Методы обучения

При усіх видах усного викладу знань варто прагнути до сполучення їх з іншими методами (застосовуючи в ході викладу демонстрації, ілюстрації, вправи і т.п.) і забезпеченню максимальної активності учнів (шляхом попереднього ознайомлення їх з темою, короткого розкриття мети і плану викладу, постановки в ході викладу, що змушують працювати думку учнів, проблемного характеру викладу). Має велике значення темп і тон викладу матеріалу вчителем. Занадто швидкий темп утрудняє сприйняття і розуміння почутого, при дуже уповільненому темпі губиться інтерес і увага учнів; зайво голосний і занадто тихий, монотонний виклад також не дають гарних результатів. Бувають дуже доречні веселий жарт, гостре слово, влучне порівняння. До словесних методів навчання відносяться розповідь, лекція, бесіда[15,с.156].

 

1.2. Характеристика методу розповіді

 

Одним з найпростіших і водночас найпоширеніших методів  у процесі навчання є розповідь.

Розповідь – здійснення мовлення (як процес), наведення мовленнєвих висловлювань, один з основних видів спілкування[29,с.132].

Розповідь є повноцінним видом мовної діяльності, важливим компонентом людського спілкування і утворює специфічну комунікативну ситуацію. В повсякденному мовленні розповідь рідко буває представлена в чистому вигляді – вільною від реплік і зауважень, що не стосуються теми розповіді. В побутовій комунікації розповідь має багато перепитувань і уточнень[22,с.74].

Метод розповіді у навчанні передбачає усний живий і образний, емоційний і послідовний виклад переважно фактичного матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі. Він використовується на всіх етапах навчання. Змінюється лише характер розповіді, її обсяг і час. У навчанні учнів розповідь переважно застосовується під час вивчення історичних подій, явищ суспільного життя тощо.

Основні різновиди розповіді  такі:

– науково-популярна  розповідь (ґрунтується на аналізі фактичного матеріалу);

– художня розповідь (образний переказ різноманітних  фактів, подій, вчинків тощо);

– розповідь-опис чи оповідання (послідовний виклад основних ознак, особливостей предметів і явищ довкілля, наприклад опис історичних подій)[5,с.152].

Основні педагогічні  вимоги до розповіді: пізнавальна та виховна спрямованість; достовірність  та наукова обґрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, які доводять викладені положення; чітка логіка і довідність викладу; образність й емоційна забарвленість; наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура мовлення педагога (чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).

У навчальній практиці дуже часто разом із розповіддю або  окремо використовується пояснення  – переважно монологічна форма  викладу навчального матеріалу, коли є необхідність доведення або обґрунтування певного положення (закону, принципу), розкриття основи певного явища, сутності різних явищ, аналізу актуальних міжнародних відносин та іншої інформації.

Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли педагог постійно пам'ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний. Певна модуляція голосу, правильне мовлення і слушно вибрані слова, які відповідають рівневі розвитку учнів, відіграють суттєву роль у поясненні. Воно має впливати на емоційно-почуттєву сферу особистості учня, і тому вчителі повинні емоційно забарвлювати зміст матеріалу, що вивчається. Для підсилення ефекту пояснення можна також використовувати різні наочні засоби (картини, таблиці, моделі, муляжі тощо).

З практики дидактично-виховної роботи відомо, що надмірне збільшення часу на пояснення викликає стомлюваність і зниження уваги учнів. Цей недолік можна компенсувати епізодичним уведенням до пояснення елементів дискусії, опитування, розповіді та різноманітних прийомів проблемного навчання.

Отже, ефективне використання методу пояснення вимагає:

– докладного й чіткого формулювання навчального завдання, сутності проблеми, яка вивчається;

– послідовного розкриття причинно-наслідкових зв'язків;

– наявності переконливих прикладів, аргументів і доказів;

– використання порівняння, зіставлення, аналогії, бездоганної логіки викладу тощо[12,с.56].

Пояснення як самостійний  метод викладу навчального матеріалу  може становити суттєвий прийом інших  методів навчання, наприклад лекції, показу, практичного заняття.

 

1.3. Складові частини, етапи проведення та ефективність лекції, як одного із найпоширеніших словесних методів навчання

 

Широке застосування в навчальних закладах різних рівнів акредитації має лекція, яка відрізняється  від розповіді та пояснення тим, що використовується для розгорнутого теоретичного повідомлення, наукового аналізу та обґрунтування складних і об'ємних наукових проблем.

Її типові ознаки –  системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обґрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

Розрізняють кілька типів  навчальних лекцій. Наприклад, В. Оконь  їх розподіляє на традиційні (зміст  матеріалу дається в готовому для запам'ятовування вигляді), проблемні (аналізується певна наукова або практична проблема) і розмовні (ґрунтується на переплетенні розмовних фрагментів лекції з відповідями слухачів або виконанням ними певних теоретичних чи практичних завдань)[21,с.174].

За відповідної підготовленості  учнів можна також застосовувати:

– курсові та монографічні лекції;

– лекції-дискусії;

– лекції-консультації;

– програмовані лекції;

– лекції з використанням техніки зворотного зв'язку[27,с.26].

Безумовно, ці види лекцій активізують навчально-пізнавальну  діяльність учнів і сприяють підвищенню ефективності дидактичного процесу. Вони характеризуються проблемністю і концептуальністю.

В дидактичній практиці передусім використовуються традиційні і проблемні лекції. Добір виду лекції залежить від багатьох факторів. Педагог повинен враховувати  рівень освіти учнів, наявність у них певних навичок і вмінь, зміст і особливості навчальної дисципліни тощо. Отже, лекцію, незалежно від її виду, можна проводити, тільки маючи впевненість у її доцільності, у відповідній розумовій підготовленості учнів і їхній здатності до активної роботи.

В іншому разі доцільною  буде лекція-бесіда, під час якої значно спрощується зміст навчального  матеріалу, більш детально аналізуються проблеми, підтримується тісний контакт  педагога з учнями, з'ясовується рівень і глибина засвоєння матеріалу лекції. Особливість лекції-бесіди полягає в тому, що педагог, висуваючи навчальні проблеми, обмірковує вголос, наводить докази та антидокази, надає можливість учням відповідати на поставлені запитання і обмінюватися думками, допомагає їм самостійно робити висновки для практичної діяльності.

Прийнявши рішення проводити  лекцію, педагог повинен досконало  визначити її вид і зміст. Робота над змістом лекції включає добір  і опрацювання матеріалу відповідно до рівня розумового розвитку більшості учнів. Вдале її читання вимагає вміння подавати навчальний матеріал, певної інтонації, темпу мовлення, міміки і жестикуляції [7,с.14].

Рішення щодо методики проведення лекції приймає сам педагог. Молодий  педагог обов'язково повинен мати текст лекції, а також усвідомлювати необхідність підтримання постійного контакту з аудиторією. Безумовно, просте озвучення тексту лекції не сприяє такому контактові. З цією метою рекомендується пов'язувати матеріал, який вивчається, з життєдіяльністю навчального закладу, актуальними проблемами країни та світу. Від педагога вимагається: по-пер-ще, доведення до учнів за найкоротший час якомога більшого обсягу спеціальних та інших знань; по-друге, сприяння формуванню рис громадянина Української держави; по-третє, надання фахової допомоги в самовдосконаленні учнів; по-четверте, формування і розвиток мотивації навчально-пізнавальної діяльності та майбутньої професійної діяльності.

Незалежно від форми  проведення й дидактично-виховних завдань  лекція складається з трьох частин: вступної, основної та заключної. У вступній частині учні отримують інформацію про цілі, тему, актуальність і проблеми лекції. Основна частина дає всебічний аналіз проблем, які вивчаються, та їх систематизацію. В заключній частині коротко аналізуються розглянуті під час лекції проблеми, формулюються висновки і визначаються завдання для самостійної роботи.

Дидактична практика свідчить про те, що ефективність лекції залежить від таких факторів:

– старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обґрунтованості;

– доречного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;

– відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції;

– вдалого, невимушеного початку лекції;

– постійного підтримування  двостороннього інтелектуально-емоційного контакту з учнями, заохочення до діалогу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загальних слів, а науковою аргументацією;

– доступного, послідовного й дохідливого викладу матеріалу  та його зв'язку з попереднім навчанням  і соціальною практикою;

– застосування під час  лекції різноманітних прийомів активізації  уваги учнів та актуалізації їхніх  знань (наприклад пояснення, ілюстрація, демонстрація, фільм, телебачення тощо);

– прагнення зробити  лекцію не тільки джерелом певних знань, а водночас надати їй консультаційної та орієнтовної функції щодо подальшого самостійного вивчення й дослідження учнями даної навчально-пізнавальної проблеми;

– синхронізації змісту матеріалу, що викладається, з відповідними навчальними посібниками, підручниками, інструкціями та засобами наочності;

– простого, природного, емоційно насиченого і науково обгрунтованого викладу змісту лекції;

– конспектування основних положень лекції як її обов'язкового елемента;

– урахування групових та індивідуальних інтересів учнів тощо.

Колективну навчально-пізнавальну  роботу й активний взаємозв'язок вчителів і учнів забезпечують бесіда, мозкова  атака, інтелектуальна розминка, дискусія тощо [2,с.345].

 

1.4. Поняття про бесіду, як словесний метод навчання, її види та умови проведення

 

Бесiда – це метод одержання iнформацiї на основi вербальної (словесної) комунiкацiї. Бесіда – метод словесного обговорення матеріалу, що вивчається, – найпоширеніша в навчанні. Її завдання полягає в тому, щоб, по-перше, за допомогою цілеспрямованих і вміло поставлених запитань актуалізувати відомі учням знання, по-друге, досягти засвоєння ними нових знань шляхом самостійних обмірковувань, узагальнень та інших розумових операцій.

Основні різновиди навчальної бесіди:

– вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з'ясувати розуміння учнями запланованих навчальних заходів і перевірити їхню готовність до певних навчально-пізнавальних дій);

– бесіда-повідомлення (базується на спостереженнях, певних документах тощо);

– бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);

– контрольна (використовується для перевірки засвоєних знань);

– репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);

– катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті);

– евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань скеровує учнів на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обґрунтувань на основі наявних знань і досвіду) [17,с.152].

Метод бесіди використовується, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними й учні не в змозі їх зрозуміти самостійно та під час проведення занять іншими методами. Бесіду можна застосовувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня опанування матеріалу.

Незалежно від мети методика бесіди складається з таких частин:

– вступна (нагадування й виклад основної інформації, яка стосується методики та змісту проведення бесіди);

– основна (ознайомлення з новими проблемами, їх зв'язок з попередніми знаннями, відповідне їх обговорення й аналіз, спільне обґрунтування);

– заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз і оцінка відповідей учнів, завдання для самостійної роботи й рекомендації щодо застосування отриманих знань у практичній діяльності) [28,с.405].

Дієвість бесіди й  активну участь у ній учнів  забезпечують чітке з'ясування останніми  її мети і змісту, акцентування й  повторення її вузлових проблем і  способів їх розв'язання, зв'язок з попередніми  знаннями та практикою, застосування спеціальних прийомів активізації навчально-пізнавальної діяльності.

Результативність бесіди безпосередньо залежить від Уміння педагога правильно сформулювати запитання. К. Д. Ушинський писав: «Вміння ставити  питання і поступово підсилювати складність відповідей є однією з головних і необхідних педагогічних звичок»[29,с.139]. Зміст запитань повинен «зачіпати» емоційно-мотиваційну сферу учнів.