Інформаційний простір

 Сусідня Росія і  тепер всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Книжковий ринок заполонений сексроманами, детективами та іншим «легким» російськомовним чтивом. У газетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають видання «для читающіх на русском язикє». З теле- і радіоефіру всуціль звучать пісні на «общепонятном». Більше того – хмизу у вогнище підкидає п’ята колона. У ЗМІ з’явилося повідомлення, що уже в наш час, за нової влади, осіннього вечора 2005 року через гучномовці, розвішені по Хрещатику і на майдані Незалежності, транслювалися пафосні радянські пісні, що прославляли СССР і сусідню державу, розташовану на північному сході від України . Хто дібрав такий, своєрідний репертуар, на замовлення яких меломанів і на гроші яких меценатів цей репертуар примусово завантажувався у вуха киян та гостей столиці? – на це запитання журналісти відповіді не дочекались.

 Все це не абищиця, на яку можна не зважати, це – відкрита інформаційна агресія сусідньої держави в український інформаційний простір. Недооцінка цієї агресії може обернутися прикрими наслідками. Адже саме інформація формує громадську думку, і від її змісту залежать суспільні настрої.

 Саме такою тривожною  ситуацією і був викликаний  Всеукраїнський форум ”Інформаційний  простір і безпека України”, проведений з ініціативи ”Просвіти” національно-демократичними силами у червні 1995 року в Києві. Не випадково, здавалось би, локальні інформаційні проблеми були поставлені в контекст державної безпеки. Адже справа не тільки в тому, що український інформаційний простір Росія використовувала для поширення неоімперіалістичних ідей, для промосковської ідеологічної обробки українських громадян. Справа в тому, що відкрита інформаційна агресія проти України несе для неї велику небезпеку ? аж до втрати незалежності. Адже через інформацію формується громадська думка, домінуючи в інформаційному просторі, можна вміло маніпулювати суспільною свідомістю, у чому Москва має значний, ще комуністичний досвід.

 На форумі було висловлене  серйозне занепокоєння тим, що  український інформаційний ринок  заповнений російською періодикою  і низькопробною літературою,  а телерадіоефір заполонений передачами з Москви. Внесено чимало слушних пропозицій. Було започатковано громадську організацію на захист інформаційного простору України. Ця недержана, позапартійна громадська структура об‘єднала громадські організації, релігійні конфесії, редакції засобів масової інформації, а також громадян України ? усіх, хто хотів би бачити вітчизняний інформаційний простір національним українським. Серед статутних завдань висувались не тільки роз‘яснювальна робота серед населення та сприяння розвиткові національних засобів масової інформації, а також участь у створенні законодавчої бази, яка б забезпечила захист і розвиток інформаційного простору української держави, у розробці програми державної підтримки національної преси, у створенні і поширенні української відео-, аудіо-, фото- та друкованої продукції, у наданні інформаційної допомоги українській діаспорі ближнього зарубіжжя, надто в Російській Федерації.

 Розвиток подальших  подій показав, що стривоженість  національно свідомої громадськості України була небезпідставною. Кожен крок держави для утвердження свого інформаційного суверенітету зустрічав спротив з боку Москви і з боку п‘ятої колони ? комуністів-інтернаціоналістів та значної частини російськомовного населення. Цілу бурю, наприклад, викликала у південно-східних областях та Криму перекомутація московських телепередач із першого національного каналу на другорядний, з меншим охопленням глядачів.

 А коли безпосередня  інформаційна експансія Москви  в інформаційний простір України іншої держави була все таки обмежена, остання розпочала обхідні маневри, використовуючи структури так званої Співдружності Незалежних Держав (СНД). Виконавчий секретаріат СНД розіслав у країни Співдружності, в тому числі і в нашу, проект ”Концепції формування інформаційного простору Співдружності Незалежних Держав”. За науковою фразеологією, за завуальованим твердженням, що документ нібито має рекомендаційний характер насправді приховувалась цілком конкретна мета ? за допомогою спільного інформаційного простору Росія прагнула поновити своє беззастережне панування в межах колишнього Радянського Союзу (за винятком хіба що принципових країн Балтії).  Автори проекту висунули пропозицію формування спільного інформаційного простору СНД практично у межах колишнього Союзу. Передбачалося цим забезпечити не тільки інтеграцію економік і культур країн Співдружності (голуба мрія російських шовіністів ? хоч у формі такої новітньої інтеграції забезпечити власну домінуючу роль в межах колишньої радянської імперії), а й включення інформаційних просторів країн СНД у європейський та світовий інформаційний простір (ніби ці питання не можуть вирішити самі країни СНД без посередництва Росії). І це, за задумом розробників проекту, мало бути лише початком інтеграційних процесів на основі створеної раніше (себто, за часів тоталітарного режиму) інформаційної структури. На їхню думку ? чого там приховувати! ? об‘єктивно інформаційний простір Співдружності існував, принаймні Москва все робила для того, щоби це було так. Теоретично ця ідея обґрунтовувалась нібито спільністю стратегічних інтересів країн СНД. Але це було чистої води лицемірством. Адже, якщо говорити конкретно, то стратегічні інтереси, наприклад України й Росії не тільки не збігаються, а в принципових питаннях є діаметрально протилежними.