Наступ польських феодалів на українські землі

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

на тему

 

«Наступ польських феодалів на українські землі»

 

 

 

 

 

 

                                                                                                    

 

 

 

                                                                                                           

Підготувала:

                                                                                                          Студентка ІСФ

                                                                                                      Групи: ІЮ-11

                                            Грицевич В.В.

               Перевірила:

                                                                                                      Гуменюк О.В.

                                                                            

                                                                       

                                                                                             

 

 

 

Рівне – 2012

ЗМІСТ:

1.Вступ

2.Загальна характеристика стану українських земель під владою Литви та Польщі

3.Люблінська унія та її наслідки для України

4.Зростання феодальної експлуатації.

- Соціальний статус селян

- Фільваркова система як спосіб закріпачення селян

5.Висновок

6.Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.ВСТУП.

Після розпаду Київської Русі і занепаду Галицько – Волинського князівства,а саме після закінчення династії Романовичів, територія сучасної України перетворилася у бажану здобич, за яку боролися навколишні держави. В історії українських земель чималу роль відіграли Литва та Польща, які, починаючи з другої половини ХIV ст., брали активну участь в  приєднанні,а точніше кажучи,в загарбанні українських просторів. Пізніше Польща настільки міцно триматиметься цих земель,що наслідки підпорядкування цій країні проявлятимуться аж до утворення незалежної України .

Але поки що зупинимось на періоді, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої. Тема мого реферату стосується більше соціально-економічного життя,але для кращого розуміння ситуації я пропоную розглянути,як відбувався процес польської експансії на Україну та чим це закінчилося. Потім мова йтиме безпосередньо про феодалів та шляхтичів і вплив їхньої діяльності на українські землі і населення. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Загальна характеристика  стану українських земель під  владою Литви та Польщі

Іноземне поневолення західноукраїнських земель перервало процес формування незалежної державності українського народу. Економічно слабкі, роз’єднані, політично занепадаючі руські князівства Подніпров’я і Поділля перебрати на себе роль збирання та визволення українських земель з-під монгольського іга не могли. Зате мету підпорядкувати собі “всю Русь” поставила Литовської держава.

Приєднавши більшість сучасних українських, білоруських і частину російських земель, Литва стала великою феодальною державою, яку самі литовці називали Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське. Руські землі становили 9/10 загальної площі князівства і мали великий вплив на суспільно-політичне й культурне життя Литви. Руська мова тут стала мовою державною; чимало норм “Руської правди”, місцеві назви суспільних станів, урядових посад були сприйняті литовцями. Був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі. Територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення.

Місцева руська знать мала майже ті самі права і привілеї, що й литовська: князі і бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в адміністрації та війську, охоронялися майнові права феодалів. Протягом перших десятиліть литовського володарювання привілейоване становище мала православна церква.

Однак на відміну від Київської Русі державна влада концентрувалася в руках великого литовського князя, який одноособово розпоряджався військовими силами і матеріальними засобами країни. Місцеві князі були лише дорадниками і виконавцями його волі, бо земельні володіння мав тільки той, хто служив великому князю. Українські удільні князівства користувалися самоуправлінням, але поширювалося воно лише на господарські відносини, суд, релігію і в жодному разі не на державну адміністрацію. Нарешті, у відновлених українських уділах – Київському, Переяславському, Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівську владу отримали не нащадки Рюриковичів, а сини і племінники литовського князя – Ольгердовичі.

Таким чином, хоча центральна влада постійно підкреслювала, що литовці “старовини не рушать і новини не вводять”, насправді відбулися суттєві зміни. Литовська держава не була державою українською. Значний на перших порах політичний вплив українських князів і бояр був обумовлений не організацією державних структур, а лише зближенням литовської і української знаті. Удільні Ольгердовичі використовували прагнення місцевих феодалів до автономії для протистояння централізаторській політиці Вільна. Зміцнення влади великого князя чи зовнішньополітична переорієнтація Литви за таких умов становили пряму загрозу державницькому становищу українських уділів.

Так воно і сталося після Кревської унії Литви з Польщею.  14 серпня 1385 р. в замку Крево поблизу Вільно між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія. Ягайло приєднав до Польщі Велике князівство Литовське разом з українськими і білоруськими землями, сам прийняв католицтво, передав Польщі литовську казну. 1386 р. Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, був проголошений польським королем. Кревська унія значно укріпила позиції Литви та Польщі. Разом вони змогли відвоювати в Угорщини 1387 р. Галичину, а 1410 р. розгромити Тевтонський орден у битві при Грюнвальді. Одночасно ця унія дала можливість польським феодалам захоплювати українські землі і насаджувати католицизм. 
Однак намагання приєднати до Польщі литовські землі і перетворити їх на провінцію Польщі викликали опір з боку литовської знаті і особливо брата Ягайла — Вітовта. У боротьбі з Ягайлом Вітовт наприкінці XIV ст. домігся незалежності Литви і став її князем. Проводячи жорстке укріплення Литовської держави, посилюючи залежність українських і білоруських земель, Вітовт ліквідував існуючі раніше великі удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське і Подільське) і перетворив їх на провінції Литви, змістивши місцевих князів і посадивши там своїх намісників. Отож за час правління Вітовта (1392—1430) Литва знову стала сильною державою, значно посилився соціальний і національний гніт українського народу. 
Польський уряд на загарбаних українських землях провадив двояку політику: деякий час зберігалася „руська старовина” (залишалася цій частині державна назва «Королівство Руське», дозволялося вживання давньої української мови в діловодстві поряд з латинською, відновлена галицька православна митрополія), але разом з тим роздавав ці землі іноземцям за зобов'язання служити у польському війську, сприяв німецькій колонізації краю, підтримував  
польських купців і католицьких місіонерів. 1434 р. були остаточно скасовані будь-які автономні права Галичини у складі Польщі. 
Після смерті Вітовта 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла сіверський князь Свидригайло. Він знову почав боротьбу проти посилення Польщі за незалежність Литви, спираючись на православну знать, що викликало невдоволення литовських феодалів-католиків, очолюваних Сигізмундом Кейстутовичем. У наступні чотири роки в межах Великого князівства литовського існувало дві держави — власне Литва і «Велике князівство Руське». У цій боротьбі переміг Сигізмунд. Але Свидригайло зберіг за собою Волинь, відновивши її автономію. Волинське князівство було остаточно ліквідовано після смерті Свидригайла 1452 р. 
Після смерті Сигізмунда (1440) великим князем став син Ягайла Казимир, який 1444 р. успадкував трон свого брата, польського короля Владислава III і став одночасно Великим князем литовським і польським королем. Він продовжив наступ на українську автономію у складі Литви. При ньому Волинь, Київщина і Поділля остаточно стали литовськими провінціями.

Посилення впливу католицької церкви, яка після Кревської унії стала державною, дискримінація та феодальні утиски руського населення викликали його зростаюче незадоволення. В 1430-1440-х рр. Русь охопило масове повстання проти литовсько-польського панування. Політичним прапором руху, основною силою якого були жителі міст та дрібна православна шляхта, стали “зрусілі” Ольгердовичі, які після смерті Вітовта боролися за великокнязівську владу з прихильниками пропольської орієнтації.

Обрання (1430 р.) великим литовським князем відомого своїми антипольськими поглядами Свидригайла Ольгердовича викликало польську збройну агресію на Волині і Поділлі. Розпочалася народна війна проти загарбників.

Налякані розмахом визвольної боротьби в Україні, великі литовські феодали у 1432 р. скинули Свидригайла й проголосили великим князем брата покійного Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Сигізмунд відновив унію з Польщею за зверхності її короля.

Майже всі руські землі – Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Полоцька, Волинь, Брацлавщина – не визнали влади Сигізмунда. Свидригайло оголосив ці території “Великим княжінням Руським”, а себе – його великим князем. Місцеві урядові посади все більше перебирала православна знать.

В політичній боротьбі удільної Русі цілком певно визначились дві протилежні тенденції: прагнення до повної автономії – і намагання литовських властей ліквідувати її. Все вирішували сила і єдність як українського суспільства, так і литовсько-польської унії, що відроджувалася.

Однак єдності у повсталої Русі не було. Після того, як польський король урівняв у правах з католиками тих православних аристократів, які стали на бік Сигізмунда, руська знать почала відмовлятися від боротьби. Внаслідок жорстокої поразки під Вількомиром 1435 р. та інших невдач Свидригайло зрікся титула великого руського князя. Вперта боротьба українського міщанства та шляхти була придушена збройною силою, але примусила власті зберегти Київське та Волинське удільні князівства. Привілей короля Казимира ІV 1447 р. розширив права всіх феодалів, звільнив їх від деяких державних повинностей, гарантував шляхті особисту недоторканність. Це послабило незадоволення українського служилого стану, шляхта слідом за князями і боярами все більше переходила від конфронтації з польсько-литовською владою до її підтримки. Таким чином було підготовлено остаточну ліквідацію удільного устрою – Волинського (1452 р.) та Київського (1470 р.) князівств. І хоча кияни двічі не пускали до міста призначеного їм воєводу Мартина Гаштовта, захистити втрачені залишки руської автономії це вже не могло.

З кінця ХV ст. особливу роль в житті українських земель починають відігравати сусідні держави – Московське князівство та Кримське ханство.

Московське князівство, остаточно звільнившись від монголо-татар (1480р.), вогнем і мечем приєднало основний масив великоруських земель і перетворилось на могутню централізовану державу. Великий князь Іван ІІІ “богом дарованим з діда-прадіда правом” проголосив себе “государем всієї Русі”. Підпорядкування всіх земель колишньої Київської Русі стало центральним завданням московської зовнішньої політики.

Протягом кінця ХV-ХVІ ст. відбулася серія війн за українські володіння Литви, в результаті яких Москва захопила Чернігівські і Сіверські землі, а значна частина українських та білоруських князів і бояр перейшла на службу до московського князя. Вони не без підстав сподівалися на те, що здобути “милості” в Москві легше, ніж відстояти власні інтереси в Литві. Втім, і ті українські аристократи, що залишилися, теж більше розраховували на ласку Литовського князя і польського короля. Так було започатковано трагічний процес втрати традіційної політичної еліти, “обезглавлювання” українського народу, що надалі могло привести до загрози самому його існуванню.

В липні 1569 р. Литва та Польща підписали Люблінську унію, за якою було утворено нову державу – Річ Посполиту з одним монархом – королем польським і великим князем литовським одночасно, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом. Разом з тим обидві частини держави зберігали окремі уряд і адміністрацію, суд, фінанси, власне військо та законодавство.

Дуже ослаблена Лівонською війною з Московською державою та пропольською опозицією всередині країни Литва не змогла відстояти від зазіхань польської шляхти свої українські володіння. Всі вони перейшли до Польщі. На засіданнях польського сейму було вибудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна належала польським королям – внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання або успадкування. Ці твердження прямо перегукувалися із претензіями на спадщину Київської Русі московських володарів. Таким чином, слідом за московською з’явилася ще одна, польська доктрина, яка позбавляла українців права на власну державність. Представники української шляхти, що прибули на сейм, не протестували. За дотримання мінімальних вимог (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідування, руської мови в офіційному діловодстві) вони підтримали ідею приєднання до Корони.