Інформаційний простір

"Інформаційний простір"— поняття ще досить нове та навіть нехарактерне для нашої молодої держави. Адже за десять років незалежності неможливо було сформувати дійсно інформаційний простір саме у такому контексті, в якому його розуміють у міжнародних колах.

 Але незалежній країні  потрібні засоби масової інформації  та інформаційний простір: друковані, аудіовізуальні, інтерактивні ЗМІ та мережа Інтернет.  На жаль, наша держава не може похвалитися незаангажованими ЗМІ. Майже ніхто з пересічних громадян не здивується, якщо їм повідомити, що та чи інша "незалежна" газета або канал розподілені між впливовими політичними силами.  Проте це вже політика. Але чи нормальне таке явище, коли ЗМІ маніпулюють політичні "верхи", які час від часу змагаються між собою, "ділять портфелі", або віддають наказ знищити того чи іншого журналіста, який перейшов їм дорогу й сказав (написав) щось зовсім зайве, а потім ще й стверджують, що він помер, перебуваючи в алкогольному сп'янінні, і це аж ніяк не стосується його професійної діяльності?  Для інформаційного простору важлива свобода слова. Проте для різних людей це поняття різне. Але майже всі журналісти проходять цензуру. Ні, звичайно, формально цензура скасована — мається на увазі контроль самого себе та редакторське вимогливе око. У наш час простежується цікава тенденція: людина все менше читає аналітичні матеріали в пресі, надаючи перевагу легким інформаційним повідомленням телебачення та Інтернету. Телеефір нашпигований численною кількістю не дуже професійно зроблених програм. Проте людині легше сприймати інформацію, не напружуючи свій мозок й очі.

 Сьогодні гостро постало  ще й таке питання: чи припустимо брати інформацію з Інтернету й друкувати її у газетах?  Про якість деяких сайтів й говорити не треба. Але, з іншого боку, якщо журналіст перевірить інформацію, яка розміщена в Інтернеті, це теж не буде вважатися його власним матеріалом, під яким не забракне духу підписатися своїм ім'ям.  Проблема з радіоефіром теж існує. Він чітко поділяється на дві гілки: державне радіомовлення та модні FM-станції, які мають розважальний характер. Державні радіокомпанії транслюють серйозні й пізнавальні програми. FM-станції часто пропонують дешеву інформаційну продукцію. Але вони мають свій "плюс" — політичну незаангажованість та нейтральність. Це комерційні проекти, які, в принципі, розраховані на молоду аудиторію.  Проте вирішення актуальних проблем інформаційного простору вимагає невідкладної розробки заходів і державної програми щодо інформаційної політики. Але неможливо позбавитися численних проблем за короткий термін, ухваливши закон, де буде розписанa n-на кількість пунктів. Цей документ, безперечно, залишиться на папері.

Що треба зробити для  того, щоб розв'язати проблеми інформаційного простору? Мабуть, чекати на кращі часи й боротися за майбутнє справді незалежних ЗМІ, які не будуть зацікавлені в  тому, щоб подавати факти й коментарі  через деформовану призму світогляду правлячої купки політиків та олігархів. А ці слова, на жаль, у нашій незалежній державі стали синонімами.

Якщо говорити про сьогоднішні  провідні газети та журнали, такими є:

— "Голос України" (газета Верховної Ради України, головний редактор — Правденко С. М., тираж — 170 тис. прим.);

— "Урядовий кур'єр" (щоденне видання органів державної виконавчої влади України, засновником якого є Кабінет Міністрів України, головний редактор — Сорока М., тираж — 130-230 тис. прим.);

— "Молодь України" (незалежна  газета, головний редактор — Боденчук В. І.);

— "Київська Правда" (масове громадсько-політичне видання, засновником  якого є Київська обласна рада народних депутатів, головний редактор — Чумак І. В., тираж —50 тис. прим.); а також "Сегодня", "Факты  и комментарии", "Киевские ведомости", "Вечерние вести", "День", "Дзеркало тижня", "Сільські вісті" і т. д.;

— "Закон і бізнес" (офіційне видання української міжнародної  фондової біржі, головний редактор —  Бобов Р. В., тираж — 16 тис. прим.);

— "Україна" (громадсько-політичний, літературний часопис, головний редактор — Пересунько Ю.).

 Якщо ж проаналізувати  аудіовізуальні засоби масової інформації, то вимальовується теж не дуже втішна картина. Адже майже кожна телерадіокомпанія належить політичним лідерам та організаціям, що яскраво простежується під час виборів.  Наприклад, за офіційними даними, каналом "УТ-1" керує Адміністрація Президента, телерадіокомпанія "ЕРА" належить Деркачу та Рабиновичу, "1+1" шанує Волкова, а "Інтер" надає перевагу легендарній "двійці" Суркіс-Медведчук, "ТЕТ" та "ICTV" утримує Пінчук, "СТБ" — частково Пінчук разом з компанією "Лукойл" (Росія), "Тоніс" шанує Валерія Пустовойтенка, "Новий канал" належить "Альфа-банку" (Росія). Таким чином, телепростір розподілений між конкурентами, які перебувають при владі й постійно змагаються одне з одним шляхом виходу в ефір та наполегливим переконанням аудиторії, що надає перевагу тому чи іншому каналу. (Особливо це практикується напередодні виборів.)  Інтернет у наш час відіграє дуже важливу роль у формуванні українського інформаційного простору. Конкретна людина як окремий елемент суспільства може почерпнути будь-яку інформацію з якісно зроблених сайтів. Але це вже є інша проблема — таких українських сайтів не надто багато. Тому пересічному громадянинові України необхідно володіти іноземною мовою (англійською), щоб бути в курсі новин та подій з всесвітньої мережі Інтернет. Безперечно, проблеми інформаційного простору надзвичайно важливі, як деяким здається, навіть нездоланні. Але ми повинні вірити і робити все можливе, щоб хоча б трохи наблизитися до якісної журналістики:

— швидкого та ясного подання фактів;

— беззаперечного висвітлення  всіх новин;

— серйозної аналітики;

— цікавого та безпечного (!) журналістського розслідування  і т. д.

Традиційними проблемами вітчизняного інформаційного простору також залишаються:

— неконкурентоспроможність української журналістики у порівнянні з західними ЗМІ;

— постійний деформуючо-нищівний вплив російських ЗМІ;

— надання переваги західним ЗМІ, що мають авторитет серед  інтелектуально розвинутого населення  нашої країни;

— недовіра населення до українських ЗМІ;

— надмірне зловживання свободою слова або ж навпаки — "пострадянський синдром".

 Національна інформаційна  структура українських ЗМІ ще  досить нетривка, що легко піддається впливу як проросійської, так і прозахідної журналістики. Але у законодавстві чітко формулюється така думка:

"Держава виступає гарантом  суверенітету і цілісного функціонування, розвитку й захисту національного  інформаційного простору відповідно  до завдань і під державним управлінням та контролем основних суб'єктів, належної бази і державних економічних важелів для здійснення регулятивного впливу на відносини в інформаційній сфері суспільства."  Чи справді держава виступає тим гарантом суверенітету інформаційного простору або закон, як завжди, залишився лише на папері?  Не можна говорити тільки про негативний вплив закордонної журналістики — вона також може збагачувати духовний світ людини та спрямовувати моральні цінності на кращий лад.  Без сумніву, національний інформаційний простір повинен перебувати у постійному стані захисту в зв'язку з поширенням шкідливої та неправдивої інформації, порушенням норм викладення новин та коментарів українськими ЗМІ.  Отже, можна зробити висновок, що працівники інформаційного простору та мас-медіа України мають надзвичайно багато проблем, але всі вони повинні вирішитися. Проте це вже питання часу.

 тиск через телеефір та Інтернет

 Система телевізійного мовлення в Україні є найпопулярнішим, найпоширенішим, найдоступнішим видом масової комунікації. Тому таке велике бажання російських антиукраїнських кіл та політтехнологів, які на них працюють, забезпечити собі панівне становище в українському телепросторі. Маючи вплив на олігархічні клани в Україні через їхні тісні зв’язки з російським капіталом, вони підключають їх до реалізації власних інформаційних технологій.

 Яким чином здійснюється  вплив іноземних інформаторів на українську аудиторію?

 По-перше, через встановлення  контролю над українськими засобами  масової інформації. Оскільки живемо  в умовах ринкової економіки,  то практично все можна купити  і продати – були б гроші.  В тому числі і засоби масової  інформації: вони, власне, стали предметом  досить посиленої уваги «грошових  мішків» і постійно перебувають  у процесі купівлі-продажу. Тому власники ЗМІ часто змінюються. Хоча рух і перетікання капіталів у комунікаційній сфері не рекламуються, та все ж повідомлення про такі зміни час від часу з’являються в пресі. Сьогодні кілька олігархічних груп, тісно пов’язаних з російським капіталом, контролюють левову частку мас-медіа в Україні. Серед людей, які мають найбільший вплив в українському медіа-просторі, називають Ахметова, Коломойського, Рабиновича, Деркача, Медведчука, Суркіса.

 По-друге, через зросійщену частину української спільноти; зросійщення якої досягається за допомогою:

 – заснування в Україні  російськомовної преси (Кієвскіє  вєдомості», «Факти і коментаріі»,  «Столічниє новості», «Єврейскоє  обозрєніє» «Міґ»; «Мост», «Столічка», Кієвскій тєлєґраф» тощо;

 – відкриття фактично  філій центральних російських  газет («Ізвєстія», «Комсомольская правда», «Московскій комсомолєц», «Комєрсант» та інш.);

 – завезення в Україну  періодики суто російського виробництва  («Купєчєскоє дєло», «Експрес-ґазєта», «Нєзавісімая ґазєта»);

 – ретрансляції передач  російських телеканалів(ОРТ, НТВ, РТР-планета та інш.) по кабельних мережах;

 – показу по українських  телеканалах російської телепродукції, привабливої для зденаціоналізованого обивателя (наприклад, ток-шоу Нагієва «Окна»);

 – запрошення ведучими  передач на українських телеканалах  російських журналістів (Кисельов, Шустер на «Інтері»), тоді як Україна не бідна на власних талановитих тележурналістів;

 – деяких загальнонаціональних  і особливо реґіональних телерадіокомпаній,  схильних віддавати перевагу  російськомовному веденню передач.  Навіть досить прогресивний та  об’єктивний 5-й канал один  з вечірніх випусків новин подає російською мовою. Щоправда, «Інтер» це робить постійно, окрім неділі, коли «Подробиці» виходять українською.

 Через багаточисельну  рать російських і проросійськи  налаштованих мас-медіа виливаються  потоки, м’яко кажучи, нелояльної  до України інформації. А часом  – відверто антиукраїнської.  Так, наприклад, Кисельов по  «Інтеру» зі шкури пнувся, щоб  якомога густіше облити брудом  Віктора Ющенка, ставлячи під сумнів факт його, тоді ще кандидата в президенти України, отруєння.  На «Новому каналі» у час-пік по кілька разів на тиждень подавалося програма "Окна" Нагієва. Суть не в тому, що сама передача мала скандальний характер і неоднозначно сприймалася глядачами, а в тому, що нерідко містила образи та знущальний тон щодо України та українців. Глибоке обурення в культурної публіки викликала одна з нагієвських передач, в якій був показаний сюжет про "хохлушку", якій допомогло "вилікуватись" від "хохляцького" акценту регулярне заняття оральним сексом. І знущальне зауваження ведучого про те, що «у нього в інституті було багато хохлів, і в них був акцент, а потім він кудись зник». Цей мерзотний натяк не міг залишити спокійною жодну нормальну людину.  Російські політтехнологи, яких часто наймають і наші доморощені політики, які рвуться до влади, використовують у своїй діяльності чи не найефективнішу зброю – інформаційну. Схема настільки ж проста, наскільки й цинічна. Суть полягає в маніпулюванні громадською свідомістю. Для цього використовують дві найпоширеніші форми: а) «запускається» через засоби масової інформації звичайнісінька дезінформація, закамуфльована під правдоподібність; б) зливається, здебільшого через Інтернет, так званий компромат, тобто відверта «чорнуха», не підкріплена достовірними фактами.

 Наведемо кілька прикладів.

15 жовтня 2005 року в центрі  Києва низка організацій національно-патріотичного  спрямування вирішила відзначити 63-ю річницю Української повстанської армії (УПА). А заодно нагадати, що вже давно пора визнати УПА воюючою стороною в Другій світовій війні. Їх підтримали представники партій "Пора", Народний Рух України, ветерани УПА, православні священики.

 Їм протистояли відомі  своїм епатажним лідером прогресивні  соціалісти, комуністи, інші українофоби, які називають ветеранів УПА не інакше як "фашистами" .

 При зустрічі колон  відбулися локальні сутички, в  хід пішли яйця, пакети з кефіром. Більшість українські ЗМІ загалом досить об’єктивно висвітлили цю подію. А от російські вирішили декілька банальних вуличних бійок перетворити якщо не в початок громадянської війни, то, принаймні, у масовий вуличний мордобій. При цьому головним було звинуватити, перекручуючи і перебріхуючи факти, в усіх гріхах нелюбу їм нову українську владу.

 Ось що повідомило  з цього приводу Російське інформагентство ІА REGNUM: "Президент України, незважаючи на масові протести населення східної частини України, дозволив членам Української повстанської армії (УПА) проведення маршу-параду».

 А насправді це був  зовсім не марш-парад, а піший хід колони на мітинг; і був дозволений Київською мері

2. Інформаційна експансія Росії

До розпаду Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, яка не вкладалась у рамки пануючої ідеології. Була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Ця система за інерцією продовжувала функціонувати і тоді, коли Україна стала незалежною, самостійною державою. В її інформаційному просторі продовжували безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого обмеженого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.

 Цю ситуацію можна  пояснити рудиментами комуністичної  ідеології, певною традиційністю  у сприйняті українським обивателем  Москви як столиці колишнього  Союзу, тривалою російськомовною  експансією, метою якої були денаціоналізація  і зросійщення нашого народу. Але жодним чином її не можна  виправдати. Держава, яка себе  поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем, охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоби потім пожинати той урожай, на який сподівається її народ.