Зміст
Розділ
1. Інституційні перетворення в економіці
України
Зростаюча актуальність
інституційної економічної проблематики
є переконливим свідченням посилення
та авторитету інституціонального напряму
економічної теорії у світовому та вітчизняному
науковому середовищі.
Сучасний інституціоналізм
виник на основі «старого», традиційного
інституціоналізму, представники якого
(Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл) намагались об’єднати
економічні теорію і право, соціологію,
політологію, етику та психологію.
Усі представники інституціоналізму
розглядають економіку як систему, в якій
відносини між господарюючими суб’єктами
складаються під впливом як економічних,
так і позаекономічних факторів, насамперед
техніко-економічних.
Засновником раннього інституціоналізму
є американський вчений Торстейн Веблен. У 1898р. вийшла у світ
його робота «Чому економіка не є еволюційною
наукою». Виник ранній традиційний
інституціоналізм («старий»), з якого і
розпочався розвиток даного напряму як
у США, так і у країнах Західної Європи.
Уже наприкінці 20-х – на початку
30-х рр.. ХХ ст. ідеї ранніх інституціоналістів
набули достатнього розповсюдження.
В українській економічній
думці у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. також
здійснювалося формування інституційного
напрямку теоретичних економічних досліджень
(М. Бунге, Д. Піхно, М. Туган-Барановський,
М. Зибер, М. Соболев, Б. Железнов, В. Левитский та ін.).
У світовій економічній теорії
інституціоналізм у 20-ті рр. ХХ ст. перетворився
на самостійний напрям. У США він був домінуючим
до 90-х рр. ХХ ст.
Назва «інституціоналізм» сформувалась
у науковому обігу поступово. Цьому сприяло
розгортання дискусії у 1918-1919 рр. про
«інституційні підступи» до економічної
теорії.
В подальшому в інституціональній
економічній теорії термін «інституція»
втратив ключову роль, зберігши своє значення
переважно в якості вказівки на етимологічну
основу назви в цілому напряму. У 50-70-ті рр. ХХ ст. термін «інституція»
на певний час виходить з активного наукового
вживання, зберігаючи свою інтегруючу
роль переважно у назві даного напряму.
Це було обумовлено концентруванням
уваги на вивчення конкретних проявів
трансформації розвинутих ринкових економік
у середині та другій пол. ХХ ст.
В 90-ті рр. ХХ ст. та на початку
ХХІ ст. виріс науковий інтерес до інституціональних
проблем. Це викликало відновлення та
поширення використання категорії «інституція»
як у зарубіжній, так і у вітчизняній економічній
теорії та літературі.
В 70-80-ті рр. ХХ ст. здійснювалося
перетворення інституціоналізму у впливовий
та найбільш теоретично розповсюджений
науковий напрямок.
Інституціональні теорії, маючи
загальні фундаментальні положення, значно
відрізняються між собою у підходах, методиці,
аналізі і трактуванні причин та наслідків
економічних явищ, ролі та значення окремих
інститутів у житті суспільства.
Представники всіх течій інституціоналізму:
традиційного, та нового, використовують,
як і їх попередники, єдиний економічний
термін – інституція (institution).
Однією з найважливіших рис
інституціоналізму є визнання інституціоналізмом
різних суспільних інститутів як головної
рушійної сили еволюції суспільства. Суспільні
інститути можна визнати як конкретні
структури, за допомогою яких складаються
відносини між людьми, їх діяльність,
поведінка, регулюється суспільне життя.
Під суспільними інститутами також розуміють
сукупність соціальних норм, що визначають
соціальну поведінку, а також саму систему
реальної поведінки людей у суспільстві.
В залежності від сфери суспільних
відносин розглядають економічні інститути,
в коло яких входять, наприклад, кооперування
та розподіл праці, власність, заробітна
плата, гроші, кредит, торгівля, професійні
та господарські об’єднання і т. ін.; інститути
політичні – політичні партії, держава,
суд, армія; інститути у сфері культури
(заклади культури) та ін. Представники
інституціоналізму визнають важливість
усіх видів інститутів для економічного
розвитку суспільства.
Нормою та оптимальною формою
інституційної системи, яка здатна забезпечувати
високий рівень економіки та якості життя,
громадянське суспільство і правову державу
за гарантованого руху в напрямку новітнього
інформаційно-інноваційного цивілізаційного
типу у більшості країн, зокрема в Україні,
є саме та інституційна система, яка на
сьогоднішній день укріпилася в провідних
країнах Заходу.
У багатьох країнах
світу впродовж останніх десятиріч
проводились реформи, у яких активну
участь приймали західні держави
та міжнародні фінансові організації.
Наслідки цих реформ були в
різних регіонах дуже різні.
Усвідомлення Україною свого
місця в сучасному світі і її положення
у світовому процесі має сприяти виробленню
оптимальної для її умов моделі соціально-економічного
і інституційного розвитку. Актуальною
проблемою, що стоїть перед суспільством,
є інституційний підхід до вітчизняної
історії, її економічного, соціального
та політичного розвитку.
Розділ
2. Приватизація та її роль у здійсненні
інституційних перетворень в економіці
України
Перехід від адміністративно-командної
до ринкової системи господарювання в
Україні є складним і багатовекторним
процесом, в основі якого є зміна економічних,
соціальних, політичних, правових, етичних
та інших суспільних інституцій. Основою
інституційних перетворень є реформування
відносин власності в Україні, що передбачає
ліквідацію монополізму державної власності
та створення потужного недержавного
сектора вітчизняної економіки шляхом
передачі частини державного майна у приватні
руки та розвитку підприємництва. Оскільки
Україна більше ніж інші країни перебувала
під колоніальним гнітом і понесла величезні
людські жертви, зокрема, еліти держави,
то процеси трансформації власності, розподілу
і перерозподілу майна набули специфічно
українських рис. Домінування державної
форми власності в Україні у складі СРСР
спричинило негативні тенденції у розвитку
вітчизняної економіки, призвело до її
структурної деформації, низької ефективності
виробництва, зниження мотивації до праці
тощо. Це стало однією з важливих передумов
започаткування приватизаційних процесів
в Україні в кінці 1980-х на початку 1990-х
pp.
Згідно із Законом України "Про
приватизацію державного майна" під
приватизацією розуміють, відчуження
майна, що перебуває у державній власності,
і майна, що належить Автономній республіці
Крим, на користь фізичних та юридичних
осіб, які можуть бути покупцями, з метою
підвищення соціально-економічної ефективності
виробництва та залучення коштів на структурну
перебудову економіки України.
Приватизація в Україні має
суперечливий характер, що зумовлене переплетінням
різних економічних інтересів окремих
громадян, політиків, урядовців, керівників
тих чи інших підприємств. Вибір моделі
приватизації в Україні від часу проголошення
незалежності здебільшого визначався
такими чинниками: цілі уряду, рівень розвитку
конкурентного середовища, рівень розвитку
ринкових відносин та організаційно-інституційним
оформленням відносин власності. Загалом,
результати приватизації в Україні оцінюються
неоднозначно, проте до початку 2006 р. монополізм
державної форми власності було подолано,
створено підвалини для забезпечення
рівноправного функціонування та конкурентного
розвитку різних форм власності, сформовано
потужний недержавний сектор вітчизняної
економіки. Згідно з даними статистики
у липні 2007 р. налічувалось 1161308 суб'єктів
ЄДРПОУ, з них близько 83 % перебувало у
приватній формі власності, 7,4 % - у комунальній
та комунальній корпоративній формі власності,
4,1 % -у державній та державній корпоративній
формі власності.
Дамо детальну характеристику
приватизаційного процесу, що відбувався
в Україні впродовж 1990-х pp. і на початку
XXI ст. З метою уникнення хаотичності в
процесі зміни власника та врахування
особливостей об'єктів, що приватизуються,
їх поділили на групи за такими найважливішими
ознаками, як галузева приналежність або
напрям діяльності, величина статутного
фонду, фінансовий стан, цілісність об'єкта
та становище, що займає об'єкт приватизації
на загальнодержавному ринку благ тощо.
У 1992-2006 р. форму власності змінили понад
108 тис. об'єктів державної форми власності, з них понад 81
тис. об'єктів комунальної власності та
27тис. загальнодержавної форми власності.
В Україні 83,6 % об'єктів, що приватизувалося,
припадало на групу А (об'єкти малої приватизації);
10,6 % - на об'єкти груп Б, В, Г; 4,5 % - на об'єкти
групи Д; 0 % - на об'єкти групи Е; 1,3 % - на
об'єкти групи Ж.
Класифікація об'єктів
приватизації за групами в Україні в 1992-2012
pp.
Група А - єдині майнові комплекси державних
підприємств, державних господарських
об'єднань та їх структурних підрозділів,
які можуть бути виділені у самостійні
підприємства, у тому числі ті, що здані
в оренду, перебувають у процесі реструктуризації
державних підприємств, вартість майна
яких недостатня для формування статутного
фонду відкритих акціонерних товариств
(далі - ВАТ) окремо від земельних ділянок:
- земельні ділянки, на яких розташовані
об'єкти, які підлягають приватизації,
окреме індивідуально визначене рухоме
та нерухоме майно (в тому числі будівлі,
споруди разом або окремо від земельних
ділянок, нежитлові приміщення);
- майно державних підприємств
(крім майнових комплексів, віднесених
до групи Г), що ліквідуються за рішенням
органу, уповноваженого управляти державним
майном;
- майно, що залишилося після
закінчення процедури ліквідації державних
підприємств, визнаних банкрутами;
- майно державних підприємств,
що не були продані як єдині майнові комплекси;
- державне майно, що не увійшло
до статутного фонду господарських товариств.
Група Б - об'єкти, вартість основних
фондів яких становить від 1 млн. гривень
до 170 млн. гривень, а частка вартості основних
фондів, що припадає на одного працюючого,
не перевищує номінальної вартості приватизаційного
майнового сертифіката більш як у 12 разів
(крім об'єктів групи Г).
Група В - єдині
майнові комплекси підприємств, державних
господарських об'єднань, вартість майна
яких достатня для формування статутного
фонду ВАТ окремо від земельних ділянок;
- акції ВАТ, створених у процесі
приватизації та корпоратизації (крім об'єктів групи Г);
- єдині майнові комплекси підприємств
та організацій сільського і рибного господарства
незалежно від вартості майна.
Група Г - єдині майнові комплекси підприємств,
акції ВАТ, створених в процесі приватизації
та корпоратизації, що на момент прийняття
рішення про приватизацію (продаж) або
затвердження уточненого плану розміщення
акцій займають монопольне (домінуюче)
становище на загальнодержавних ринках
товарів (робіт, послуг) або мають стратегічне
значення для економіки та безпеки держави.
Група Д - об'єкти незавершеного будівництва,
законсервовані об'єкти.
Група Е - акції (частки, паї), що належать
державі у статутних фондах господарських
товариств, інших господарських організацій,
підприємств, заснованих на змішаній формі
власності.
Група Ж - незалежно від вартості об'єкти
охорони здоров'я, освіти, культури, мистецтва
та преси, фізичної культури і спорту,
телебачення та радіомовлення, видавничої
справи, а також об'єкти санаторно-курортних
закладів, профілакторії, будинки і табори
відпочинку (за винятком об'єктів санаторно-курортних
закладів і будинків відпочинку, які є
на самостійних балансах), у тому числі
об'єкти соціально-побутового призначення,
що перебувають на балансі підприємств
у разі не включення їх до складу майна,
яке передають у комунальну власність
або приватизують.
Можна визначити регіональні особливості
приватизації, оскільки вони впливали
на перебіг приватизаційного процесу
в Україні. Згідно з даними статистики
найбільше об'єктів, що змінили форму власності
впродовж 1992-2012pp., було в Автономній республіці
Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій,
Луганській, Львівській, Харківській областях
і в м. Києві, а найменше об'єктів відповідно
в Рівненській, Херсонській, Черкаській,
Чернігівській областях і в м. Севастополі.
До найважливіших чинників, що визначають
особливості приватизаційного процесу
в регіонах України, слід зарахувати такі:
кількість об'єктів по регіонах, що перебували
в колишній загальносоюзній та республіканській
власності перед проголошенням незалежності
України, їх співвідношення; галузеву
спеціалізацію регіону та його господарські
зв'язки з іншими регіонами країни та за
кордоном; географічне розташування та
природно-кліматичні умови; кількість
об'єктів, що не підпадають під приватизацію,
та їх структура; кількість населення,
що проживає у тому чи іншому регіоні,
його структура та культурні установки
тощо.
Серед підприємств України,
що приватизувалися, найбільша кількість
припадає на об'єкти оптової та роздрібної
торгівлі, операції з нерухомістю, здавання
під найм та послуги юридичним особам,
колективні, громадські та особисті послуги,
тобто на малі та середні підприємства,
переважно з обслуговуючими, інфраструктурними
функціями. Приватизація об'єктів державної
та комунальної форми власності в Україні
впродовж 1992-2005 pp. мала свої галузеві особливості.
На початку 1990-х pp. форму власності змінило
понад 17 % промислових підприємств, понад
8 % будівельних підприємств, а вже у 2005
р. вони відповідно становили 5,3 % та 2,0
% від загальної кількості об'єктів, які
приватизувалися. Якщо у 1994 р. об'єкти приватизації,
що займаються фінансовою діяльністю,
становили доволі незначну кількість
(лише 1), то до 2010 р. їх кількість збільшилася
до 409, у 2011 р. становила 0,8 % від загальної
кількості об'єктів, які приватизувалися.
Подібна ситуація склалася з приватизацією
об'єктів таких галузей української економіки
як освіта, схорона здоров'я та об'єктів
незавершеного будівництва, впродовж
1994-2012 pp. кількість об'єктів, що реформувалися,
у цих сферах господарювання збільшувалася,
особливо інтенсивно цей процес проходив
у 2004-2011 pp., що спричинене переходом до
приватизації державного майна з використанням
лише грошових коштів.
Крім аналізу галузевих особливостей
приватизаційного процесу в Україні необхідно
звернути увагу на способи приватизації
за видами економічної діяльності, з якими
можна ознайомитися на діаграмі 2.1.
Діаграма 2.1.
Виходячи з діаграми, можна
зробити висновок, що в Україні найпопулярнішим
способом приватизації виявилися викуп
об'єктів приватизації (46,2 %), надання переваги
цьому способу обумовлене насамперед
тим, що на продаж виставлялися єдині майнові
комплекси, що не могли бути виділені в
окремі самостійні підприємства.
Такий спосіб приватизації,
як аукціон виявився найбільш підходящим
при продажу об'єктів державної та комунальної
форми власності у сфері освіти, охорони
здоров'я та соціальної допомоги, для об'єктів
незавершеного будівництва. В Україні
понад 20% приватизованих підприємств промисловості,
оптової та роздрібної торгівлі, галузі
будівництва, готелів і ресторанів змінили
форму власності через оренду з викупом.
Цей спосіб приватизації займає вагоме
місце у цих галузях вітчизняної економіки
через простоту застосування: власниками
державного майна практично ставали працівники
того чи іншого підприємства, використовувалися
внутрішні джерела залучення коштів.
Приватизація об'єктів державної
та комунальної форми власності здійснювалася
на платній основі, що передбачало надходження
певної частини коштів від неї до Державного
бюджету України для фінансування різних
соціальних програм (погашення заборгованості
по пенсіях, заробітній платі для працівників
бюджетної сфери, надання допомоги малозабезпеченим
тощо) та структурної перебудови вітчизняної
економіки. У першій половині 1990-х pp. надходження
коштів від приватизації до Державного
бюджету України були незначними, що визначалося
загальною макроекономічною нестабільністю,
неврегульованістю відповідного нормативного
забезпечення, запровадженням в обіг приватизаційних
сертифікатів і неготовністю переважної
більшості населення до участі у приватизаційних
процесах. Від 1996 р. по 1999 р. спостерігається
збільшення надходжень коштів від приватизації
до Державного бюджету, що обумовлене
проведенням широкомасштабної сертифікатної
приватизації.