознак; повн і прикметники крім якісної кваліфікації

предмета виділяли його з ряду подібних, індивідуалізува­

ли його.

Короткі (іменні, неозначені, н ечленн і) прикметни­

ки давніші за походженням і безпосередньо пов'язані з

виділенням цієї групи слів з індоєвропейського класу імен,

у реченні вони могли виконувати як предикативну функ­

цію, так і атрибутивну. У ролі означення короткі прик­

метники найчастіше стояли перед означуваним словом,

вказуючи на ознаку чи властивість без додаткової харак-

теризації. П0СТ5Ш0В0 у цій функції їх витіснили повні прик­

метники» і вони стали вживатися переважно у предика­

тивній функції, тобто виступати іменною частиною імен­

ного складеного присудка: млов^ЬкТі етерт» В"к богатт> (Зогр.

єв.); млов'Ьісь В’Ь домовитій (Мар. єв.). Спільність поход­

ження з іменниками у цих прикметниках виявляється в

однакових відмінкових парадигмах: прикметники чолові­

чого та середнього родів змінюються за зразком іменників

■*о, ~*}0 основ, а прикметники жіночого роду — за зраз­

ком -іа основ. Короткі прикметники мали родові роз­

різнення, які передавалися різними закінченнями:

Повні (займенникові, означені, членні) прикметники

утворювалися від коротких шляхом додавання вказівних

займенників и (чол.), «а (жін.), к (сер.). Напр.: довр"ь-Нн =

АОврТкін; доврд + т=доБрдіа; доБро + м=доврок. Ці займенни­

ки спочатку виконували функцію вказівки на предмет,

виділення його з ряду подібних. Виступаючи енклітика-

ми, вони поступово зливалися у вимові з прикметниками

і згодом перетворилися лише на показники граматичного

роду прикметників. Повнї прикметники у реченні могли

виконувати лише функцію означення, поступово витісня­

ючи у цій синтаксичній ролі короткі прикметники, для

яких характерною стала предикативна функція.

118Дослідники вважають, що приєднання  вказівних зай­

менників до іменних форм використовувалося для надан­

ня прикметнику-означенню більшої самостійності, конк­

ретності, звернення на нього особливої уваги. Це набли­

жало повні прикметники за значенням до іменників, і тому

ця група прикметників зазнала субстантивації (вживан­

ня в значенні іменників). Напр.: і кл\ь з а р ж к ж сл^Ьп а л г о

ізвєде и вт»нті із вьси (Мар. єв.); Рекете кт» нил\і» чьто иште-

т е живААГО с л\рьтвт»іил\и (Мар. єв.)

 

 

40. Ступені порівняння прикметників.

Якісні прикметники старослов'янської мови могли ут­

ворювати вищий та найвищий ступені порівняння. Тво­

рення ступенів порівняння старослов'янська мова успад­

кувала з праслов'янської, хоча засоби творення зазнали

певних змін.

Вищий ступінь порівняння утворювався суфіксаль­

ним способом шляхом приєднання до основи якісних прик­

120метників суфіксів -ЬШ, -"Ьиш (-АНШ). у вживанні цих су­

фіксів були певні закономірності;

1) суфікс -ЬШ вживався для творення  вищого ступеня від:

— деяких первинних безсуфіксних прикметників:

ЛИХТ», ЛЮТ*Ь, МЛАДТ», ДРАГЬ, СТАрТ» — лютьшн,

стАрьшн, хоудьшн;

— прикметників з суфіксами -окі», -ек"ь, -т^кт», -ькт»:

ВІкІСОКА—вишьшн, СЛАДІ^КА—СЛАЖДЬШН, ДАЛЄКА—ДАЛЬШН, ГОрЬ-

КА—горьшн;

2) суфікс -’Ьнш, (-АИШ) творив вищий  ступінь порівнян­

ня від решти прикметникових основ: вогат^ишн, сильггкпиіи,

ЛІЬКОЖАНШН.

Слід, однак, відзначити, що творення вищого ступе­

ня за допомогою суфіксів мало певні особливості. Так,

у формах називного відмінка однини прикметників чо­

ловічого і середнього роду суфікс -ЬШ не зберігся, і