Історико-культурні заповідники в сучасній Україні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Історико-культурні заповідники в сучасній Україні

 

 

 

 

"Сучасне – завжди на дорозі  з минулого в майбутнє", –  говорив один із найвидатніших  кінорежисерів України і світу  О. Довженко. І таки справді: зберегти  в сучасному надбання минулого, усі витвори нашого історичного буття і національного генія, аби передати їх майбутнім поколін-

 

ням, – висока і благородна місія всіх, хто причетний до складових проблем культурного будівництва. Світовий досвід та практика сьогодення свідчать, що занепад культури, байдужість до духовного розвитку нації, зневага до культурної спадщини призводять до непоправних утрат у всіх сферах суспільного життя – економічній, політичній, соціальній.

 

Особливо важливу роль у збереженні надбань минулого, в духовному розвитку нації, у розбудові її державності відіграють історико-культурні заповідники України. Вони є осередками активної науково-дослідницької і просвітницької діяльності виховують високі почуття патріотизму, відповідальності за долю країни. На просвітницько-науковому рівні мовою експонатів та пам’яток історико-культурні заповідники розповідають про історію минулого та сучасні досягнення. Завдяки діяльності працівників заповідників ніколи не переривається зв’язок поколінь, наше відчуття причетності до історії.

 

Нині в Україні функціонує більше 60 історико-культурних заповідників державної та комунальної власності. За роки незалежності мережа історико-культурних заповідників України значно зросла та розширилася. Було відкрито нові історико-культурні заповідники, зокрема: Державний історико-меморіальний заповідник "Лук’янівське кладовище" (Київ), Державний історико-культурний заповідник у м. Вишгороді (Київська область), Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" (с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Жовкві (Львівська область), Державний історико-культурний заповідник "Тустань" (с. Урич Сколівського району Львівської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Дубно (Рівненська область), Державний історико-культурний заповідник у м. Глухові (Сумська область), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Збаражі (Тернопільська область), Державний історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця" [1, 2, 3].

 

За роки Незалежності найбільш відомі з історико-культурних заповідників системи Міністерства культури і туризму України та інших відомств отримали статус національних. Це, зокрема, Національний заповідник "Софія Київська", Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Національний заповідник "Херсонес Таврійський", Національний заповідник "Хортиця", Національний заповідник "Давній Галич", Національний історико-етнографічний заповідник "Переслав", Національний музей-заповідник українського гончарства в смт Опішні, Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви", "Національний історико-архітектурний заповідник "Кам’янець", Національний історико-культурний заповідник "Чигирин", Шевченківський національний заповідник у м. Каневі.

 

Два з них, – Національний заповідник "Софія Київська" та Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, – включено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО [1].

 

Важливу роль у роботі історико-культурних заповідників мають нормативні документи, які регламентують діяльність музеїв та заповідників України. Це, зокрема, прийнятий Верховною Радою України 29. 06. 1995 року Закон "Про музеї та музейну справу", який, зокрема, визначив правові основи діяльності історико-культурних заповідників Закони України "Про охорону культурної спадщини" (2000 р. ) та «Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини"» (2004 р.) Постанови Кабінету Міністрів: "Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України" (2001 р.), "Про утворення Державної служби охорони культурної спадщини" (2002 р.) Укази Президента України, Постанови та Розпорядження Кабінету міністрів України щодо діяльності та розвитку історико-культурних заповідників.

 

Сприяти вирішенню насущних проблем розвитку історико-культурних заповідників має і "Державна програма розвитку культури на період до 2007 року", прийнята постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235. Серед основних завдань цієї програми – робота по збереженню історичних пам’яток та історико-культурних заповідників [4, 5].

 

За останні роки значно активізувалася науково-дослідна, виставкова, видавнича діяльність історико-культурних заповідників. Ці заклади постійно вишукують можливість залучити додаткові позабюджетні кошти для фінансування своєї діяльності, розширяють надання платних послуг.

 

Але у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в організації роботи історико-культурних заповідників нагромадилося чимало недоліків та проблем. Серед головних з них є: вкрай обмежене фінансування заповідників незадовільний, а в деяких випадках, аварійний стан музейних приміщень проблема фондосховищ (у більшості заповідників вони не відповідають потрібним нормам і умовам зберігання колекцій застарілість експозицій, що потребують оновлення тощо. Актуальною залишається і проблема збереження історико-культурних пам’яток.

 

Тож, для аналізу цих проблем, а також позитивного досвіду здається доцільним розглянути роботу деяких історико-культурних заповідників України та її висвітлення на сторінках вітчизняної преси.

 

Зокрема, Київ та Київська область є одними з найбільш насичених історично цінними об’єктами регіонів України. На території Києва та Київської області розташовано багато різноманітних пам’яток матеріальної культури, що хронологічно охоплюють період від найстародавніших часів до наших днів. У Києві та Київській області працюють: Національний заповідник "Софія Київська", Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ", Державний історико-меморіальний заповідник "Лук’янівське кладовище", Державний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили", Національний історико-етнографічний заповідник "Переслав" (м. Переслав-Хмельницький), Державний історико-культурний заповідник у м. Вишгороді, Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" [6].

 

Серед цих історико-культурних заповідників пам’яткою всесвітнього значення є Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Ще 29 вересня 1926 року було прийнято постанову "Про визнання колишньої Києво-Печерської Лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її у Всеукраїнське музейне містечко". За цією постановою вся територія колишньої Києво-Печерської Лаври в межах її стін оголошувалась історико-культурним державним заповідником. Були виділені й кошти на наукові та ремонтно-реставраційні роботи. В цей час на території Лаври діяв цілий ряд музеїв різного спрямування.

 

Нині Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник – один із найбільших культурно-освітніх та науково-дослідних закладів України, створений на базі комплексу пам’яток природи, історії, археології, архітектури, культури на території, що має загальнодержавне національне значення. Його фондові колекції зараз нараховують понад 70 000 одиниць збереження. На його території працюють: Музей історичних коштовностей України, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей книги і книгодрукарства України, Виставка мікромініатюр, Музей українського народного декоративного мистецтва. Тут можна ознайомитися з унікальними пам’ятками мистецтва та архітектури XI-XX ст., лабіринтами Ближніх і Дальніх печер, постійно діючими і тимчасовими виставками, які доповнюють основну експозицію.

 

Щороку Заповідник відвідують близько мільйона туристів та паломників з усіх континентів та країн світу. Тож Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник проводить активну роботу по залученню додаткових коштів. Зокрема, заповідник активно співпрацює з туристичними агентствами, запроваджує рекламу, що допомагає збільшити кількість відвідувачів. Тут також продається сувенірна продукція, запроваджено платні послуги (наприклад фото- та кінозйомка) [7].

 

Але є у Києво-Печерської лаври і значні проблеми. Так, за словами генерального директора Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" С. Кролевця, Лавра сьогодні руйнується значно швидше, аніж відновлюється. У стінах історичних пам’яток з’являються щоразу нові тріщини, схили повзуть униз до Дніпра, а 23 травня 2005 року у Ближніх печерах уперше за всю історію стався обвал близько 10 кубічних метрів породи. На думку члена Національної комісії у справах ЮНЕСКО М. Стріхи одна з причин руйнації Лаври – передача частини Лаврської території церкві. За словами М. Стріхи, сто років тому церковна історія й церковна археологія підтримувалася зусиллями високоосвічених світських і духовних осіб. А сьогодні безцінні пам’ятки Лаври потрапили до рук людей, які елементарно не розуміють їхньої ваги [8, 9].

 

Вселившись до печер, ченці негайно викинули звідти прилади контролю за температурою й вологістю. Справді, в середні віки цих приладів не було – але ж і "антропогенне навантаження" на печери було тоді незрівнянно меншим. А відтак уже на початку 1990-х років було видно, як накопичується згубний для лесових грунтів конденсат.

 

Ситуація в Лаврі суттєво погіршилася в останні роки й через масштабні будівельні роботи, яки проводилися з благословення Київської міської адміністрації. Навіть відносно віддалені від Лаври об’єкти, як-от сумнівний "монстр" на Грушевського 9-а, вже суттєво порушили геологічну рівновагу пасма Печерських схилів. Не покращив ситуації й відбудований у найстисліші терміни Успенський собор.

 

На думку С. Кролевця, ситуація в Лаврі катастрофічна й потребує екстраординарних заходів. Причому насамперед навіть не фінансових, а організаційних – науковці повинні нарешті мати можливість ефективно контролювати ситуацію в самому заповідникові і в його охоронних зонах [7].

 

Унікальною пам’яткою світової культури є і Національний заповідник "Софія Київська". Це повна культурна скарбниця: тут і архітектура, і скульптура, і живопис, і ювелірне мистецтво зібрані в один потужний акорд. Заклад було створено постановою ЦК КП(б)У i РНК УРСР від 27 березня 1944 року як Державний архiтектурно-iсторичний заповідник "Софійський музей" на базі музею, організованого в Софійському соборі постановою РНК УРСР 1934 року. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року закладу надано статус національного. Площа заповідника охоплює всю територію Софійського кафедрального монастиря з 10 архітектурними пам’ятками XI - XIX століть. Також до заповідника передано кілька найвидатніших пам’яток Києва: 1965 року – Кирилівську церкву (ХII ст.), 1968 року – Андріївську церкву (XVIII ст.), 1982 року – Золоті ворота (ХI ст.). У фондах Софії Київської – понад 60 тисяч одиниць зберігання.

 

Тож сьогодні, в умовах становлення незалежної України, Національний заповідник Софія Київська потребує особливої уваги як громадськості, так і держави. 30 грудня 2005 року Президент України підписав указ

 

№ 1881/2005 "Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру". Зважаючи на загальнонаціональне значення унікальної пам'ятки світової культури, її визначну роль в історії Української держави, утвердженні духовних цінностей українського народу та з метою збереження і реабілітації пам’яток Національного заповідника "Софія Київська", Президент України В. Ющенко зобов’язав Кабінет Міністрів України здійснити комплекс заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального центру, символу єднання української нації [10].

 

Указ Президента передбачає необхідність розробити план заходів на 2006-2008 роки щодо проведення науково-дослідних та ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах Національного заповідника "Софія Київська". З території заповідника мають бути переміщені організації, діяльність яких не відповідає його функціональному призначенню відселені в установленому законодавством порядку фізичні особи, які проживають на території архітектурного ансамблю Софійського собору.

 

Необхідно також забезпечити збереження Національного заповідника як цілісного музейного та майнового комплексу в межах закріплених за ним територій.

 

Київській міській державній адміністрації доручено забезпечити опорядження фасадів будинків на території, прилеглій до архітектурного ансамблю Софійського собору, сприяти у проведенні реставраційних робіт будівель Андріївської церкви та Золотих воріт, які входять до складу Заповідника.

 

Окремий пункт Указу присвячено необхідності підтримки міською владою ініціатив громадськості, щодо утворення Ради меценатів Національного заповідника "Софія Київська".

 

Тож, можна сподіватися, що підписання цього Указу допоможе зберегти та передати наступним поколінням видатну пам’ятку нашої держави [10].

 

Певні кроки у цьому напрямку вже зроблено Так, на реставрацію та реабілітацію Національного заповідника "Софія Київська" у 2006 році виділяється 46,5 мільйона гривень. Вперше за всю історію незалежної України на цю справу надійдуть такі значні кошти. Зокрема, для цього заповідника виділено п’яту частину всіх державних коштів, передбачених у держбюджеті на реставрацію пам’яток, що становить 5 млн. грн., з міського бюджету – 26,5 млн. грн. та за рахунок меценатських коштів донецького регіону – 15 млн.

 

Серед першочергових завдань визначено реставрацію митрополичого будинку Софії Київської. Також негайної і повної заміни потребують інженерні мережі. У критичному стані перебувають деякі унікальні пам’ятки мозаїчного мистецтва. Тож фахівці сподіваються, що зараз ці проблеми будуть вирішені [11].

 

Питання збереження історико-культурної спадщини є актуальним і для Київської області. Приоритетне значення цім питанням надає управління культури Київської обласної державної адміністрації. В області діє Програма розвитку музейної справи, яка регламентує і роботу історико-культурних заповідників. Працівники заповідників створюють нові експозиції, доповнюють існуючі новими знахідками, проводять науково-дослідницьку та науково освітню роботу, відкривають виставки, публікують наукові статті [6].