Поняття правовідносин та їх види

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримінальна відповідальність, за умов скоєння особливо тяжких злочинів, — з~ чотирнадцяти років. Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.

Правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб втілюється у їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій в їх компетенції.

Компетенція — це сукупність прав, обов'язків, повноважень і предметів відання органів держави, посадових осіб і організацій, що визначені конституцією та іншими нормативними актами для вирішення завдань, що стоять перед ними.

Правовий статус особи — це сукупність усіх прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина має право на власне ім'я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статус громадян.

Конституційний статус в усіх громадян однаковий: основні права і свободи однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус пов'язаний з різними природними і правовими чинниками, які обумовлюють певні особливості громадян. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності. Наприклад, статус державного службовця, статус студента, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС, і т. ін. Різниця в правовому статусі осіб полягає у:

розбіжностях, пов'язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки);

розбіжностях, пов'язаних з юридичними чинниками (статус депутата, статус в'язня, статус посадової особи).

Спеціальним індивідуальним суб'єктом є посадова особа (Президент, суддя, інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості правового статусу притаманні особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і іноземцями.

Правосуб'єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності його правового статуту [3, c.95].

 

 

 

2.2. Суб'єктивні права, правомочність і юридичні обов'язки суб'єктів права

 

Суб'єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. Для задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність надання особі певних правових можливостей. Можлива поведінка по реалізації певного інтересу становить зміст суб'єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами позитивного права (наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі, робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо). Суб'єктивне право безпосередньо пов'язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи [8, c.203].

Суб'єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах , з іншими суб'єктами чи ні. Саме тому до суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.

У конкретних правовідносинах суб'єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб.

Правомочність і юридичні обов'язки становлять юридичний зміст конкретних правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин.

Правомочність складається з таких елементів:

а) право на особисті дії уповноваженої особи;

б) можливість вимагати певну поведінку від зобов'язаної особи, тобто право на сторонні дії;

в) можливість звертатися до компетентних державних органів про застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов'язків;

Юридичний обов'язок — це вид і міра необхідної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб'єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а в основу юридичного обов'язку — закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов'язку — зобов'язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов'язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.

Юридичний обов'язок складається з таких елементів, як:

а) необхідність здійснення певних дій або утримання від них;

б) необхідність для зобов'язаної особи відреагувати на законні вимоги, які були звернені до нього уповноваженою особою;

в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право [24, c.183].

Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати від покупця сплатити більше встановленої суми, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни зобов'язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов'язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав, він встановлюється в інтересах уповноваженої особи.

 

 

 

2.3. Поняття і види об'єктів правових відносин

 

Досить складним у теорії правовідносин є питання про об'єкт правовідносин.

В юриспруденції під об'єктом правовідносин розуміють матеріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких виникають права і обов'язки учасників правовідносин.

Об'єкти правовідносин пов'язані з правами і обов'язками суб'єктів правовідносин, з можливістю користуватися і розпоряджатися будь-чим. Вони обумовлені певним способом поведінки, дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами є:

-предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;

-речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші тощо. Вони є об'єктами майнових правовідносин, таких як купівля-продаж, дарування, заклад, обмін, зберігання, спадкоємство тощо;

-особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпочинок, освіта, здоров'я, свобода, право на ім'я, недоторканність житла тощо. Вони є об'єктами правовідносин різних галузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, конституційного, сімейного права тощо;

-послуги, як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов'язки суб'єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної, освітянської та інших сфер діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення вантажу) [5, c.171].

-продукти духовної творчості. Це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау», комп'ютерні програми та ін. З приводу таких об'єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, правовідносини між автором і видавництвом; відвідування картинної галереї, театральної вистави, опери, балету тощо).

Отже , як висновок до даного розділу можна додати , що суб'єкт правовідносин — це такий суб'єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов'язків. У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб'єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об'єднання людей. Суб'єктивне право розуміється , як гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах , з іншими суб'єктами чи ні. Саме тому до суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи. Правомочність і юридичні обов'язки становлять юридичний зміст конкретних правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин.

 

 

РОЗДІЛ 3

ЮРИДИЧНІ ФАКТИ

 

3.1. Поняття юридичних  фактів

 

У словнику під фактом взагалі розуміється дійсна, цілком реальна подія, явище, те, що дійсно відбулося.

У реальному житті, що оточує людину, існує ціла безліч фактів. Одні факти стають людині відомими в процесі пізнання, інші відомі людині вже давно.

У процесі пізнання можливі випадки, коли наші відчуття, представлення, сприйняття не можуть дати повну характеристику визначеному фактові, або він може бути сприйнятий перекручено. З цього випливає необхідність критичного підходу до знову установлюваних фактів.

Вивчаючи суспільні відносини і явища, особливу увагу варто звертати на неприпустимість пізнання окремих фактів, а не їхньої системи, сукупності. І перебування змісту факту в суспільних відносинах значно складніше, ніж інтерпретація фактів і явищ у природі.

Юридичні факти оточують нас у повсякденному житті (народження дитини, закінчення інституту, вступ у шлюб і т.д.). Але і деякі явища природи також можуть виступати як юридичні факти [7, c.188].

Поняття «факт» широко застосовується в науці. Між науковим і юридичним фактом немає повної аналогії, але їхня подібність у тім, що науковий факт є посередньою ланкою між науковою теорією й об'єктивним світом, а юридичний факт – посередньою ланкою між правом і суспільними відносинами.

Звернемося тепер безпосередньо до поняття юридичного факту.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норма права пов’язує виникнення визначених юридичних наслідків. Передумовами правовідносин є юридичні факти, їхня модель фіксується в гіпотезі юридичних норм.

Юридичні факти різноманітні, тому з метою виявлення їхніх особливостей і більш глибокого пізнання вони досить докладно кваліфікуються по різних підставах.

По вольовій ознаці юридичні факти поділяються на події і дії.

Події – це такі обставини, що об’єктивно не залежать від волі і свідомості людей. Наприклад, стихійні лиха, самі по собі ці явища не чого юридичного в собі не несуть і автоматично ніяких зобов’язань не породжують, але служать приводами, причинами для виникнення правовідносин.

Дії – це такі факти, що залежать від волі людей. Дії підрозділяються на правомірні і неправомірні.

По характеру наступаючих наслідків розрізняють факти:

а) правостворюючі;

б) правозмінюючі;

в) правоприпиняючі.

До правомірних дій, що викликають відповідні правовідносини, відносяться численні акти – документи різних державних органів і посадових осіб.

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків необхідний не один юридичний факт, а їхня сукупність, що називають юридичним складом або складні, комплексні факти.

За допомогою юридичного факту здійснюється зв'язок реального поводження і правової норми. Саме з його починається життя правової норми перевіряється її реальність, дійсність, перевіряється ефективність правової норми. Юридичний факт – це в переважній більшості випадків поводження, що з волі особи, або мимо його волі, проводить у дію механізм правового регулювання. І надалі поводження особи співвідноситися з тією моделлю поводження, що встановлена нормою права, визначається їхня відповідність або наявність відхилень [15, c.230-231].

Безперечно, на відповідність моделі і реального поводження робить свій вплив безліч факторів. Наприклад, на мотиви поводження впливають створення особою прав і обов'язків, можливостей і боргу і т.п.

Значення юридичного факту також у тім, що він є підставою «прив’язки» загальної абстрактної норми до конкретного випадку. Подія або дія тоді, коли норма визначає ці обставини, при настанні яких суспільні відносини здобувають форму правовідносин.

Юридичний факт є обов’язковою умовою виникнення, розвитку і припинення правовідносин.

Чисельно юридичний факт упорядковує соціальні зв’язки, він визначає юридичну чинність прав і обов'язків, а також наслідок їхнього дотримання, використання. Усе це обумовлює велике значення даної правової категорії.

З погляду свого соціального змісту юридичний факт має насамперед адекватно відображати соціальну ситуацію. Стосовно останньої юридичні факти виконують двояку роль: по-перше, ідентифікаційну, оскільки вони покликані точно позначити соціальну ситуацію, забезпечити її фіксацію в правовому регулюванні. В цій якості юридичні факти виступають у ролі «індексів», що свідчать про наявність соціальне юридичної ситуації. По-друге, розмежувальну, яка полягає в тому, що юридичні факти окреслюють рамки ситуації, дозволяють обмежити її від подібних випадків, зробити її унікальною.

Головне завдання, що виконується юридичними фактами в правовому регулюванні, - забезпечення виникнення, зміни і припинення правовідносин. Кожен юридичний факт викликає або правоутворюючі, або правозмінюючі, або правоприпиняючі наслідки.

Юридичні факти мають відповідати не тільки «соціологічним», а й деяким «спеціально юридичним» вимогам, оскільки вони являють собою елемент юридичної форми суспільних відносин, один із засобів правового регулювання.

Однією з найважливіших вимог до юридичних фактів є їх юридична надійність. Це така характеристика факту, що відображає, з одного боку, сталість його зв'язку із соціальною ситуацією, а з іншого - стабільність його соціального змісту. Юридичні факти, особливо їх «законодавчий вигляд», мають поєднувати динамізм та стабільність.

Юридичний факт повинен мати адаптивність, здатність певною мірою «пристосовуватися» до мінливих умов. Юридичні факти, що закріплюються в статтях законодавства, повинні одержувати адекватне понятійне вираження й чітке термінологічне визначення. Якнайчіткіше вираження покликане зберегти закони від різночитань.

Чітке, формальне, документальне засвідчення юридичне значимих дій в повсякденному житті сприяє підвищенню правової культури особистості, зміцнює правопорядок та значно полегшує захист інтересів громадян у разі їх порушення [8, c.209].