Практична частина експериментальної роботи викладання іншомовної лексики

 

 

ЗМІСТ

Вступ......................................................................................................................2

Розділ 1. Соціокультурна компетенція функціонування мови як іноземної

1.1  Соціокультурні аспекти вивчення іншомовної лексики…………………4

1.2 Соціокультурний  підхід в мовній освіті………………………………….14

1.3 Зміст формування соціокультурної компетенції учнів середніх

класів…………………………………………………………………………….19

Висновки до Розділу 1………………………………………………………..29

Розділ 2. Практична частина експериментальної роботи викладання іншомовної лексики

2.1 Основні компоненти змісту навчання англійської мови в загальноосвітній   школі…………………………………………………………………………….31

2.2 Розробка нетрадиційних уроків англійської мови для формування іншомовної соціокультурної компетенції…………………………………...40

2.3 Аналіз результатів експериментальної роботи………………………....54

 

Висновки до Розділу 2……..…………………………………………………58

Загальні висновки......................................................................................59

Список використаної літератури…………………………….....……….....63

 

 

 

 

Вступ

     Актуальність  дослідження даної курсової роботи полягаєу тому, що об'єктивною потребою сучасного суспільства, особливо в умовах перебудови всіх його ланок, у тому числі й освіти, є пошук оптимальних шляхів організації навчально-виховного процесу раціональних варіантів змісту навчання і його структури.

      Предметом дослідження курсової роботи є соціокультурний аспект вивчення іноземної мови у середній школі.

     Метою  данного дослідження: навчання іноземній мові визнається формування в учнів соціокультурної компетенції, що передбачає наявність знань про національно-культурні особливості країни, мова якої вивчається, про норми мовленнєвої та немовленнєвої поведінки її носіїв і вміння моделювати свою поведінку відповідно до цих особливостей і норм.

     Мета досліду обумовила виконання ряду завданнь:

• з'ясувати соцыокультурні аспекти вкладання іншомовної лексики, визначити структуру, та дати повну характеристику компонентів.
• визначити цілі й зміст формування соціокультурної компетенції учнів середнього етапу навчання.
• проаналізувати особливості організації уроку англійської мови.
• розробити нестандартні уроки, спрямовані на формування СКК, та експериментально перевірити їх ефективність.

     Об’єкт дослідження: учні середньої школи 6-7 класів.

     Матеріал дослідження: список використаної літератури, власні спостереження під час проведення практичних занять в середніх класах.

    Обсяг роботи: курсова робота складається із вступної частини, з двох розділів і з висновків до кожного з них,  із загального висновку та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Соціокультурна компетенція функціонування мови як іноземної.

1. Соціокультурні аспекти вивчення іншомовної лексики

     Україна, на початку XXI століття перебуває на етапі трансформації суспільного розвитку і радикальних перетворень у сфері освіти. Одним із пріоритетних завдань навчання іноземній мові визнається формування в учнів соціокультурної компетенції, що передбачає наявність знань про національно-культурні особливості країни, мова якої вивчається, про норми мовленнєвої та немовленнєвої поведінки її носіїв і вміння моделювати свою поведінку відповідно до цих особливостей і норм. Тим самим сучасна концепція мовної освіти робить важливий акцент на необхідності не обмежувати вивчення іноземної мови її вербальним кодом, а формувати у свідомості учня "картину світу", притаманну носієві цієї мови як представникові певної культури і певного соціуму. Питання про країнознавчий, лінгвокраїнознавчий та соціокультурний аспекти навчання іноземній мові, про зміст комунікативної компетенції знайшло теоретичне обґрунтування у працях багатьох вчених (М. Аріян, Є. Верещагін, І. Воробйова, Н. Гез, М. Євтух, І. Зимня, Н. Ішханян, В. Костомаров, О. Леонтьєв, Ю. Пассов, В. Редько, В. Сафонова, Л. Смелякова, Г. Томахін, В. Топалова, P. Adler, D. Brown, M. Byram, E. Hall, R. Lado та ін).

     В основу структури соціокультурної компетенції покладено принцип інтеграції змісту соціокультурної компетенції: знань (країнознавчі, лінгвокраїнознавчі, соціолінгвістичні); умінь і навичок застосовувати ці знання. А відтак, під соціокультурною компетенцією розуміється інтегративна властивість особистості, що виражається в гармонії країнознавчої, лінгвокраїнознавчої, соціолінгвістичної компетенції, які дозволяють індивідові розуміти закономірності розвитку культури як процесу створення, збереження і трансляції загальнолюдських цінностей, орієнтуватись у традиціях, реаліях, звичаях, духовних цінностях не лише свого народу, але й інших націй, уміти спілкуватись іноземною мовою у сучасному світі, оперуючи культурними поняттями й реаліями різних народів [13]. Комунікативна компетенція є складним, системним утворенням. За твердженням Р. Белла, у сучасній соціолінгвістиці її розуміють саме як систему, що виконує функцію балансування існуючих мовних форм, які визначаються з опорою на мовну компетенцію комуніканта на тлі певних соціальних функцій. А відтак, починаючи з 80-х років, з'являються окремі моделі її як системи (M. Canale, G. Caspar, R. Clifford, K. Faersh, M. Halliday, G. Manby, S. Savignon, M. Swain, G. Widowson). Розглянемо деякі з них.

     В. Коккота подає таку модель комунікативної компетенції:

1) фонологічна компетенція;

2) лексико-граматична компетенція;

3) соціолінгвістична компетенція;

4) країнознавчі знання, навички  й уміння, що забезпечуються дискурсивною, ілокутивною та стратегічною  компетенціями.

В. Топалова пропонує іншу модель комунікативної компетенції:

1) країнознавча компетенція;

2) соціолінгвістична компетенція;

3) лінгвістична компетенція;

4) дискурсивна компетенція;

5) стратегічна компетенція;

6) ілокутивна компетенція [38].

     Е. Пассов стверджує, що основна задача комунікативної компетенції полягає в тому, щоб розуміти співрозмовника на будь-якому рівні обміну інформацією [25]. Таким чином, можна стверджувати, що комунікативна компетенція є найбільш повним вираженням прямого і зворотного зв'язку між суб'єктами спілкування.

     У комунікативну компетенцію включаються наступні найважливіші вміння:

• читати й розуміти нескладні, автентичні тексти (з розумінням основного змісту й з повним розумінням);
• усно спілкуватися в стандартних ситуаціях навчально-трудових, культурних, побутових сферах;
• в усній формі коротко розповісти про себе, оточенні, переказати, виразити думку, оцінку;
• уміння письмово оформити і передати елементарну інформацію (лист).

Так визначається мінімальний рівень комунікативної компетенції у державному освітньому стандарті з іноземних мов.

     Соціокультурна компетенція - є складовою частиною комунікативної компетенції.

     Іншомовна соціокультурна компетенція - це знання культурних особливостей носіїв мови, їх звичок, традицій, норм поведінки, етикету і вміння розуміти та адекватно використовувати їх у міжкультурній комунікації, залишаючись при цьому носієм іншої культури [9].

     Соціокультурна компетенція визначає успішність спілкування з представниками іншомовної культури, і дозволяє почувати себе впевнено та комфортно в іншомовному середовищі.

     Країнознавча компетенція - сукупність знань про країну, мова якої вивчається, а також здатність використовувати національно-культурний компонент мови з метою спілкування, - зазначає М. Нефедова [22].

     Помітне розходження культур у носіїв різних мов в основному визначається різними матеріальними й духовними умовами існування відповідних народів і країн, особливостями їх історії, культури, суспільно-політичного устрою, політичної системи тощо. Таким чином, загальновизнаним став висновок про необхідність глибоко знати специфіку країни, мова якої вивчається, а тим самим і про необхідність оволодіння країнознавчою компетенцією як однією з головних у навчанні іноземним мовам [22].

 

     Лінгвокраїнознавча компетенція. Аспект методики викладання ІМ, в якому досліджуються проблеми ознайомлення учнів з новою для них культурою, називається лінгвокультурознавство.

     Лінгвокультурознавство має власний матеріал дослідження, на думку Г. Томахіна ця дисципліна є сугубо лінгвістичною, тому що предметом її є факти мови, які відбивають особливості національної культури, що вивчаються за допомогою мови. На думку Є. Верещагіна та В. Костомарова, лінгвокультурознавство є культурознавство, орієнтоване на завдання й потреби вивчення ІМ [8].

     Під лінгвокраїнознавчою компетенцією В. Фурманова розуміє здатність здійснювати міжкультурну комунікацію, що базується на знаннях лексичних одиниць із національно-культурним компонентом семантики й уміннях адекватного їх застосування в ситуаціях міжкультурного спілкування, а також уміннях використовувати фонові знання для досягнення взаєморозуміння у ситуаціях опосередкованого й безпосереднього міжкультурного спілкування [41].

     Для формування лінгвокраїнознавчої компетенції потрібне не знання країнознавства як комплексу наукових дисциплін, а так звані фонові знання (background knowledge), тобто знання про країну та її культуру, відомі усім жителям даної країни (на відміну від загальнолюдських або регіональних).

     Володіння фоновими знаннями мов би включає іноземця до іншомовної громади, дає йому "культурну письменність" (cultural literacy), і навпаки - відсутність культурної письменності робить його чужаком (outsider), який не може зрозуміти те, на що носії мови лише натякають в усному та писемному спілкуванні, - вказує Е. Hirsh [45].

     Фонові знання, як зазначає Г. Томахін, неможливо описати без певної прив'язки до лексичних одиниць. Ці слова, безумовно, присутні у свідомості носіїв мови й культури, асоціюючись із чимось особливо примітним, вони описуються через якесь інше поняття, наприклад:

 

Sir Walter Raleigh (Уолтер Рэли) - мореплавець привіз у Європу  тютюн з Америки;

Bristol (Брістоль) - місто й  порт, великий міст через затоку.

У деякій мірі, фоновій лексиці, наголошує Н. Саланович, відповідають і реалії - назва властива тільки певним націям і народам предметам матеріальної культури, фактам історії, державним інститутам, іменам національних і фольклорних героїв, міфологічним істотам тощо [34].

     У реаліях найбільше наочно простежується близькість або зв'язок між мовою і культурою: з появою нових реалій у духовному й матеріальному житті, тобто у культурі виникають реалії і у мові.

     У лінгвокраїнознавстві під безеквівалентною лексикою розуміються лексичні одиниці, план вираження яких неможливо порівняти з якими-небудь іншомовними лексичними поняттями [7]. Безеквівалентні слова в точному значенні неперекладні, і їхнє значення розкривається шляхом тлумачення. Так, прикладом цього в англійській мові може бути назва транспорту: double - decker; в американській: drugstore - аптека, закусочна; strong bath - обтирання тіла мокрою губкою; назви свят: Boxing Day, Oktoberfest, Narrentag.

     У процесі лінгвокраїнознавчої роботи, на думку методистів і лінгвістів, особливо ефективним є використання топонімів.

     Електронна енциклопедія “Вікіпедія” дає таке визначення цього поняття: топонім (у перекладі з грец. “місце, назва”) - назва місцевості, регіону, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини поверхні Землі, тобто географічна назва. На відміну від топонімів, назви водоймищ (річок, озер, морів) називаються гідроніми. Назви місць (тобто топоніми) часто даються автохтонним населенням певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від того, який живе там на теперішній час. Тобто, топоніми часто характеризують територію з точки зору тих народів, які колись населяли ту чи іншу місцевість [48]. Історію топонімів вивчає наука топоніміка. Топоніміка встановлює, наприклад, такі факти:

· назва Британії походить від назви кельтського племені бриттів, які жили там ще за часів Римської імперії;

· назва російського міста Муром походить від назви угро-фінського племені мурома;

· назва російського міста Перм походить від слова “парма”, що на мові комі означає “горб, на якому ростуть ялини”.

Топоніміка українських географічних назв говорить або про їхнє слов'янське походження (Біла Церква, Поділля, Монастирище, Вишгород, або про сліди неслов'янського субстрату (порівняйте сарматські гідроніми - назви річок: Хорол, Сула). Топонімічна лексика відображає найважливіші етапи історії матеріальної і духовної культури народу і водночас у ній з'являються мовні закономірності, у зв'язку з чим дане лексичне коло становить інтерес як історико-географічний матеріал, і як лінгвістичне джерело. “Робота з місцевим топонімічним матеріалом, - як справедливо вказує Т. Майорова, - викликає незмінний інтерес учнів, їхнє прагнення розширити свої знання у краєзнавстві, додавши до них знання лінгвістичного характеру, сприяє розвитку мовлення школярів ” [16].

     Як зазначає С. Попов, “ вивчення місцевої топоніміки й антропоніміки важливо починати зі школи. У цьому віці діти виявляють непідроблену цікавість до рідного слова, до місцевої історії, до народних легенд, пов'язаних з походженням тієї або іншої географічної назви, із задоволенням беруть участь у топонімічних експедиціях ”[28].

Антропоніми (у перекладі з гр. - людина, ім'я) - власні назви людей: імена, прізвища, по-батькові, прізвиська, псевдоніми, криптоніми тощо). У творчості Т. Шевченка є цілі ряди антропонімів, що вживаються для поіменування державних і політичних діячів, діячів науки і культури минулого, міфологічних істот, а також відомих і менш відомих поетових сучасників, близьких людей, побратимів, друзів. Особові назви часом одержують змінену форму, прізвища заступаються прізвиськами тощо. Художній антропонім із зміненим іменем, але реальним прізвищем історичної особи, може доповнюватись уточнювальним компонентом, як, скажімо, до прізвища Северина Наливайка, котрий походив з родини кравця, додається прикладка - Кравченко: “Якби замість старого // Та обрали молодого // Завзятого молодця, // Преславного запорожця // Павла Кравченка-Наливайка” (“У неділеньку у святую”) [48].