Методы обучения

З дидактичного погляду  найефективнішою є педагогічна  ситуація, в якій учні самі формулюють запитання, визначають своє ставлення до них і беруть активну участь в їх вирішенні. Такі запитання мають ряд переваг над запитаннями педагога:

– вони є результатом  розумової діяльності учнів під  час бесіди;

– за такими запитаннями  уважно стежать інші учні й, відповідно, активно їх обговорюють;

– вони значно ефективніше  впливають на почуттєву сферу  особистості і мають суттєве  виховне значення;

– допомагають педагогу краще зрозуміти рівень володіння  учнями проблемою, що вивчається;

– сприяють пізнанню педагогами індивідуально-психічних особливостей учнів і, відповідно, більш цілеспрямованій індивідуалізації навчальної діяльності [6,с.256].

Безумовно, дидактична цінність бесіди залежить не тільки від змісту й уміння ставити запитання, але  й від змісту і способу формулювання відповідей. Тому педагог має уважно стежити за відповідями учнів, за їх повнотою, правильністю, обґрунтованістю й емоційною забарвленістю. Коли відповідь є помилковою, педагог не повинен говорити про це прямо. Доцільно поставити, наприклад, такі запитання: «Хто має іншу думку щодо розв'язання цієї проблеми?» або «Хто має бажання доповнити?» Зміст і форма таких запитань стимулюють активну розумову працю учнів. Тільки після цього педагог повинен констатувати правильність відповіді, якщо вона обґрунтована, повна і, навпаки, сам давати правильну відповідь, коли вона помилкова або неповна, водночас вказуючи на допущені помилки [6,с.257].

Ефективність бесіди також залежить від уміння педагога керувати її ходом, уважно стежити за часом, який було заплановано для розгляду відповідної проблеми, ставити основні та додаткові запитання, не відволікаючись на другорядні, уважно слухати відповіді учнів, стежити за їхнім емоційним станом, залежно від змісту і характеру відповідей ставити наступне запитання.

Отже, ефективність бесіди в дидактичному процесі зумовлена всебічною її підготовленістю, умінням вчителя творчо керувати її перебігом, активно залучати учнів до обговорення її проблем.

 

1.5. Особливості застосування методу дискусії

 

Дискусія – форма  колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Дискусія – дієвий метод обговорення питання, що вивчається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спірної проблеми, під час якого пізнається істина.

«Сутність дискусії, –  на думку Карцова В., – полягає в обміні думками на певну тему між учителями й учнями або тільки між учнями»[10,с.9]. Ці думки можуть бути як власними, так і спиратися на погляди інших людей. Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшукати найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній співрозмовників. Порівняно з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки – обґрунтованого, емоційно забарвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і чіткого висловлювання своїх думок. Вона викликає сильні емоційні почуття в учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички колективної роботи й уміння вислухати позиції інших учнів.

Організація дискусії має  три основні етапи: підготовчий, основний, заключний.

Підготовчий етап передбачає такі завдання:

– сформулювати тему дискусії;

– визначити основні  питання, які обговорюватимуться;

– підготувати основну літературу з проблеми, яка виноситься на дискусію;

– визначити місце та час проведення дискусії [26,с.72].

На другому етапі  – основному – обговорюються  питання, які внесені до порядку  денного. Якщо в процесі обговорення  або ж осмислення деяких моментів дискусії виникає невелика пауза, то головуючому не рекомендується її переривати, даючи можливість учасникам дискусії трохи поміркувати, оскільки це може сприяти новому повороту дискусії.

Третій етап – заключний  – це підбиття підсумків. Як правило, це робить ведучий – головуючий, проте можна доручити цю справу одному із спеціалістів – учасників дискусії.

Різні види навчальної дискусії можна застосовувати під час  дидактичної роботи з різними  категоріями учнів.

В. Оконь пропонує три  види дискусії:

– «побіжна» (виникає стихійно під час розгляду та обговорення складних питань, які цікавлять більшість учнів);

– дискусія, спрямована на формування переконань;

– справжня навчальна  дискусія (спеціально організовується  для розгляду важливої дидактичної проблеми) [21,с.115].

Також існують інші види дискусії. Можна виокремити спостережну  дискусію (участь у ній бере визначена  частина учнів, а інші – тільки спостерігачі), багаторазову дискусію (учні спочатку вивчають і розглядають  проблему в малих групах, а потім  дискутують всім класом), лімітовану дискусію (в групах із 5-7 осіб протягом 5-10 хвилин обговорюються певні дидактичні проблеми), конференційну дискусію (вимагає всебічної підготовленості кожного учасника і тому відбувається, як правило, тільки в навчальних колективах з відповідною розумовою підготовкою, наприклад в інститутах, де навчальні проблеми обговорюються в секціях, а тільки потім на пленарному засіданні) [11,с.202] .

Деякі види дискусії стали  самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, «мозкова атака» тощо.

Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета тільки за умови вмілої їх організації. Попередня  підготовка педагога полягає у визначенні дидактичної проблеми (а звідси й  теми дискусії), її поділу на питання  для обговорення. Підготовка учнів включає ознайомлення з різноманітною літературою на тему дискусії.

Методика проведення дискусії складається з трьох  етапів: на першому – відбувається зацікавлення учнів проблемою дискусії, на другому – дискусія власне дидактичних  проблем, на третьому – підсумовування і формулювання висновків.

Головну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила  її ведення. Творча ініціатива педагога та активна участь учнів мають  вирішальне значення. Дидактично-виховної мети дискусії буде досягнуто тільки за умови дотримання всіма її учасниками таких правил:

– точне визначення навчальної проблеми, що підлягає обговоренню;

– докладне уявлення про методи, прийоми і способи її розв'язання;

– чітке визначення змісту понять, термінів і категорій, які використовуватимуть учасники дискусії;

– обов'язкове обґрунтування власної позиції;

– можливість відкритого висловлювання своїх думок і шанобливе ставлення до опонентів та їхніх поглядів [11,с.203].

Педагог повинен поступово  вчити учнів умінню обґрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено, поважати опонента і його погляди.

Дискусія є дієвою тоді, коли стимулює пізнавальний інтерес її учасників, збагачує їхні знання й уміння, формує творчі розумові навички й уміння, сприяє їх вдосконаленню, вчить поважати опонента, відстоювати свої аргументи й шанувати інших.

Зважаючи на специфіку  й методичні особливості дискусії, окремі її елементи рекомендується застосувати  вже в середніх, а в повному обсязі – у старших класах.

 

1.6. Семінарське заняття, як метод навчання

 

Семінар – форма групових занять із якого-небудь предмета або  теми студентів вищих навчальних закладів, учнів школи тощо, що відбувається під керівництвом викладача. Семінарська форма навчання виникла в давньогрецьких і римських школах, де повідомлення учнів поєднувалися з диспутами, коментаріями та висновками вчителів [2,с.119].

В радянській школі семінари призначались для поглибленого вивчення різних дисциплін. Семінарське заняття багато в чому подібне до бесіди. Проте проблеми теоретичного й практичного характеру обговорюються більш ґрунтовно, всебічно і глибоко. Це колективний науковий пошук певної навчальної проблеми і шляхів її ефективного розв'язання. Учасники заняття аналізують проблему, виявляють причинно-наслідкові зв'язки, висувають шляхи її оптимального вирішення, відповідають на запитання і дискутують.

Умовно можна сказати, що семінар – це творче поєднання  позитивних властивостей бесіди й дискусії, але на більш високому методичному, науковому й теоретичному рівні, що передбачає відповідну підготовленість суб'єктів уміння. Проводиться, як правило, зі студентами, які мають відповідну підготовку й досвід самостійного вивчення складних наукових і практичних проблем.

Для забезпечення дієвості семінару рекомендується дотримуватися  вищевикладених рекомендацій і побажань щодо проведення бесіди й дискусії.

Ефективність семінару залежить від попередньої роботи педагога (організаційно-технічний, теоретичний  і методичний напрями якої найбільш оптимальні) й учнів, їх активної і творчої взаємодії.

Підготовка педагога до семінару включає:

– складання плану  семінару з визначенням основної та додаткової літератури;

– опрацювання методичних вказівок для учнів;

– аналіз дидактичних, виховних і методичних підсумків попередніх семінарів і роботу над їх удосконаленням;

– підготовку методично обґрунтованого робочого плану семінару;

– вивчення рівня ознайомленості учнів з проблемами семінару і  визначення змісту їх самостійної роботи;

– організацію індивідуальних і колективних консультацій з  учнями;

– надання допомоги учням  у самостійній роботі з літературою;

– підготовку виставки літератури, наочних посібників та інших засобів  забезпечення семінару;

– інструктаж доповідачів  і допомогу їм у написанні доповідей;

– підготовку місця проведення семінару тощо [17,с.245] .

Готуючись до семінару, учні повинні:

– ознайомитися з планом семінару, основною і додатковою літературою;

– розробити проблеми, які вимагають додаткового вивчення;

– визначити план підготовки до семінару;

– отримати консультації у керівника семінару;

– занотувати основні  положення, що стосуються розв'язання навчальної проблеми;

– підготувати реферати, доповіді тощо.

Слабка або недостатня підготовка будь-якої сторони не сприяє досягненню навчальної та виховної мети і взагалі може спричинити неуспіх усього заняття. Педагогу необхідно звернути особливу увагу на цей аспект. Можна сказати: якою була підготовка до семінару – таким буде результат.

Добре підготовлений і проведений семінар виконує свої основні функції – пізнавальну і виховну. Він також має допоміжну функцію – контрольну, яка дає змогу оцінити рівень опанування учнями програмного матеріалу, внести в дидактичний процес певні корективи.

Отже, семінар – це основний вид занять для поглиблення і закріплення знань, формування переконань та розвитку особистості учня.

Основні вимоги до семінару:

– продуманість змісту теми, її проблем та методики обговорення;

– визначення цілей, дидактичних і виховних завдань заняття;

– проблемна постановка запитань;

– увага до стрижневих питань та логіки їх розкриття;

– постійне керування перебігом семінару, створення атмосфери невимушеності, полемічності й творчої активності;

– стимулювання дискусії;

– забезпечення всебічного розгляду й аналізу навчальних проблем, об'єктивна оцінка виступів і відповідей, своєчасне їх коригування;

– орієнтація учнів на подальшу самостійну роботу над навчальним матеріалом тощо.

Отже, словесні методи навчання несуть певну освітянську роль та базуються на відповідних характеристиках  їх застосування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ РОЛІ СЛОВЕСНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ У ФОРМУВАННІ ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

 

2.1. Пізнавальні процеси у навчанні історії

 

Реформування політичної системи України, що супроводжується  глибокими процесами демократизації, висуває нові вимоги до шкільної історичної освіти. Вона повинна не тільки допомогти учням засвоїти систему наукових знань, а й сформувати здатність в них творчо мислити, аргументовано захищати власну точку зору, критично ставитися до джерел інформації [24,с.86].

Найважливішим серед  пізнавальних процесів є сприйняття - наочно- образне, просторово-часове відбиття у свідомості людини предмета, явища, яке базується на різних відчуттях (колір, звуки, запахи, форма, обсяг та інші), розумінні предмета чи осмисленні його на основі попереднього досвіду (далекість, швидкість, напрямок руху, тривалість процесів й інші властивості). Цей синтез виступає у вигляді образа даного предмета (явища, процесу), що складається в процесі активного його відображення.

Очевидно, що в навчанні історії провідними аналізаторами  процесу сприйняття виступають зоровий і слуховий. Звідси специфіка педагогічних вимог до організації сприйняття школярами навчального і матеріалу:

Потрібно точно встановлювати  цілі та завдання сприйняття. На початку  пояснення будь-якого заняття  вчитель має точно вказувати, на що звернути увагу, що варто запам'ятати, знати.