Банківська справа

Принципи безготівкових  розрахунків – це вихідні положення, які визначають конкретний економічний  зміст способів і форм розрахунків. У міру реальних ринкових змін в  економіці змінюються також принципи організації безготівкових розрахунків, виникають і формуються нові принципи. Виділяються такі основні принципи організації безготівкових розрахунків:

1. Грошові кошти всіх господарських суб'єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов'язковому зберіганню на роз рахункових, поточних та інших рахунках в установах банків. При кризовому стані економіки недотримання цього принципу призводить до відтоку грошей з легальних каналів грошового обороту і, як наслідок, до посилення "тіньового" характеру економіки.
2. Грошові розрахунки і платежі підприємств (організацій) усіх форм власності здійснюються через установи банків, як правило, в безготівковому порядку за документами, що перед бачені правилами проведення цих розрахунків. Готівкові розрахунки характерні лише для невеликих за сумою міжгосподарських платежів і обмежених витрат на внутрігосподарські потреби. В кризовій економіці здійснення розрахунків між господарськими суб'єктами готівкою (а часто й валютою іноземних держав), минаючи установи банків і поза їхнім контролем, посилює нелегальний режим функціонування багатьох підприємств і організацій, призводить до розширення дефіциту реальних "живих" грошових коштів.
3. Розрахунки з покупцями за товарно-матеріальні цінності і послуги провадяться, як правило, після відпуску продукції або надання послуг. Максимальне наближення моменту про ведення платежу до терміну відпуску товарів – необхідна умова забезпечення економічності безготівкових платежів. Проведення оплати товарів і послуг після їх відвантаження (відпускання, надання) без затримки платежу свідчить про високу платоспроможність підприємств і ефективну платіжну та договірну дисципліну в народногосподарському обороті країни.
4. Платежі за товари і послуги з рахунка підприємства здійснюються, як правило, за згодою (акцептом) платника (власника рахунка) після перевірки виконання постачальником договірних умов. У разі порушення умов договору платник може відмовитися від оплати розрахункових документів, про що повідомляє постачальника у порядку і в терміни, передбачені договором. Цей принцип організації безготівкових розрахунків відображає основоположну роль споживача (покупця) в системі ринкових відносин.
5. Безготівкові розрахунки проводяться за рахунок і в межах коштів, що є на рахунку платника, або його права на одержання кредиту (банківського чи комерційного). Якщо на рахунку покупця немає достатніх грошових коштів, платежі не можуть бути здійснені в принципі. "Не постачати, не маючи гарантій оплати" – правило ринкових відносин. Банком відкривається і обслуговується картотека не оплачених вчасно розрахункових документів. Платежі проводяться в міру надходження грошових коштів на рахунок платника.
6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум з рахунка платника. Банк зобов'язаний контролювати ці рахунки, щоб попередити зловживання, що мають місце під час оплати безтоварних документів. Якщо буде встановлено факт подання в банк безтоварних розрахункових документів, то банк зобов'язаний стягнути штраф з підприємства (організації), яке виписало такий документ.
7. Постачальники і покупці (споживачі) мають право вільного вибору форми безготівкових розрахунків і способу платежу, що узгоджується при укладанні договорів поставок або договорів підряду. Банк не втручається у договірні відносини та вибір форм розрахунків і способу платежу. Платники й одержувачі коштів контролюють вчасне проведення розрахунків і претензій, що виникають, розглядають їх у встановленому претензійно-позовному порядку без участі банківських установ. Необхідним є використання найраціональніших форм і способів безготівкових розрахунків у даних фінансово-господарських умовах.

Специфіка прояву принципів  організації безготівкових розрахунків  у вітчизняній економіці виражається  нині несприятливими кризовими умовами  господарювання. Недотримання принципів організації безготівкових розрахунків призводить до кризи всієї системи розрахунків. Наявні принципи розрахунків охоплюють регулюючим впливом усі важливі елементи системи безготівкових розрахунків, і насамперед способи та форми розрахунків.

5. Способи захисту від кредитного ризику.

  Кредитний ризик - це ризик несплати позичальником кредитору основного боргу і процентів за його користування. Під кредитним ризиком слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій. 
  Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність належних організаційних здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, який приймає рішення про кредитування, та ін. 
  Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації, а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню. 
   Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам. 
  Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів: 
- лімітування кредитів; 
- диверсифікації портфеля позичок банку; 
- контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу; 
- страхування кредитних операцій; 
- достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів; 
- аналізу кредитоспроможності позичальника. 
І спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період. У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату. 
  Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття кредитної лінії. Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально. 
ІІ спосіб - диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ. 
  Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох. 
ІІІ спосіб - оперативність при стягненні боргу - передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів. 
IV спосіб - страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях. 
V спосіб - забезпеченість кредиту. У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів: 
- гарантія, або порука третьої сторони; 
- переуступка контрактів, дебіторської заборгованості; 
- застава товарних запасів; 
- застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування. 
  Гарантія, або порука - це зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформляється як самостійний обов'язок гаранта чи поручителя. 
  Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту. 
  Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунку, що вимагає оплати за поставлені позичальником товари. 
  Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. 
  Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів.  
  Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет застави залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, - будівлі споруди, квартири, земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо. 
  Заставою по кредиту можуть бути такі види рухомого мийна: обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, товари довгострокового вжитку. 
Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока ліквідність. 
  У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України. 
VI спосіб - оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички.                        Кредитоспроможність - це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання. 
Межі вивчення кредитоспроможності залежать від: 
- розміру позички; 
- терміну позички; 
- результатів минулої діяльності позичальника; 
- забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається); 
- взаємовідносин банку з клієнтом. 
  Жодних твердих правил щодо цього не існує, кожний клієнт, що подав кредитну заявку, може мати специфічні особливості, які вимагають детального вивчення. 
  Банк може використовувати різні джерела інформації про кредитоспроможність потенційного позичальника: 
- використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі ведуться в банку; 
- отримання інформації з зовнішніх джерел, використання великої кількості довідкових та аналітичних звітів; при цьому в діловому світі неухильно дотримуються правил передачі конфіденційної інформації. 
  У вітчизняній практиці організації кредитування такого високоорганізованого та якісного джерела зовнішньої інформації про кредитоспроможність підприємств поки що немає. Однак, якщо банк зацікавлений в підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності потенційного позичальника, він може отримати зовнішню інформацію від інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників, покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом вивчення архівів банку і фінансової преси; 
· фінансові звіти позичальника, які є основним джерелом внутрішньої інформації.    
  Одночасно з цим вивчається репутація позичальника, його чесність, порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників, досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий добробут позичальника. 
   Оцінка кредитоспроможності - процес творчий, що вимагає від банківських працівників глибоких економічних знань, аналітичного мислення, вміння визначати та оцінювати тенденції в господарській діяльності і фінансовому стані позичальників, зокрема можливості дотримання ними принципів кредитування, прогнозувати майбутній стан справ позичальника і передбачати обставини, які можуть на них вплинути. 
  Здійснюючи оцінку кредитоспроможності, комерційні банки України керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також повинні враховувати нормативні вимоги НБУ, зокрема Рекомендації щодо визначення фінансового стану позичальників та Положення про порядок формування і використання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків. 
Згідно з цими документами НБУ виділяє три групи позичальників: 
· юридичні особи, крім комерційних банків; 
· комерційні банки; 
· фізичні особи. 
  Для оцінки фінансового стану юридичної особи враховують такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, собівартість продукції, грошові потоки, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості. 
  При здійсненні оцінки кредитоспроможності та фінансової стабільності банки можуть використовувати й інші показники. 
  Для отримання комплексної оцінки кредитоспроможності позичальника потрібно визначені показники порівняти з оптимальними і на підставі їх аналізу вирішувати питання про можливість надання кредиту. 
  Кредит надається банком, як правило, позичальникам з найбільш високою кредитоспроможністю, які забезпечують своєчасне його погашення за рахунок отриманих доходів. 
  Якщо позичальником виступає комерційний банк, то оцінка його фінансового стану здійснюється на підставі: 
- дотримання обов'язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами НБУ; 
- аналізу прибутків і збитків; 
- аналізу якості активів і пасивів; 
- створення резервів; 
- виконання зобов'язань комерційним банком у минулому; 
- якості банківського менеджменту. 
  Якщо позичальником є фізична особа, то при здійсненні оцінки її фінансового стану мають бути враховані: 
- соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, постійної роботи, сімейний стан; 
- наявність реальної застави; 
- вік та здоров'я клієнта; 
- загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати; 
- інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами.

6. Ризики фондового  ринку та методи управління  ними.

Управління визначається як елемент, функція організованих  систем різної природи, що забезпечує збереження їх певної структури, підтримку  режиму діяльності, реалізацію програми, цілі діяльності. Вплив здійснюється з певною метою і обумовлений системною природою людського суспільства, суспільним характером праці, необхідністю спілкування людей в процесі праці й життя, обміну продуктами матеріальної та духовної діяльності. На фондовому ринку України виникають та існують специфічні відносини з цінних паперів, які підкоряються загальним правилам управління.

Свідоме управління діє  разом із стихійними механізмами. Воно виступає у вигляді специфічних  суспільних інститутів - суб'єктів управління, які поступово формуються і здійснюють цілеспрямовані впливи на обіг цінних паперів. Вирішуючи задачу управління, господарський суб'єкт вступає у взаємодію з об'єктом підприємницької діяльності й перетворюється в суб'єкт управління. Замість односпрямованого вектору інтересу виникає складна взаємодія, що характеризується також зворотними впливами об’єкта убік суб’єктів управління. Спроможність до зворотного відклику, чутливість щодо реакції об’єкта на управлінські впливи характеру-теорія та практика підприємницького ризику

здатність суб’єкта виконувати функції управління в ринковому  середовищі.

Пропорція між складовими стихійних та свідомих механізмів поступово  змінюється убік цілеспрямованих впливів  суб’єктів на результати обігу цінних паперів. Це характеризує ступень розвитку господарського механізму. Сучасна господарська практика відрізняється підвищеним інтересом до свідомих методів впливу на ринкове середовище завдяки використанню спеціальних управлінських технологій.

Все більша роль відводиться  дослідницьким підходам в аналізі ринкових процесів, тому покращується методологічна база вивчення ризиків. Наприклад, процеси на фінансовому ринку країн СНД в середині 90-х років минулого сторіччя багато в чому носили нерівноправний характер стосовно більшості його суб'єктів. Це привело до непропорційного розподілу національного багатства і розшарування суспільства не тільки по рівнях доходу при однакових трудовитратах, але і по соціальних перспективах.

Аналогічні події спостерігалися і на ринку цінних паперів. Тому подолання негативних наслідків, що згадають про себе ще з початкових етапів економічних трансформацій, сьогодні відноситься до сфери свідомих механізмів управління господарством.

Процес управління розглядається  як особливий вид людської діяльності, що виникає з необхідності забезпечити цілеспрямованість і злагодженість роботи виробничого колективу, всього господарського комплексу. Управління інвестиціями на фондовому ринку припускає узгодженість всіх сфер господарського комплексу, впорядкований рух ресурсів між сферами і галузями господарства.

Цілеспрямованість управління визначається його цілями, що досягаються  в результаті виконання функцій  управління на основі використовування певних принципів і методів управління. Спрямованість забезпечується через  механізм управління господарськими відносинами навколо об'єкту підприємницької діяльності, а характеристиками виступають: суб'єкти і об'єкт управління в їх взаємозв'язку і взаємозалежності, цілі і функції управління, принципи управління, методи управління.

Об'єкт управління ризиком – це підприємницька угода та ризики, що виникають у зв'язку з реалізацією господарських відносин навколо неї. В результаті отримання інвестиційних ресурсів об'єкт управління розвивається, а господарські відносини навколо підприємницької угоди постійно видозмінюються. Тим самим створюється підґрунтя для виникнення нових обставин, частина з яких може стати ризиком відносно конкретного суб'єкта або учасника інвестиційної операції.

Суб'єкт управління –  будь-яка особа, що бере участь в  господарських відносинах навколо об'єкту та виявляє здібність до виконання функцій управління. Найчастіше до таких функцій відносять прогнозування, організацію, регулювання, координацію, стимулювання, контроль.

Залежно від класифікації ризику можуть розглядатися додаткові функції суб'єктів управління в інвестиційній діяльності. Крім того, учасники фондового ринку наділяються повноваженнями щодо об'єкту інвестицій – цінного паперу, а також правами і зобов'язаннями в інвестиційних відносинах з іншими особами. У сукупності це можна характеризувати як властивості управління з боку того або іншого суб'єкта.

Управління припускає  пошук узгоджених підходів та рішень, які виявляються стійкими протягом тривалого періоду.

 Принципи управління  – основні постулати, якими керується підприємець в ухваленні рішень щодо ризиковій ситуації. У господарській практиці України основними принципами ризик-менеджменту в інвестуванні вважаються:

- обмеження ризику  розміром власних коштів;

- пропорційність величини  ризику та очікуваного прибутку від угоди;

- прогнозування наслідків.

Ризик - менеджмент –  це система управління ризиком, яка  містить стратегію, політику, сукупність методів і прийомів управління

ризиком, традиції і правила  поведінки суб'єктів управління. Це частина системи управління підприємницькою діяльністю, що відноситься, як правило, до компетенції фінансових менеджерів.

Ефективне управління ризиком  засноване на прийомах, які вже  пройшли практичну апробацію  і добре зарекомендували себе в господарській практиці. В узагальненому вигляді управлінський вплив на ризик охоплює послідовність основних етапів.

Основні етапи управління ризиком – це складені в єдину  технологію дії суб'єкта з організації  системи управління ризиком на кожному  етапі підприємницької угоди. До основних етапів можна віднести:

- висування цілі;

- альтернативне проектування;

- психологічну підтримку;

- використовування заходів  по зниженню ризику;

- контроль і оцінку  ефективності ризик - менеджменту.  В ході управління ризиком  ризик-менеджер займається аналізом, умовно ділиться на дві групи дій:

1) якісний аналіз –  виявлення джерела ризиків, причини  їх появи, факторів ризику, класифікація  ризику;

2) кількісний аналіз  – оцінка ризику або його  складових в економічних одиницях (прибутковість угоди, витратність  дій, ефективність операцій, рентабельність).

Правила вибору варіанту рішень в управлінні цінними паперами – традиційні для господарської  системи. Найбільш поширеними є способи  зниження ризику, що використовують показник максимум виграшу, оптимальної імовірності фінансового результату та деякі інші.

Для вирішення задачі управління менеджер на фондовому ринку  вибирає один або декілька методів. Метод впливу на ризик – сукупність прийомів, дій і заходів суб'єкта управління з мінімізації параметрів ризику. До основних на фондовому ринку України сьогодні можна відносити такі методи:

- зниження ризику –  шляхом уникнення ризику, зниження  показників імовірності ризику;

- збереження ризику  – це бездіяльність суб'єкта  управління, самострахування від  ризикової події, залучення зовнішніх коштів для підтримки певного рівня ризику, інвестиції в об'єкт підприємництва, використовування адміністративних ресурсів господарського управління;

• передача ризику – проводиться через страхування фінансової операції з цінними паперами, отримання гарантій з боку третьої сторони.

7. Характеристика  лізингових послуг банку.

Лізингові послуги це відносно нові, нетрадиційні види банківських  послуг. Лізинг виник у 50-ті роки паралельно з розвитком системи прискорених  амортизаційних відрахувань. Це господарська операція, що передбачає передачу лізингодавцем права користування матеріальними цінностями іншим суб'єктам господарювання (лізингоодержувачу). Лізинг також можна розглядати як довгострокову оренду, в якій наявні елементи кредитних відносин, а грошові та матеріальні потоки злиті в єдиний комплекс грошово-майнових відносин. І хоча зовні лізинг схожий на довгострокову оренду, однак повернення майна до свого юридичного власника при ньому не є обов'язковою умовою. 
Лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашення якого здійснюється в розстрочку. 
У лізинговій угоді беруть участь три сторони: 
· постачальник, який є виробником об'єкта лізингу; 
· лізингодавець, який оплачує об'єкт лізингу і здає його в лізинг; 
· лізингоодержувач, той, хто отримує і використовує об'єкт лізингу. 
Розрізняють такі види лізингу: 
а) залежно від джерел придбання об'єкта лізингу: 
- прямий - коли лізингодавець купує майно у виробника і передає його в оренду; 
- зворотний - власник продає майно лізингодавцю, а потім бере його в оренду; 
б) залежно від об 'єкта лізингу: 
- лізинг рухомого майна; 
- лізинг нерухомого майна; 
в) залежно від обслуговування: 
- лізинг з обслуговуванням (надання лізингових послуг поєднується з наданням певних послуг, пов'язаних з утриманням і технічним обслуговуванням об'єкта лізингу); 
- пакетний лізинг - система надання в оренду об'єкта лізингу (будинок, магазин продаються у кредит, а обладнання - за лізинговою угодою); 
г) залежно від ступеня окупності майна: 
- лізинг з повною окупністю, коли протягом строку дії одного договору здійснюється повна виплата лізингодавцю вартості орендованого майна; 
- лізинг з неповною окупністю, коли протягом дії одного договору окупається тільки частина вартості орендованого майна; 
д) залежно від умов амортизації: 
- лізинг з повною амортизацією і, відповідно, з повною виплатою вартості об'єкта лізингу; 
- лізинг з неповною амортизацією і, значить, з частковою виплатою вартості. 
Виходячи з наведених вище двох ознак класифікації (за ступенем окупності об'єкта лізингу і умов його амортизації), які пов'язані між собою, розрізняють фінансовий та оперативний лізинг: 
- оперативний - лізинг з неповною окупністю; 
- фінансовий - лізинг з повною окупністю.  
Особливостями оперативного лізингу є: 
- орендодавець не планує покрити всі свої витрати за рахунок надходжень від орендаря; 
- строки зносу є більшими за строки угоди лізингу (тобто строк угоди не перевищує строк амортизації); 
- ризик втрати, псування майна лежить в основному на лізингодавці; 
- по закінченні встановленого терміну майно звичайно повертається лізингодавцю; 
- сам об'єкт лізингу залишається у власності лізингодавця та обліковується у нього на балансі. 
Існує два види оперативного лізингу: 
а) рейтинг - короткостроковий лізинг (від 1 дня до 1 року, без права наступного придбання лізингоодержувачем об'єкта лізингу); 
б) хайринг - надання об'єкта лізингу на строк понад 1 року без права викупу лізингоодержувачем об'єкта лізингу. 
Оперативний лізинг припускає багаторазове надання об'єкта лізингу в оренду. 
Фінансовий лізинг передбачає виплату протягом твердо встановленого періоду сум, які достатні для повної амортизації капітальних вкладень і здатні забезпечити лізингодавцю прибуток. 
Характерні особливості цього виду лізингу: 
- вибір об'єкта лізингу здійснює лізингоодержувач; 
- лізингоодержувач має право використовувати об'єкт лізингу протягом усього строку угоди; 
- строк фінансового лізингу, як правило, не менше за строк повної амортизації об'єкта лізингу; 
- витрати на утримання об'єкта лізингу несе лізингоодержувач; 
- існує можливість викупу об'єкта лізингу після закінчення терміну угоди. 
Найпростіша схема лізингової операції передбачає: 
· подачу заяви клієнтом, в якій зазначаються об'єкт лізингу, його характеристики, бажаний строк угоди тощо. Також надаються фінансові документи; 
· аналіз документів і прийняття рішення щодо підписання договору про лізинг; 
· передача об'єкта лізингу. 
Лізингова послуга виникає таким чином: на прохання клієнта банк купує майно і приймає на себе практично всі зобов'язання власника: відповідальність за зберігання майна, внесення страхових платежів, сплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було придбано майно, укладає з банком угоду про оренду, в якій визначають-ся, разом з іншими умовами, розмір та періодичність орендної плати.