Шпаргалка по "Філософія"

1. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду. Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне розуміння світу і місце в ньому людини. Тобто основою світогляду є знання, які формуються всім життям. У нім принципово важливий зв'язок його компонентів, їх "сплав", що з'являється як розуміння людьми світу і самих себе.    В якості суб'єкта світогляду реально виступають суспільство в цілому, клас, соціальна група і особа. До складу світогляду входять і грають в нім важливу роль узагальнені знання - повсякденні, або життєво-практичні, професійні, наукові. На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія. Міфологія  — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо. Релігія— така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога.  Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом. Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Світогляд - це не лише зміст, але і спосіб усвідомлення дійсності, а також принципи життя, що визначають характер діяльності. У класовому суспільстві кожен клас має свій специфічний світогляд (соціальні стереотипи), що виражає його цінності і орієнтації. В той же час в ході розвитку суспільства виробляються загальнолюдські гуманістичні цінності.

 

 

2. Предмет та функції філософії.

 

Філосо́фія  — особлива форма  пізнання світу, що вивчає найзагальніші  суттєві характеристики реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.Своїм  основним завданням філософія має  встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або  принципами для інших істин. Як наука  філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі. Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють: світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей; пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань; логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах; соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію; критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу; виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів. Таким чином, філософію можна визначити як вчення про загальні принципи буття, пізнання і стосунків людини і світу. Філософія виступає як мислення про мислення. Предмет філософії неодмінно включає і розгляд питання про те, що таке сама філософія, вивчення її історії.

 

3. Особливості та структура філософського знання.

Філософський, метафізичний підхід до дослідження буття виявляється  в безмежності, узагальненості філософського  знання, його намаганні осягнути всю  цілісність світу від засад до найбільш розвинутої сутності. Метафізика - це специфічний вид філософського знання, пов'язаний з найбільш абстрактною та глибокою формою рефлексії, роздумами людини над проблемами особистого та світового буття, аналізом граничних засад існування. Філософія займає особливе місце в структурі суспільної свідомості, вона історично була ядром загального знання, в ній визріли, а потім відокремились усі інші науки. Тому прийнята за основу система філософських наук дозволяє побудувати систему всіх наук. У цілому ж процес диференціації філософського знання поки що явно переважає над процесами інтеграції, враховуючи загальну тенденцію розвитку культури. Проте у ХХ ст. посилилась протилежна - синтетична - тенденція, пов'язана з поверненням до фундаментальної метафізичної проблематики. Отже, метафізика виступає по суті фундаментальними засадами філософії в цілому, філософії в її чистому вигляді

 

 

 

 

 

 

4. Філософія і наука. Філософська рефлексія.

Філософія протягом усього свого розвитку була пов'язана з наукою, хоча сам характер цього зв'язку, а точніше, співвідношення філософії і науки з плином часу змінювалося. На початковому етапі філософія була єдиною наукою і включала в себе всю сукупність знань. Наука частково переймає у філософії та теоретичне узагальнення своїх результатів. Універсальну, філософську картину світу філософія може тепер будувати лише разом з наукою, на основі узагальнення конкретно-наукових знань. Філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії: з кожним робить епоху відкриттям у природознавстві, як зазначав ще Ф. Енгельс, матеріалізм повинен міняти свою форму. Філософія виступає як розумовий інструмент, вона виробляє принципи, категорії, методи пізнання, які активно застосовуються в конкретних науках. Рефлексія (від лат. reflexio - звернення назад) — філософський метод, при якому об'єктом пізнання може бути сам спосіб пізнання (гносеологія), а також знання (епістемологія), думка або вчинок. Рефлексія - це унікальна здатність людської свідомості,в процесі сприйняття діяльності, сприймати й саму себе, внаслідок чого людська свідомість постає, як самосвідомість.

 

5. Філософія Стародавньої Індії. Основні філософські школи та їх вчення.

Філософська думка стародавньої Індії  представлена великою кількістю  філософських систем і шкіл. Всі  вони у своєму становленні відштовхувалися  від ведичної традиції індійської культури. Розвиток давньоіндійської філософії відбувалося у 3 етапи: ведичний, епічний, класичний.На кожному з цих етапів філософська думка існувала в різних формах, мала різні джерела. Можна назвати 2 особливості індійської філософії:1)Тісний зв'язок філософії з релігією;2)Як визначив вчений Макс Вебер «втеча відсвіту». Саме тут найяскравіше відбивалася головна особливість усієї східної філософської традиції, її фокусації на внутрішньому світі людини;                                                                                                                                                    У класичний період в індійській філософії оформилось 6 основних шкіл. Ортодоксальні(санкх»я: як філософська школа має свою систему категорій зір, слух, смак, розум, душа, дух; ньяя: вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання; вайшешика: вона найбільш тісно пов'язана з природни- чи-науковими уявленнями тодішнього суспільства; йога: з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного; міманса: вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу; веданта) школи визначали авторитет Вед. Неортодоксальні ( буддизм, чарвака: яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога; джайнізм) їх заперечували і будували свої теоретичні узгляднення на інших джерелах(відмовилися від духовного зв»язку з ведами). Головною особливістю є те, що у ф.с.і. сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного.

 

6. Філософські вчення стародавнього Китаю.

Основна ідея давньокитайської філософії  – ідея Дао. Дао – це спосіб функціонування Всесвіту як живого організму, що приходить  на зміну первісного Хаосу. Головне призначення китайської філософії – її «реставраційний» характер. Однак згоди щодо шляхів досягнення цієї мети у китайській філософії не було. Два основні її напрямки: даосизм, конфуціанство. Значно більшого поширення і впливу в Китаї, а також популярності в інших країнах набуло конфуціанство. Його засновником був Кун-цзи, на європейський манер – Конфуцій. У цілому ж класичний канон налічує 13 творів, обсяг яких разом з вибраними коментарями досягає 40 томів. Але для кожного китайця обов’язковим вважається знання 9 канонічних творів, які утворюють так звані Чотирикнижжя і Пятикнижжя. Розробляючи теорію держави, Конфуцій оперував також принципом сяо – уподібнення держави до родини: правитель виконував функції батька, а підданці були слухняними дітьми, якими він опікувався. Виходить, що і даосизм, і конфуціанство легковажили однобічністю: даосизм віддавав перевагу природним чинникам, а конфуціанство – соціальним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Натурфілософські ідеї давньогрецької філософії.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому  започаткувалася моральна проблематика. Представниками натурфілософії були: мілетці, Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит. Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного існування матерії, Арістотель вважав її вічною.

8. Класичний період розвитку Античної філософії (Сократ, Платон, Арістотель).

Розвиток філософії стародавніх  греків і римлян датується в великим  проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта). Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно.

9. Християнська апологетика та патристика. Схоластика.

Середньовічна філософія почалася з так званої апологетики, представники якої виступили з обґрунтуванням християнства, яке на той час тільки-но утверджувалась, та його захисником від  тісно пов’язаної з «язичницький»  політеїзмом античної філософії. Цей  захист часто включав у себе пошук  в античній інтелектуальній спадщині таких ідей, які можна було б  пристосувати до нового – християнства – світогляду. У добу патристики так звані отці церкви – найавторитетніші християнські мислителі – формували  у своїх творах визначальні принципи середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду і найвідомішим з «отців церкви» був Августин. Ідея схоластики – раціональне обґрунтування  релігійних догм логічними методами доведення. Виділяють 3 етапи розвитку схоластики:1)Рання схоластика: яка ще не розглядає філософію, як автономну систему;2)Середня: характеризується відокремленням філософії від теології;3)Пізня схоластика;                         Найвидатнішим представником схоластики є Фома Аквінський, який виступав як систематизатор теоретичної думки не тільки свого часу, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому.

 

 

 

 

 

 

10. Філософія доби Середньовіччя. Номіналізм та реалізм.

Середньовічна філософія виникла  в епоху феодалізму. Її головною особливістю є те, що вона тісно  пов’язана з релігією, адже основні  засади християнського віровчення були водночас і базовими принципами філософії. Філософія західноєвропейського середньовіччя  запозичила від античної ідеї «подвійності»  буття: світу «дійсного» і «недійсного». Один з періодів розвитку дістав назву  схоластикаУ спробах розв’язання  проблеми універсалій мислителі  поділилися на номіналістів і реалістів. Номіналісти вважали, що насправді  існують лише окремі предмети, а  загальні поняття – це тільки назви, породженні людським мисленням. Реалісти дотримувались думки, що саме поняттям притаманна первинна реальність, вони поширюють свої властивості на ті речі, які позначають. Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій.

11. Гуманізм в філософії епохи Відродження.

Гуманістичний період позначений підвищеною увагою до людини та розробкою на цьому  підґрунті нового світобачення –  антропоцентричного у чи то пак гуманістичного. Гуманісти цього періоду становили  дуже нечисленну творчу еліту. Вони звеличували  людину як творця світу культури. Гуманісти  гостро критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної науки», прагнули не до формального, а до життєвого, гуманістичного знання. Багато гуманістів залишили після себе роботи з історії та літератури.

 

12. Емпіризм у філософії Нового часу (Ф.Бекон, Т. Гобс, Д.Берклі, Дж. Юм).

Принципи емпіризму започаткував англійський філософ Френсіс  Бекон, автор трактату «Новий Органон». Саме йому належить вислів «знання  сила», який згодом став девізом надмірного звеличення науки в останні 2 ст. європейської історії. Представники емпіризму  стверджували, що в основі людського  пізнання лежить людський досвід, який ґрунтується на даних органів  чуття. Спершу на думку філософа, треба  усунути перешкоди на шляху до істини. Бекон називає їх ідолами, маючи на увазі наші хибні уявлення і той спотворений образ світу, який з їх вини виникає в нашій  свідомості.