Виникнення філософії

Важливе місце  у творчості Демокріта займали  соціальні проблеми. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний  поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються в процесі виховання  і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.

Епікур всі  явища природи пояснював різними  поєднаннями атомів, які відрізняються  ще й за вагою. Прямолінійний рух  атомів, на його думку, поєднується  зі спонтанними (внутрішньо зумовленими) рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікур, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.

б) Ідеалістичне тлумачення буття

Істотну роль у  розвитку філософської думки давньої  Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця  у вченнях матеріалістів і  пропонуючи свої варіанти розв'язання відповідних проблем, ідеалісти  в кінцевому підсумку сприяли  розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо  свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти — Арістотеля.

Піфагорійська школа (засновник Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сицилія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Ця корпорація вчених була і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті та Вавилоні, а філософії — в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспектявищ природи, піфагорійці в ''числі'' вбачали найважливішу причину всього сущого.

Значне місце  в житті цього союзу займала  проблема очищення (катарсису) як вищої  етичної мети, що досягалася через  вегетаріанство (для тіла) та осягнення  музично-числової структури космосу  — для душі. Піфагору приписують численну кількість ідей (про безсмертя  душі, про метемпсихоз у сполученні з пам'яттю предків, зачатки теорії анамнесиса і спорідненості всіх живих істот тощо), проте секретність  цього вчення, відсутність письмових  джерел і абсолютний авторитет Піфагора не дають змоги зробити достовірний  висновок про реальний вклад Піфагора в скарбницю античної філософії.

Софісти. Поняття ''софіст'' багатозначне. Погляди софістів не відзначалися єдністю навіть з  основних філософських проблем. Об'єднував їх перш за все метод філософствування та ще професія (софісти були першими платними вчителями). Скептицизм — філософський напрям, заснований Пірро-ном (кінець VI ст. до н.е.)- Виходячи з вчення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки,вони заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об'єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямків догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.

Платон (427—347) — засновник об'єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював  думки усно, то Пла-тон писав свої твори і до того ж у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво  вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв'язку зі стихією живого мислення, — це той, хто вміє ставити питання  і влучно на них відповідати, хто  вміє із плинної течії розміркувань вилучити стійке, суттєве, яке й містить  справжнє знання. Великого значення він  надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого  світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існування  ідеальних сутностей. До подібних висновків  приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого  було виявлення їх родової сутності. Якщо на перших порах у творчості  Платонадомінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше  він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії, гносеології, логіки, що проявилося зокрема  в критиці софістів. Важко переоцінити  вплив Платона на всю історію  європейської філософії, зокрема й  на українську філософську думку.

Арістотель (384—322 до н.е.) — видатний філософ і вчений енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Суворо науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав  як допоміжний метод. Предметом науки  є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить  через такі ступені: відчуття — пам'ять  — досвід (емпірія) — наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику (''теологічну філософію''), яка аналізує особливий вид буття — ''нерухому субстанцію'', або ''нерухомий першодвигун''. ''Фізична філософія'', або ''наука про природу'' Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних ''принципів природи'' і теорії руху через космологію, теорію елементів до психологічного трактату ''Про душу'' і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.

В основі онтології  Арістотеля лежать:

-категоріальний аналіз сущого, або вчення про ''буттячим''; каузальний аналіз субстанції;

-вчення про можливість і дійсність, або теорія щенебутгя.

Він визнавав чотири принципи сущого: форму, завдяки якій дана річ є саме такою; матерію, або  пасивну можливість буття речі; спонукальну  причину; мету.

Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є ''форма форм'' — бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов'язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він  розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші  види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення — ''філософію  про людське'', яка мала досліджувати сферу практичної діяльності і поведінки  людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров'я і щаслива  доля.

Арістотель  — найвидатніший мислитель давньої  Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з нерозв'язними суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом  же Арістотель поступово еволюціонував  від ідеалізму до матеріалізму.

в) Проблеми людини, суспільства, держави

Питання про  природу людини, її сутність, походження і призначення — одне з основних у філософії давньої Греції. Традиційно вважається, ніби ''поворот до людини'' здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка, ніби вислів ''пізнай самого себе_'' належав  одному з перших грецьких філософів  — Фале-су. Його учень Анаксіандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою, перші люди виникли із тварин типу риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він  розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився  проблемою самопочування людини, про що свідчить його вислів ''щастя  і нещастя - в душі''.

Типовим для  давньогрецької філософії є розуміння  людини як ''мікрокосму'', який є відображенням, своєрідною копією ''макрокосму'' - Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно  — як живий одухотворений організм. При цьому вважалося, що людина містить  у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.

Перше визначення людини (людина — це двонога істота, яка має пір'я) належить Сократу. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, ''розумною душею'' (на відміну від сенситивної і  вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.

У софістів людина стає спеціальним предметом ''філософствування'', про що свідчить уже відомий вислів Протатора: ''Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і  неісну-вання неіснуючих''. Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для  аргументації непізнаванності світу, точніше — того, ніби кожна людина має свою істину.

Важко переоцінити  роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб'єктивності.

Проблеми людини, суспільства і держави ставилися  і по-своєму розв'язувалися Платоном і Арістотелем. Великого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в  окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної  держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.

У своєму творі ''Держава'' (''Про справедливість'') Платон виклав своє вчення про суспільство  і державу, розкрив свої етичні, психологічні та педагогічні погляди.

В Арістотеля такі науки, як етика і політика становлять собою єдиний комплекс — ''філософію  про людське'', в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у '''Нікомаховій  етиці'', є щастя. Останнє полягає  в діяльності душі по реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні  зовнішні блага — здоров'я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в розумній діяльності, Арістотель поділяє на етичні і діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти становлять собою середину між двома протилежними пороками: мужність - між відчайдушністю і боягузтвом; самовладання — між  розбещеністю і бездушністю (нечулістю); лагідність — між гнівливістю  і незворушністю та ін. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у відшуканні істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.

Політичні погляди  Арістотеля відрізняються від аналогічних  поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного  життя, які історично склалися в  Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи є політичними  тваринами. Він виступав проти радикальних  штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних  чеснот. Замість станової диференціації  соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують  військову функцію, а старі —  дорадчу, власне політичну. Фізична  ж праця і торгівля — це справа рабів. Арістотель виступав за такий  державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних і багатих знімалася б переважанням заможних середніх класів. 
 
 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 
ДВНЗ 
«Національний гірничий університет» 
ІЗДО

Кафедра Філософії 
 
 
 

Контрольная работа

З дисципліни: «Філософія»

Варіант№  1 
 
 
 

                                                                                                                                               Виконала: ст.гр. БС-ОА-10-3

                                                                                                                                Буцнева Тетяна Василівна                                                                                    

                                                                                                                               № залікової книги: 237710

      Перевірив:    Ярош О.М. 

Дніпропетровськ 2011

Використана література (філософія): 

1 http://readbookz.com/book/177/6025.html