Шпаргалка по "Политологии"

. Поняття "система" запозичене  з електроніки та кібернетики,  а його "перенесення" у політичну  науку здійснили американські  вчені Г. Алмонд, Д. Істон, У.  Мітчел.

Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у  політичну систему входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу, тиску, соціально-політичні організації та рухи (за Д. Істоном).

Політична система визначається як динамічний функціональний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть  від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, котрі визначають політичну поведінку та інші громадянські прояви, Виходячи з функціонування загальної системи ("ввід", "конверсія", "вихід"), прихильники цього підходу стверджують, що політична система отримує "ввід", куди надходять імпульси - вимоги (виплата зарплати) й підтримка (сплата податків), і "вивід", звідки з'являються політичні рішення, за допомогою яких розподіляються цінності, а також здійснюються інші політичні дії.

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог — Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх праця «Полінична система» (1953), «Межа політичного аналізу» (1965) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто команди

За Д. Істоном, у системи є  вхід і є вихід. На вхід з навколишнього  соціального та культурного середовища надходять імпульси — вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Вимоги — це перший вид імпульсів  на вході системи, і їх характер може бути різним— від вимог до влади  з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи громадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадського спокою і т. д.

Другий вид імпульсів на вході  — це підтримка. Вона можлива в  різних формах: від матеріальних (виплата  податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через виконання законів та інших розпоряджень державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об'єкти підтримки:

1) політичне суспільство — група  людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці; 
2) «режим» — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3) правління, до якого відносять  людей, котрі беруть участь  у щоденних справах політичної  системи, визнаються більшістю  суспільства відповідальними за  свою діяльність.

Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє  потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно і надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки  повинні регулярно надходити  до системи, інакше вона працюватиме  з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять  від різних верств населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати.

На виході системи як її реакція  на вимоги і підтримку з'являються  авторитетні політичні рішення  і політичні дії з приводу  розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби політичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи  не дає можливості пояснити, чому уряди  часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більше того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних аспектів політичної взаємодії.

Структуру політичної системи складають  такі елементи:

1) політична організація суспільства  - це система інститутів, у межах  яких відбувається політичне  життя суспільства (держава, політичні партії, громадсько-політичні рухи, громадські організації);

2) політичні відносини - відносини  суб'єктів політики з приводу  завоювання та здійснення влади  (міжкласові, міжнаціональні, міждержавні);

3) політичні принципи та норми,  які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;

4) засоби масової інформації - розгалужена  мережа структур, які займаються  збором, поширенням інформації, пропагуючи  політичні та правові норми;

5) політична свідомість та культура - сукупність уявлень про політичне життя, політичні ідеї, документи тощо.

Значну роль у політичній системі  відіграє політична культура, яка  характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь  соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють  і реалізуються у вигляді принципів  і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.

32. Теоретичні засади консервативної ідеології.

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму  було сформульовано у працях Едмунда  Берка (1729—1797), Жозе де Мест-ра (1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід  у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування  про Французьку революцію».

За всіх відмінностей між різними  напрямами консерватизму аксіомою консервативної ідеології й політики було і є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну  рівність консерватори вважають ворогом  свободи, Через те вони, як і представники класичного лібералізму, виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. для консерваторів держава— це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності — жорсткими, репресивними засобами.

Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави  в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною.

Неоднорідність консерватизму  як ідейно-політичної течії проявляється в наявності декількох його різновидів. Найчастіше виокремлюються три: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм. Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів

 
В цілому в основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим — на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До таких засад належать, зокрема, приватна власність як гарант особистої свободи, наявність соціального розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії в державному управлінні тощо.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії  відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

33. Концепція гром суспільства.  Взаємодія гром суспільства і  правової держави; етика відносин.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає існування правової держави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму. Розвинуте громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана захищати і здійснювати інтереси та права громадян.Громадянське суспільство як теоретична категорія використовується для аналізу і пояснення явищ соціальної реальності в різних її аспектах.Історично ідея «громадянського суспільства» походить з античних часів. У працях Цицерона і Арістотеля знаходимо уявлення про нього як про сукупність громадян, які проживають у граді або полісі. Тобто таке розуміння фактично ототожнювало державу і громадянське суспільство. У працях Н. Макіавеллі громадянське суспільство активно протиставляється державі, як структурі, що прагне підім'яти під себе життя суспільства. Із середніх віків поняття «громадянське суспільство» вирізняється крайньою неоднозначністю і різноманітністю тлумачень.

Д. Локк розглядав громадянське суспільство  як форму державності, що володіє  визначеним соціально-економічним  і духовним змістом. У Т. Гоббса громадянське суспільство — це «союз індивідуальностей», у якому його члени набувають  високих людських якостей. Ж. Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т. Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Для Г. Гегеля громадянське суспільство є проміжною між сім'єю і державою формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав. К. Маркс вбачав у ньому сукупність соціально-економічних відносин.

Немає одностайності в тлумаченні громадянського суспільства і серед сучасних західних дослідників. Для Д. Коли воно є синонімом політичного суспільства. М. Кризан і Л. Колаковський, навпаки, протиставляють громадянське суспільство як сферу неофіційної активності громадян політичному суспільству як сфері офіційності. Д. Хелд зараховує до громадянського суспільства поза державні сфери особистого, сімейного і ділового життя. Таку саму різноманітність поглядів можна спостерігати і у вітчизняній літературі. Більшість авторів поділяють погляд на громадянське суспільство як на сферу недержавних, неполітичних відносин, щоправда кожен з них порізному розуміє форми його актуалізації.

Різноманітність поглядів на громадянське суспільство є результатом не тільки складності гносеологічного  характеру, а й своєрідним відбиттям різного історичного досвіду, різних культурних традицій, у яких відбувалося становлення громадянського суспільства, а також незавершеності і продовження процесів його формування в глобальному масштабі.

Усі культурно-історичні традиції відлилися згодом у три концептуальні підходи до розуміння природи і проблем формування громадянського суспільства: індивідуально-особистісний, корпоративно-груповий і індивідуально-груповий.

Громадянське суспільство не просто сукупність ізольованих громадян. Громадянським робить його не їх сукупність, а така інтегральна якісна визначеність, як громадянство. Остання є однією з фундаментальних категорій концепції громадянського суспільства і означає наділення і забезпечення громадян відповідними правами та умовами існування. Ознаками громадянина є легальний статус його як повноправного члена суспільства і володіння ним сукупністю громадянських прав і свобод, належність яких власне і робить особу громадянином.

Громадянство постає у відносинах між громадянами і являє собою соціальний статус індивіда як агента публічної діяльності, фіксуючи його зв'язок з державою, який виявляється у їх взаємних правах і обов'язках. Саме завдяки громадянству громадянське суспільство певною мірою дистанціюється від держави і соціуму в цілому, набуваючи характеру автономної сфери суспільного життя. Однак щоб повністю з'ясувати природу громадянського суспільства, однієї вказівки на громадянство ще недостатньо. Громадянство є лише формальною характеристикою соціальної діяльності і не враховує конкретної активності індивіда та її спрямованості. Щоб глибше проникнути в сутність громадянського суспільства, варто поставити поняття громадянства в залежність від реальних запитів людей, їх потреб, інтересів, цінностей. З огляду на це, громадянське суспільство постає як системне об'єднання громадян, у якому вони забезпечують свої власні інтереси. Задоволення інтересів громадян у громадянському суспільстві здійснюється ними власноручно, шляхом їх самоорганізації.