Поняття правовідносин та їх види

Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони вторинні, похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відносини. Наприклад, процедура обшуку, процедура подання позову або скарги, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу.

За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва чи договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання учасниками їх прав і обов'язків (наприклад, купівля конкретної речі).

У структурі правовідносин виділяють такі елементи:

1. Зміст правовідносин, який включає суб’єктивні юридичні права та обов’язки учасників правовідносин.

Суб’єктивне юридичне право – це передбачена нормою права міра можливої поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов’язками інших, зобов’язаних суб’єктів.

Суб’єктивне право включає три можливості (правомочності):

- здійснювати певні дії;

- вимагати певних дій  від зобов’язаного суб’єкта;

- вимагати відновлення  порушеного права [22, c.172].

Суб’єктивний юридичний обов’язок – це передбачена нормою права міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта, яку він повинен здійснювати в інтересах уповноваженого суб’єкта, що забезпечується можливістю застосування державного примусу.

Суб’єктивний юридичний обов’язок включає:

- здійснювати певні дії  на користь уповноваженого суб’єкта;

- утриматися від певних  дій;

- переносити санкції держави.

2. Суб’єкти правовідносин  – це їх учасники, які є носіями суб’єктивних юридичних прав та обов’язків.

Для того, щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти права повинні володіти такою властивістю, як правосуб’єктність, що включає правоздатність та дієздатність.

Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права та обов’язки. Правоздатність фізичних осіб виникає з народження, а припиняється зі смертю або оголошенням громадянина померлим.

Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта власними діями набувати і здійснювати суб’єктивні юридичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов’язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народження, а залежить від ряду обставин, у першу чергу – віку та стану психічного здоров’я.

Будь-який суб’єкт правовідносин може бути обмежений у правоздатності чи дієздатності, або може позбавлятися дієздатності у випадках і в порядку, встановленому законом.

Інколи до складу правосуб’єктності включають також деліктоздатність.

Деліктоздатність – це здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за вчинені ним правопорушення.

3. Об’єкти правовідносин  – це матеріальні, духовні та  інші соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої юридичні права та обов’язки [19, c.145].

Передумовою виникнення правовідносин є юридичні факти.

Юридичний факт – це передбачені гіпотезою правової норми конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Зокрема, за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на події та дії.

Юридичні події- це юридичні факти, що виникають, розвиваються та припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин.

Юридичні дії – факти, що виникають внаслідок вольової діяльності суб’єктів.

Юридичні дії, в свою чергу, поділяють на правомірні, які не порушують норм права, та неправомірні, які порушують норми права.

Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти та юридичні вчинки.

Юридичний акт – це правомірна дія суб’єкта, яка здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (наприклад, укладення договору купівлі-продажу).

Юридичний вчинок – правомірна дія суб’єкта, що не має спеціальної мети спричинити юридичні наслідки (наприклад, знахідка скарбу) [20, c.133].

Отже , як висновок до даного розділу можна сказати , що правовідносини — це відносини між людьми, які є юридичним вираженням економічних, політичних, сімейних, процесуальних та інших суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона зобов' язана виконати ці вимоги. Зміст правовідносин розуміють , як  передбачені нормами права сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів правовідносин , розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути класифіковані за різними критеріями на види. Передусім правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін.

 

 

РОЗДІЛ 2

СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЇХ ВИДИ

 

2.1. Суб'єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної особи

 

Суб'єкт правовідносин — це такий суб'єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов'язків.

Поняття суб'єктів правовідносин і суб'єктів права не завжди збігається: по-перше, правовідносини не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб'єктами права, не можуть бути суб'єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб'єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.

У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб'єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об'єднання людей.

Суб'єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об'єднання осіб).

Індивідуальними суб'єктами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства(апатриди);особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб'єкти правовідносин діють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов'язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади тощо [16, c.177].

Об'єднуючись, індивідуальні суб'єкти створюють колективні суб'єкти правовідносин, до яких можна віднести партії, спортивні організації, групи виборців, виборчий корпус, колективи підприємств, організації, які можуть бути як недержавними, так і державними.

Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний.

Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об'єднання тощо.

З реалізацією завдань і функцій держави повязана діяльність державних субєктів правовідносин. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства. Правовідносини, в яких вони беруть участь мають владно-політичний характер.

Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справ притягають правопорушників до відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу, відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб'єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави [22, c.119].

Деякі з перелічених вище колективних суб'єктів правовідносин, діяльність яких так чи інакше пов'язана з необхідністю брати участь у господарській діяльності, здатні набувати статус юридичної особи.

Юридична особа — це суб'єкт права, якому притаманні такі ознаки:

а) організаційна єдність;

б) наявність у його розпорядженні відокремленого майнового комплексу;

в) право від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і обов'язків;

г) право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у суді.

Суб'єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема:

а) в міжнародно-правові (це відносини з іноземними державами);

б) в державно-правові (відносини щодо прийому в громадянство, нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо);

в) в цивільно-правові (відносини з приводу державної власності з іншими суб'єктами права);

г) в процесуально-правові (відносини при винесенні судових рішень і вироків від імені України тощо). Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.

Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб'єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб'єктність поряд із нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.

Правосуб'єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії [19, c.136].

Правоздатність — це абстрактна здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Кожна особа правоздатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізовувати усі надані їм права.

Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов'язками.

Спеціальна правоздатність — це здатність, що пов'язана з певними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність — з моменту отримання ним» ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, одержання ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою).

Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.

Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід'ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися.

Правоздатність — це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу,, передумова її правоволодіння. Правоздатність має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов'язків. Отже, правоздатність — це категорія, не Однакова для усіх її учасників, тому що кількість прав і обов'язків в окремих суб'єктів може бути різною.

Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов'язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність.

Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов'язана з вказаними обставинами. Повна Дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п'яти років — призначатися суддею). Не мають дієздатності неповнолітні особи віком до чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах виступають їх законні представники — батьки або опікуни.

Неповнолітні особи віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років самостійно без згоди батьків або опікунів можуть укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, реалізовувати авторські права на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції тощо.

Однак за наявністю достатніх підстав орган опіки і піклування може позбавити їх права розпоряджатися своїм заробітком або стипендією (ст.13 ЦК України).

За неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікуни. Вони можуть укладати тільки дрібні побутові угоди (ст.14 ЦК України). Найменшим віком дієздатності є десять років, коли дитина може давати (або не давати) згоду на усиновлення [14, c.182].

У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду людина може бути частково позбавлена дієздатності. Від імені громадян, визнаних внаслідок душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності.