Шпаргалка по "Старославянскому"

10. Графічні та фонетичні особливості букв кирилиці.

На початок 11 ст. на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до 9 ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери. У писемності східних і південних слов'ян змінювалася форма літер кирилиці, змінювалися склад літер та їхнє звукове значення. Зміни графіки були пов'язані з розвитком слов'янських мов та внутрішньомовними процесами.

У 12 столітті в давньоруських рукописах виходять з ужитку такі літери, як йотований юс і юс великий, їх заміняють відповідно «Ꙗ», Ѧ або «ю», «оу». Літера юс малий поступово набула значення ['а] з попередньою м'якістю або поєднання jа. У рукописах 13 століття помітне опущення літер ь, ь, що пов'язане з заміною літер «ь» на «о» та «ь» на «е». У деяких рукописах, починаючи з 12 століття, літера Ѣ пишеться замість літери «е» (південно-західні, або галицько-волинські джерела). У низці давньоруських рукописів зустрічається заміна літери «ц» на «ч» (новгородські рукописи з 11 століття), заміна «с» на «ш», «з» на «ж» (псковські рукописи). У 14-15 століттях з'являються рукописи з заміною літер ѣ - і та ѣ - і.

У болгарських рукописах 12-13 століття спостерігається заміна юсів, великого і малого, йотовані юси виходять з ужитку; можлива заміна літер Ѣ - Ꙗ, ь - ь. У цей же період зафіксовані так звані одноерові джерела, в яких вживається або «ь», або «ь». Можливою була заміна літер «ь» та юс великий. Літера Ѫ існувала в болгарській абетці до 1945 року. Поступово виходять з ужитку букви йотованих голосних в положенні після голосних (моа, добраа), часто змішуються літери и - в.

У ранніх сербських рукописах відбувається втрата літер, що позначали носові голосні, виходить з ужитку літера «ь», а літера «ь» часто подвоюється. З 14 століття спостерігається заміна ъ — ь на літеру «а».

Протягом історії кирилиці мінявся тип письма. Першим з'явився устав. З 14 ст. поширився напівустав. Поява напівуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та інших текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кінці 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами. В 14 ст. з'явилася і орнаментальна в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів.

11. Числове значення букв  кирилиці.

Літери кирилиці використовуються для запису чисел за грецькою системою. Замість пари зовсім архаїчних знаків - сампі та стигма, - що не входять навіть до класичного грецького алфавіту з 24 літер, пристосовані інші слов'янські літери - Ц (900) і S (6) ; згодом і третій такий знак, Коппа, спочатку використовувався в кирилиці для позначення 90, але його заступила літера Ч. Деякі літери, що відсутні в грецькому алфавіті (наприклад, Б, Ж), не мають числового значення. Це відрізняє кирилицю від глаголиці, де числові значення не відповідали грецьким і ці літери не пропускалися.

12. Діакритичні та розділові знаки у старослов’янській мові.

Кирилична і глаголична азбуки досить широко використовували систему діакритичних (розрізнювальних)
знаків, запозичених з грецької мови. Найпоширенішими
з них були камора, паєрик, титло тощо.Камора, яка мала вигляд апострофа , скісної риски
 чи маленького півкола  і вживалася для позначення
м'яких приголосних л, р, н. Напр.: вол'я, кон'ь, мор'^є. Зрідка
знак може вживатися над губними приголосними [б, п, в,
м]. У словах, запозичених з інших мов, цей знак вживається
над літерами г, к, х У позиції перед е, и для позначення
пом'якшеної вимови цих приголосних.Знак п а є р и к , або є р т и ц я , вживався для позначення пропущеної літери ь або ь,Найчастіше вживався знак т и т л о  який мав кілька
варіантів написання і позначав скорочене написання слів
або числове значення літер. ісь (Ісус),
. Скорочували широковживані слова — найчастіше релігійні терміни, які легко могли зрозуміти читачі. Проте цьому скороченню не підлягали початок і кінець слова, нерідко над пропущенням дописувалася одна з прощоцених літер для орієнтира читачам.Дуже рідко, непослідовно, переважно за грецькою традицією над голосними ставляться духи або п р и д и х и , які мали суто графічне значення.Поступово вживання діакритичних знаків стає обмеженим, бо вони не дістають живого підтвердження у старослов'янській мові, а вживають їх лише за традицією.

13. Підстави для віднесення кириличної пам’ятки до старослов’янського періоду.

14.Загальне поняття про  фонетичну систему старослов’янської  мови. Основні особливості.

Характер окремих звуків старослов'янської мови можна встановити на основі порівняльно-історичного методу,
зіставляючи дані старослов'янських пам'яток з даними інших слов'янських мов, а також з даними інших індоєвропейських мов.Залучення порівняльно-історичного методу у дослідження слов'янських мов дає можливість виявити ті загальні
риси, що є спільними для всієї групи мов, і водночас виділити особливості розвитку кожної мови окремо.Період історії слов'янських народів та їхніх мов до створення писемності називається доісторичним. Він, у
свою чергу, поділяється на такі етапи:1. Найдавнішим є період індоєвропейської мови-основи.2. Пізнішим доісторичним періодом є період спільнослов'янської мови-основи, яка сформувалася на ґрунті окремих діалектів індоєвропейської мови. Окремі дослідники називають його періодом ранньої праслов'янської системи, оскільки для фонетичної системи була характерною
наявність елементів, спільних з багатьма індоєвропейськими мовами.3. Останнім доісторичним періодом є період розпаду
спільнослов'янської мови або пізньої праслов'янської системи. У цей час починають формуватися окремі діалекти, які пізніше виділилися як основа майбутніх окремих
слов'янських мов.69Спільнослов'янська мова, як і праіндоєвропейська, є
реконструкцією, оскільки науці невідомі безпосередні письмові фіксації цих мов. Проте порівняльне
вивчення слов'янських мов і зіставлення результатів з фактами споріднених індоєвропейських мов дають можливість
з великою достовірністю реконструювати фонетичну систему праслов'янської мови і простежити процес 11 розвитку аж до остаточного розпаду.Характерними особливостями праіндоєвропейської звукової системи можна вважати такі:L У праіндоєвропейській мові не діяв закон відкритого
складу, тому існували відкриті й закриті склади. Наявність
закритих складів робило можливим уживання дифтонгів
та дифтонгічних сполучень.2. Для системи вокалізму характерним було розрізнення звуків не тільки Б якісному плані, тобто за характером артикуляції мовних органів, а й у кількісному, тобто
за довготою (короткістю). Кожний голосний виступав
у двох варіантах: довгому та короткому: Такі розрізнення могли використовуватися для передачі різних лексичних і граматичних
значень слів. Квантитативне розрізнення голосних зуст¬
річається і в деяких сучасних слов'янських мовах: так, у
чеській і словацькій мовах розрізняються довгі й короткі
голосні, перші з яких вимовляються приблизно вдвічі
довше за короткі. Довгота і короткість голосних тут теж
використовується для розрізнення значень слів та форм
їх..3.У ролі складотворчих могли виступати не лише голосні, а й плавні [V], [*/] та носові [‘л].4.Проривні приголосні поділялися не лише на дзвінкі
та глухі, айналридихов/ та нєпридихові..5. Кількість фрикативних приголосних була незначною. Зовсім не було шиплячих і африкат; сонорними були носові [*т], [*п] та плавні .6.У межах слова були можливі будь-які сполучення
груп приголосних.

15) Система старослов’янського вокалізму. Класифікація голосних.

 Голосні фонеми старослов'янської  мови якісно розрізнялися за  рядом. Вони могли бути переднього ( , , , , ), середнього ( ) і заднього ( , , , , ) рядів. За ступенем піднесення  голосні були низького ( , ), середнього ( , , , , , ) і високого піднесення ( , , ). Також голосні поділялися на  носові( , ) та ротові (всі інші). За  тривалістю усі звуки поділяються  на голосні неповного творення ( , ) та повного творення (всі інші). Позиційно редукованими були  також ы та и, які утворилися  з ъ або ь перед j або і. У  зредукованих голосних виділяється  сильна або слабка позиція. За  участю губ голосні поділялися  на лабіалізовані ( , , ) та не лабіалізовані (всі інші).

                      Основні фонетичні закони розвитку праслов'янської системи голосних.

У старослов'янській мові діяли ті самі фонетичні закони, що і в праслов'янській мові. Три закони: 1. У старослов'янській мові діяв закон висхідної звучності (відкритого складу). Усі склади були відкритими, закінчувалися на голосний. У межах одного складу звуки могли розташовуватися тільки в порядку наростання їх звучності. Але цей закон не діяв, наприклад, на прийменники. 2. Закон звукового сингармонізму. В багатьох випадках закон проявлявся в зміні приголосних перед або після голосного переднього ряду у сполуці з [j]. Також виявлявся у чергуваннях і змінах голосних після постійно м'яких приголосних. 3. Закон переходу кількісних відмінностей у якісні. У старослов'янській мові виявилися наслідки цього закону – старослов'янська система голосних.

16) Носові голосні. їх походження

Фонетичне значення юсів відкрив О. Востоков, досліджуючи Остромирове євангеліє. Він перший звернув увагу на те, що юс великий, юс малий у польській мові відповідають носові голосні , . Думку Востокова продовжував розвивати Ф. Міклошич, порівнюючи дані старослов'янських пам'яток з відповідниками інших мов. Графічне написання глаголичних літер юса великого вчені пояснюють як лігатуру о+н, а юса малого відповідно е+н. Голосні та спостерігаємо у позиції перед приголосними і в кінці слов; у позиції перед голосним кожному з них відповідали два звуки: відповідав голосний переднього ряду є або ь + носовий приголосний [н, м] (с ять м юс малий - с ять мєнє). Голосному юс великий у такій позиції відповідав голосний заднього ряду (о, ъ) + носовий приголосний [н, м] (п юс великий то – запона). Після пом'якшених приголосних [о] носовий передавався лігатурою : ор : на початку складу ця лігатура мала фонетичне вираження [j + носовий о]: зна . Лігатура найчастіше вживалася на почату складу як сполучення [j + носовий е]: за. Після приголосних вона вживається значно рідше і означає носовий [е] після пом'якшеного приголосного: м . Їхніми відповідниками в українській мові є: для юс малий – а, я, для юс великий – у, ю.

17) Редуковані голосні, їх сильні та слабкі позиції

РЕДУКОВАНІ ГОЛОСНІ — надкороткі голосні перед. ряду [ь] і [ъ] у давньоруській та ін. слов’ян, мовах давнього періоду. Розвинулись ще в спільнослов’ян. прамові з успадкованих від індоєвроп. коротких голосних [ь] з [І], а [ь] з [у]. Вимовлялися після приголосних у середині й кінці слова, утворюючи відкриті склади відповідно до діючого тоді закону відкритого складу; на поч. слова і після голосних редуковані [ь], [ъ] не вживалися. Залежно від тривалості і звучності вимови розрізнялися дві позиції [ь] та [ъ] — сильна й слабка; у першій вони мали дещо більшу тривалість і звучність, ніж у другій.

Давні Р. г. не збереглися у жодній із слов’ян. мов, у різний час або занепавши (у слабкій позиції), або вокалізувавшись (у сильній позиції). У давньорус. діалектах цей процес в основному припадає на 11 — 12 ст. Занепад [ь], [ъ] відбувся у кінці слова (голубь — голуб, садъ — сад) і перед складом з голосним повного творення(вьдова > вдова, съто > сто). Вокалізація [ь] > [е], [ъ] > [о] відбулася перед складом з редукованим слабким (дьнь > ден’, съть > сон) перед сонорним приголосним [р], [л], за яким ішов будь-який ін. приголосний (вьрба > верба, вълна > волна), та в наголошеному складі незалежно від якості приголосного й голосного в наступному складі (тьща > теща, съкнути > сохнути). Редукований перед складом з [ь], [ъ] у сильній позиції був слабким і занепадав (жьньць > жнец’, cънъмъ > сном). Занепад і вокалізація редукованих — процеси, пов’язані між собою, перший розпочався дещо раніше, ніж другий. Найраніше він відбувся у початкових складах слова, що широко засвідчують писемні пам’ятки 2-ї пол. 11 ст. (книгы, зло, два, мнЂ та ін. із кънигы, зъло, дъва, мьнЂ), потім у середніх складах і найпізніше — в кін. слова. У західно- і південнослов’ян. мовах були ін. відповідники давніх [ь] та [ъ]; пор. польс. dzień, sen; чес. den, sen; сербохорв. дан, сан. Занепад Р. г. у слабкій позиції і вокалізація їх у сильній — одне з найважливіших фонет. явищ давньорус. мови, що спричинило в ній ряд ін. звук, змін, спільних для усіх східнослов’ян. мов або властивих лише окремим з них. Спільним наслідком цього явища є, напр., зменшення у багатьох словах кількості складів (кь-ни-жь-ка > книж-ка, о-рь-лъ > о-рел); поява закритих складів (лъ-бъ > лоб), а отже, й припинення дії закону відкритого складу; виникнення нових груп приголосних; розвиток чергування секундарних (нових) е, о з нулем звука (день — дня, праведний — правда < правьдьний — правьда, сотня — сто, кусок — куска < кусъкъ — кусъка; див. також Випадні звуки) тощо. Інші звукові зміни, пов’язані з занепадом [ъ], [ь], властиві лише окр. мовам, напр., перехід із давнього дієсл. суфікса [л] мин. ч. в [у] в укр. і білорус, мовах, на відміну від російської (зналъ, далъ < укр. знав, дав, фонет. знаў, даў; білорус, знаў, даў), хоч у позиції після приголосного він втрачений усіма східнослов’ян. мовами (неслъ, моглъ > укр. ніс, міг, рос. і білорус, нёс, мог).Специфічною для укр. мови є зміна етимол. [е], [о] в [і] в новому закритому складі, а отже, й виникнення чергування [е] — [і], [о] — [і]: печі — піч (< печи — печь), вози — віз (< возы — возъ); прогресивна асиміляція пом’якшеним приголосним, після якого занепав [ь], наступного [j] (знання, життя < знаньjе, житьjе); зміна [л] на [ў] перед ін. приголосним після секундарного [о], що виник з редукованого [ъ] (вълкъ, тълстый > воўк, тоўстий, орфогр. вовк, товстий) тощо.

18) Зміни редукованих, не пов’язані з їх сильною чи слабкою позиціями.

 Поступово проходив процес  занепаду зредукованих . Залежно від позиції ъ, ь або ж зникли зовсім у слабкій позиції, або перейшли в голосні о, е в сильній позиції. На письмі занепад зредукованих виявився в 3-х видах: 1. Зредуковані у слабкій позиції пропускалися (кто, много). Найбільш часто пропускалася літера, що йшла в середині слова. 2. Написання на місці зредукованих у сильній позиції літер о, е (конєць (коньць). 3. Плутання зредукованих між собою (ишъдъ). Процес занепаду зредукованих фіксують усі пам'ятки старослов'янської мови XI ст. Однією з найдавніших змін зредукованих була заміна ь на ъ у позиції після ж, ч, ш, жд, шт у зв'язку з поступовим ствердінням цих приголосних (пришъдьшє). Цю зміну не за зафіксовано у найдавніших слов'янських пам'ятках: Київських листках та Зо графському євангелії, проте у решті пам'яток її представлено досить широко. Занепад зредукованих привів до появи закритих складів. Занепад зредукованих – це явище, яке має свої наслідки в усіх слов'янських мова. Це останній фонетичний процес, який охопив усі слов'янські мови.

19) Напружені голосні. їх походження, сильні та слабкі позиції.

 Зредуковані [ъ] і [ь] не в усіх  позиціях слова мали однакову  звучність й однакову тривалість. У давньоруській мові розрізнялося  дві позиції зредукованих —  слабка і сильна. У слабкій  позиції [ъ] і [ь] вимовлялися з меншою  звучністю і меншою тривалістю, ніж у сильній.

Звуки [ъ] і [ь] були слабкими, коли стояли:

а) в абсолютному кінці слова: снопъ, столъ, носъ, ночь, соль; 
б) перед складом з голосним повного творення: дъва, съто, правьда, тьма.

Сильною позицією для них було вживання:

а) перед складом із зредукованим слабким: мъхъ, сънъ, снопъмь, дьнь, пальць; 
б) перед сонорним [r], [l], за яким стояв інший приголосний: търгъ, тълстъ, зьрно, вьрба, шьлкъ; 
в) у складі під наголосом незалежно від якості наступного приголосного і голосного: тьща, съхнути.

Голосний [ъ], [ь] перед складом із зредукованим у сильній позиції був слабким: жьньць, шьвьць, сънъмь.

Зредуковані в слабкій позиції давньоруська мова згодом втратила, наприклад: снопъ > сноп, дъва > два, печь >пeч’, дъно > дно.

У сильній позиції вони, змістившись із середньо-високого в сферу середнього підняття, вокалізувалися, змінившись [ъ] в [о], а [ь] в [e]: сънъ > сон, скърбь > скорб’, пьнь > пен’, вьрба > верба, пальць > палец’.

Процес занепаду зредукованих [ъ], [ь] у слабкій позиції і перехід їх у голосні повного творення [о], [e] в сильній відбувався в давньоруській мові послідовно. Деякі незначні відхилення від нього спостерігалися тільки в окремих діалектах давньоруської мови і не охоплювали всієї східнослов’янської мовної території. Наслідки таких відхилень відклалися не в усіх, а лише в окремих східнослов’янських мовах. Так, у словах лъбъ, рътъ, мъхъкінцевий зредукований був слабким і закономірно занепав, а в першому складі він був сильним і розвинувся в [о]: лоб, рот, мох. У формах непрямих відмінків цих слів та в множині зредукований [ъ] стояв у слабкій позиції:лъба, ръта, мъха. У такій позиції він теж занепав, що й відбиває сучасна російська мова: лба, рта, мха, лбы, рты, мхи.