Звільнення від покарання та його відбування

Можливі, щоправда, й випадки, коли такі ознаки (критерії) виключають одна одну. У такому разі до змісту окремих різновидів названого звільнення зазначені ознаки одночасно входити не можуть. Наприклад, особі, засудженій за вчинення особливо тяжкого злочину, не може бути замінена невідбута частина покарання більш м'яким, якщо вона відбула лише половину призначеного судом строку покарання, а не його дві третини, як це передбачено в ч. 4 ст. 82 КК.

Важливо також підкреслити, що законодавче визначення деяких із названих вище ознак пов'язується не з економією заходів кримінальної репресії, а насамперед з "неможливістю призначення, виконання або подальшого виконання раніше призначеного покарання внаслідок законодавчих перепон, передбачених кримінальним або кримінально-процесуальним законом" - ч. 3 ст. 57 КК, ст. 408 КПК. Зокрема, заміна покарання у виді виправних робіт передбачається у ч. 3 ст. 57 КК через те, що засуджений став непрацездатним після постановлення вироку суду.

   Оскільки законодавець виокремлює певні різновиди інституту звільнення від покарання та його відбування не за однією, а за кількома ознаками (критеріями), то і йтися може не про класифікацію таких різновидів, а, очевидно, про певну їх систематизацію, яка передбачає: а) узагальнення в КК таких різновидів за найбільш типовими, значущими в кримінально-правовому розумінні ознаками (в результаті цього узагальнення законодавцем виокремлюються різновиди інституту звільнення як "найбільш типові"); б) визначення кожного з таких різновидів залежно від передбачення ними певних юридичних фактів, сформульованих законодавцем, а також їх взаємозв'язків між собою.

У зв'язку з цим мають місце випадки, коли певні юридичні факти поєднуються у змісті різних (декількох) різновидів інституту звільнення від покарання та його відбування. Залежно від вказаного поєднання законодавець систематизує зазначені різновиди звільнення таким чином, що визначений з урахуванням різних юридичних фактів їх зміст може охоплюватися кількома передбаченими в ч. 1 ст. 74 КК формами звільнення від покарання та його відбування, а саме: а) звільненням засудженого від покарання; б) звільненням засудженого від подальшого відбування покарання; в) заміною покарання більш м'яким; г) пом'якшенням призначеного покарання.

Виділені у межах своїх окремих форм різновиди звільнення від покарання та його відбування можуть бути "представлені" як умовні, безумовні й змішані. До перших належать, зокрема, передбачені статтями 75-78, 79, 81, 83, 84 КК, оскільки у цих статтях законодавець формулює умови, за яких відбувається повне і остаточне звільнення особи від покарання та його відбування.

Безумовними є різновиди звільнення, що стосуються заміни покарання більш м'яким (ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62, ч. 5 ст. 80, ст. 82 КК) та пом'якшення призначеного покарання (наприклад у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 74 КК).

В окремих випадках законодавець поєднує у межах одного різновиду звільнення характеристики його "умовності" й "безумовності" (такі різновиди можна назвати змішаними). Це стосується, наприклад, звільнення від подальшого відбування покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування (ст. 85 КК).

Водночас, слід також враховувати, що всі різновиди звільнення від покарання та його відбування (крім звільнення від покарання або пом'якшення покарання на підставі закону про амністію чи акта про помилування) можуть застосовуватись виключно судом на підставі його окремого рішення.

 

РОЗДІЛ ІІ.   

Особливості окремих видів звільнень.

Звільнення від покарання

Звільнення від призначеного судом покарання особи, засудженої за діяння, караність якого законом усунена

Загальне положення про зворотну дію у часі закону про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, міститься у ч. 1 ст. 5 КК. Одним з його різновидів є положення ч. 2 ст. 74 КК, згідно з яким особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.

Підстави застосування даних різновидів звільнення пов'язуються із скасуванням законом злочинності діяння. Слід враховувати два можливих варіанти співвідношення між набранням новим законом, що скасовує злочинність діяння, чинності та початком виконання покарання:

- новий закон набирає чинності  до початку звернення до виконання  обвинувального вироку суду;

- новий закон, який скасовує злочинність  діяння, набирає чинності тоді, коли  засуджений вже розпочав відбувати  призначене йому покарання.

Частина 2 ст. 74 КК охоплює обидва цих варіанти, причому перший із них стосується звільнення від покарання, а другий - звільнення від подальшого відбування покарання.

З урахуванням наведених характеристик закріплених у ч. 2 ст. 74 КК різновидів звільнення від покарання та його відбування й слід визначати групи осіб, щодо яких можливе їх (різновидів) застосування. Усього таких груп можна виділити принаймні чотири:

1) яким обвинувальним вироком суду  було призначено покарання за  діяння, караність якого згодом  усунена, але вони ще не розпочали  реально відбувати призначене  їм покарання;

2) які вже розпочали відбувати  призначене їм обвинувальним  вироком суду покарання за  діяння, караність якого у період  такого відбування усувається  законом. До цієї ж групи включаються  й особи, які розпочали реально  відбувати покарання, визначене (призначене) судом з урахуванням заміни основного покарання більш м'яким видом основного покарання, а також пом'якшення призначеного покарання;

3) які, будучи звільненими від подальшого  відбування призначеного їм покарання  за діяння, караність якого (яких) законом усунена, мають судимість  на момент набрання чинності  таким законом. До цієї ж групи  входять і особи, звільнені від  відбування покарання з випробуванням (у тому числі вагітні жінки  й жінки, які мають дітей віком  до семи років), якщо після такого  звільнення караність за вчинені  ними діяння законом усунена, а самі вони в цей момент  мають судимість;

4) ті, при звільненні яких від  відбування покарання постановляється  певний правозастосовчий акт, який  не набрав законної сили на  момент, коли відповідним законом  усунена караність діяння, за  яке такі особи були звільнені  від відбування призначеного  покарання.

Звільнення від покарання особи у зв'язку з втратою нею суспільної небезпечності

У частині 4 ст. 74 КК передбачений такий різновид звільнення від покарання, підстава застосування якого сформульована законодавцем так: "особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною".

Основний зміст даного різновиду "формується" законодавцем шляхом поєднання таких компонентів:

1) особа вчиняє один або кілька  злочинів невеликої або середньої  тяжкості (визначення злочинів цих  видів наведено в ч. 2 і ч. 3 ст. 12 КК);

2) відсутні підстави для застосування  інших, так званих імперативних, різновидів звільнення особи  від покарання, коли таке звільнення  є обов'язком, а не правом суду (наприклад звільнення від покарання  на підставі ч. 2 ст. 74 КК);

3) суд дійшов висновку про бездоганну  поведінку особи та її сумлінне  ставлення до праці;

4) бездоганна поведінка у поєднанні  із сумлінним ставленням особи  до праці дали підстави суду  в його рішенні визнати цю  особу такою, що не є суспільно  небезпечною;

5) після того, як суд дійде висновку  про винуватість особи у вчиненні  злочину (кількох злочинів) невеликої  або середньої тяжкості й призначить  їй певне покарання, він звільняє  таку особу від призначеного  їй покарання; натомість у разі  коли від покарання звільняється  особа, яка вчинила кілька злочинів  невеликої або середньої тяжкості, то рішення про її звільнення  на підставі ч. 4 ст. 74 КК суд  викладає після призначення остаточного  покарання за сукупністю злочинів  у резолютивній частині вироку.

Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності, встановлених ст. 49 КК

З плином часу втрачається актуальність й гострота деяких вчинених злочинів, а також суспільна небезпечність особи, оскільки вона тривалою соціально позитивною, правослухняною поведінкою після вчинення злочину переживає процес каяття і виправлення. З часом злочинне діяння втрачає здатність бути показником суспільної небезпечності вчиненого злочину кримінальна відповідальність може бути ефективною лише у тому разі, коли притягнення до неї відбувається невдовзі після вчинення злочину, а покарання, призначене після того, як сплив тривалий строк, є актом, несумісним з принципом гуманізму, набуває рис необґрунтованої помсти з боку держави.

Враховується зазначене і на законодавчому рівні, оскільки у ч. 5 ст. 74 КК визначено, що особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання за ст. 49 КК, у якій встановлено окремий різновид (прояв) звільнення від кримінальної відповідальності

Поєднання положень ч. 5 ст. 74 та ст. 49 КК дозволяє визначити загальний кримінально-правовий зміст цього різновиду звільнення від покарання, який характеризується тим, що:

1) особою вчинено злочин (злочини) невеликої, середньої тяжкості або  тяжкий чи особливо тяжкий  злочин (злочини);

2) судом встановлено, що з дня  вчинення такого злочину (злочинів) і до дня набрання вироком  законної сили минули строки, встановлені ч. 1 ст. 49 КК;

3) підсудний заперечує проти звільнення  від кримінальної відповідальності  у зв'язку із закінченням строків  давності, передбачених ч. І ст. 49 КК, у зв'язку з чим провадження  у справі продовжується на  підставі положень ч. 3 ст. 7і КПК;

4) з урахуванням передбачених у  ст. 49 КК чинників суд доходить  висновку про застосування давності  до особи, яка вчинила такий  злочин (злочини);

5) суд визнає цю особу винною  у вчиненні певного злочину (злочинів), призначаючи їй відповідне покарання, і в резолютивній частині вироку  формулює рішення про звільнення  її від призначеного ним покарання, посилаючись на положення ч. 5 ст. 74 КК.

Якщо з моменту вчинення особою злочину, який не визнається особливо тяжким, але за який могло бути призначено довічне позбавлення волі, сплили передбачені ст. 49 КК строки давності, суд у своєму вироку може сформулювати рішення про визнання особи винною у вчиненні зазначеного злочину, призначивши їй конкретну міру покарання. Після цього на підставі ч. 1 ст. 49 та ч. 5 ст. 74 КК він звільняє таку особу від призначеного їй покарання. Натомість у разі коли особа вчинила особливо тяжкий злочин, за який може бути призначено довічне позбавлення волі, і строки давності, встановлені у ч. 1 ст. 49 КК, вже минули, суд також вирішує питання про застосування давності до цієї особи. Якщо суд знаходить підстави для застосування давності, він призначає особі покарання, після чого в резолютивній частині вироку формулює рішення про звільнення її від призначеного покарання. Якщо ж застосувати давність до особи, яка вчинила вказаний злочин, суд не визнає за можливе, то він своїм вироком призначає покарання, заміняючи тим самим довічне позбавлення волі позбавленням волі на певний строк на підставі ч. 4 ст. 49 КК. У даному випадку обґрунтування неможливості застосувати давність має бути викладено судом у мотивувальній частині вироку, а про заміну довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк - у його резолютивній частині. При цьому посилання в резолютивній частині вироку на ч. 5 ст. 74 є обов'язковим.

Звільнення від відбування покарання

Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Умовність звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає насамперед у тому, що умови, за яких особа не відбуватиме призначене їй судом основне покарання, визначаються законом (ст. 75 КК).

Зазначена норма встановлює такий загальний порядок звільнення від відбування з випробуванням: а) суд вирішує питання щодо призначення особі покарання одного із вказаних у цій нормі видів (виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Не виключається й призначення судом додаткових покарань, а саме: штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу); б) суд, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи доходить висновку про можливість виправлення такої особи без відбування покарання; в) на підставі даного висновку суд приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Для встановлення тяжкості вчиненого злочину слід виходити з того, що "тяжкість" є показником рівня суспільної небезпечності окремо взятого діяння, його, так би мовити, "якісною" і "кількісною" характеристиками, які визначаються через основні величини (розмір, обсяг, тривалість) змісту об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину (наприклад важливість і значущість об'єкта посягання, величина заподіяної шкоди, тривалість суспільно небезпечного діяння). Тому на визначення тяжкості впливають перш за все індивідуальні особливості, що виявляються при вчиненні злочину (залежать вони, в тому числі, й від певної стадії незакінченого злочину, його вчинення у співучасті тощо).

При врахуванні особи винного для формулювання висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема наявність не знятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо (п. 3 постанови Пленуму ВСУ "Про практику призначення судами кримінального покарання" від 24 жовтня 2003 р. № 7).

Інші обставини справи, які враховуються судом при формулюванні вказаного висновку, мають стосуватися, зокрема, наявності й змісту обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання, особливостей їх врахування при призначенні покарання тощо.

Поєднання (сукупність) таких обставин справи, що стосуються тяжкості вчиненого злочину, особи винного тощо, утворює своєрідну підставу для того, щоб подальше рішення суду звільнити особу від відбування покарання з випробуванням вважалося мотивованим. Про те, що це рішення має бути мотивованим, прямо вказано у п. 9 названої постанови Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 7.