Загальна характеристика правопорушення

Навмисна вина передбачає наявність прямого або непрямого (евентуального) умислу [14]:

• прямий умисел означає, що особа усвідомлювала можливість настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, бажала цих наслідків і прагнула до їхнього настання;
• непрямий умисел означає, що особа усвідомлювала можливість настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, допускала таку можливість, однак ставлення до неї байдуже. Наявність непрямого умислу в будь-якому випадку передбачає наявність умислу прямого. Наприклад, особа, плануючи вчинення злочину, пов’язаного з протиправним заволодінням чужим майном, прямим умислом має придбання цього майна, водночас, як непрямий умисел особа може припускати можливість заподіяння шкоди іншому майну (злом дверей в квартиру) або здоров’ю господаря цього майна (у випадку відмови підкоритися вимогам злочинця).

Дійсно важливо зазначити один момент щодо правопорушень, які скоєні навмисно. Ознаками суб’єктивної сторони даних правопорушень є те, що поряд із виною є мотив та мета.

Спробуємо сформулювати зміст поняття мотиву та мети правопорушення.

Мотив правопорушення – внутрішнє спонукання особи до здійснення правопорушення, це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

Мета правопорушення – результат, до якого прагнув (явно або побічно) суб’єкт у процесі підготовки і здійснення правопорушення. Водночас, далеко не завжди суб’єкт правопорушення, роблячи протиправне діяння, діє відповідно до мотиву і переслідує конкретну мету. У цих випадках мають місце необережні форми вини, до яких належить протиправна самовпевненість і протиправна недбалість.

Треба мати на увазі, що у випадку протиправної самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливого результату, але легковажно розраховує уникнути негативних наслідків. Наприклад, особа, керуючи автотранспортним засобом у стані сп’яніння, усвідомлює протиправність своєї поведінки і можливість соціально-шкідливих наслідків (здійснення ДТП), однак не бажає настання цих наслідків і самовпевнено розраховує їх уникнути [13].

У випадку протиправної недбалості особа не припускає настання негативних наслідків скоєного вчинку, хоча за родом своєї діяльності могла і повинна була припускати. Наприклад, професійний водій перед виходом на роботу зобов’язаний проходити медогляд, у разі, якщо цей медогляд проведений недбало (формально),виникає принципова можливість погіршення здоров’я водія в процесі керування автотранспортним засобом, що може спричинити негативні наслідки (ДТП). У наведеному прикладі протиправна недбалість допускається з боку медичного працівника, до обов’язків якого належить проведення медогляду [28].

Таким чином, суб’єктивна сторона правопорушення – це юридична форма вини (винного характеру) відповідного протиправного діяння, де вина в юридичному сенсі – це усвідомлено-вольовий компонент певної зовнішньо-об’єктивованої  і вже скоєної протиправної дії (або бездіяльності) певного правопорушника.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОПОРУШЕНЬ

 

 

Необхідно одразу ж зазначити, що не дивлячись на спільність деяких ознак правопорушення, самі правопорушення є досить різноманітні. Це визначається різним змістом суспільних відносин, що піддаються посяганню зі сторони правопорушника, різноманіттям суб’єктів, характером мотивів та цілей їх поведінки, особливостями життєвих ситуацій і т.д. Така широка палітра актів протиправної поведінки дозволяє класифікувати їх за найрізноманітнішими критеріями. Наприклад:

1. В залежності від сфери суспільного життя, де вони скоюються, розрізняють:

• правопорушення в економіці;

• правопорушення в управлінській діяльності;
• правопорушення у сімейно-побутовій сфері.

2. В залежності від характеру цілі, що стоїть перед правопорушником можна виділити:

• правопорушення, що спрямовані на досягнення конкретної, визначеної мети;
• правопорушення, що спрямовані на досягнення невизначеної мети або декількох цілей.

3. За колом осіб:

• правопорушення особові;
• правопорушення колективні.

4. В залежності від характеру цивільно-правового порушення:

• правопорушення договірні;
• правопорушення позадоговірні.

Звичайно, що даний перелік класифікацій правопорушень не є вичерпним, оскільки в основу будь-якої класифікації можна покласти той чи інший критерій, тим самим, створивши нову класифікацію.

Але найбільш розповсюдженою і соціально значимою є класифікація правопорушень в залежності від ступеня їх соціальної небезпеки (шкідливості). За таким критерієм усі правопорушення поділяються на злочини і проступки, які в свою чергу  поділяються на види (Рис.3):

                                                               конституційні                                   цивільні

                 середньої                                                                           адміністративні

 невеликої              тяжкості        особливо

 тяжкості  тяжкі                              дисциплінарні

 

Рис.3. Класифікація правопорушень за ступенем суспільної небезпеки

 Кудрявцев В.Н. стверджує, що злочин – це суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.Злочини відрізняються максимальним ступенем суспільної небезпеки (шкідливості). Вони посягають на найбільш важливі, суттєві інтереси суспільства,що охороняються від посягання кримінальним законодавством. Обєктами злочинного діяння є суспільний і державний устрій,існуюча система господарства, різноманітні форми власності, особистість,політичні, трудові, майнові та інші права громадян [9].

Предметом кримінально-правового регулювання є узагальнені ознаки певних суспільних відносин; головною та матеріальною ознакою суспільних відносин, що підлягає правовому регулюванню, є особлива підвищена небезпека діянь, що породжують виникнення суспільних відносин. Кримінальні правопорушення, які наділені зазначеною якістю, є різновидом суспільно-шкідливого вчинку. Діяння, звані кримінальними правопорушеннями, посягають на значні інтереси. Суспільної небезпеки не позбавлені будь-які правопорушення (адміністративні, цивільно-правові); вони отримують негативну суспільну оцінку й підлягають громадському осуду. Кримінальні правопорушення є найнебезпечнішими саме тому, що вони посягають на важливі, суспільно значущі інтереси суспільства. Основною ознакою, яка визначає високу ступінь суспільної небезпеки кримінального правопорушення, є посягання на важливі суспільно-значні інтереси суспільства [37].

Кримінальний закон не містить визначення кримінального правопорушення. Вказівка на це поняття міститься в ст.. 2.1 гл. 1 Кримінально-процесульного кодексу України 2012 р. Слід визнати, що це поняття характеризується ознаками, властивими одному з його видів – злочину. Стаття 11 КК України визначає злочином передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння (дію або бездіяльність), учинене суб’єктом злочину [38]. Можна зробити висновок, що кримінальне правопорушення характеризується матеріальною й формальною ознаками. Матеріальна ознака – високий ступінь суспільної небезпеки, формальна – заборона правопорушення кримінальним законом. Відсутність визначення в законі кримінального правопорушення та його видів викликає необхідність формування його поняття  в кримінальному законі й наукового розроблення загального поняття кримінального правопорушення.

Види кримінального правопорушення названі в КПК у ст. 2.1 До них слід віднести злочин і кримінальний проступок. Спільність цих понять вимагає розмежування за ступенем суспільної небезпеки. Кримінальний закон виходить зі ступеня суспільної небезпеки, визначаючи класифікацію злочинів у ст. 12 КК України: невеликої тяжкості, середньої тяжкості та особливо тяжкі.

Ступінь суспільної небезпеки зумовлює види злочинів і систему Особливої частини КК України. Злочини, спрямовані на ослаблення державного ладу, у будь-якій державі визнаються найбільш небезпечними. Розділ І Особливої частини КК України визначає відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України. Небезпека цих злочинів визначається тим, що вони посягають на непорушність державного ладу. Ступінь суспільної небезпеки залежить також від характеру посягання, від того, якої шкоди завдає або може заподіяти злочин, тому злочини проти життя й здоровя особи пов’язані з можливістю заподіяння непоправної шкоди, займають певне місце в системі Особливої частини кримінального законодавства. Отже, ступінь суспільної небезпеки злочинів лежить в основі системи Особливої частини кримінального законодавства. Це дозволяє зробити висновок, що чинне кримінальне законодавство надає особливого значення ступеню суспільної небезпеки злочину. Тенденція характеристики цієї ознаки кримінального правопорушення простежується в процесі криміналізації й декриміналізації правопорушення. Закон України від 15 листопада 2011 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України Щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності», висловлюючи принцип гуманізму, декриміналізував ряд статей про економічні злочини, а також змінив структуру окремих статей і замінив заходи кримінально-правового впливу іншими заходами, не повязаними з впливом на свободу людини  [39].

Сучасний етап становлення кримінально-правових понять призводить до визнання широкого, у порівнянні зі злочином, поняття кримінального правопорушення [40]. Такий обсяг цього поняття пов'язаний з визнанням його різновидом кримінального проступку. Прийнятий 13.04.2012 р. КПК України прогнозує створення закону про кримінальну вину.

У тих випадках, коли законодавець переконується в ступені суспільної небезпеки, він відносить його до розряду кримінальних правопорушень, які характеризуються ознаками, властивими цьому поняттю, а потім визначає його різновид: злочин або проступок. Поняття проступку повинно відрізнятися від злочину меншим ступенем суспільної небезпечності, яка залежить від шкідливості діяння, особливостей його об’єктивних і субєктивних ознак. Таке поняття не може бути визначене за допомогою механічного переміщення окремих видів адміністративних правопорушень у кримінальні проступки, або шляхом віднесення до проступків декримінализованих правопорушень, або шляхом визнання такими категорії злочинів, що не становлять великої небезпеки, а стосовно до останніх – на їх розподілу на злочини – некараним позбавленням волі або, що тягнуть покарання до двох років цього виду покарання. Можна зробити висновок, що всі ці умови вибірково повинні знайти відображення ц формалізованому визначенні кримінального проступку.

Норми кримінального законодавства є одним зі способів охорони суспільних відносин, встановлених Конституцією України [41]. Кримінальний закон загрозою застосування покарання за злочин або проступок впливає на зміцнення й розвиток різних суспільних відносин. Такий вплив зводиться до визначення значущості правомірних відносин між людьми щодо підкріплення організаційного впливу тієї чи іншої норми кримінального права: заборона або веління,які встановлені в ньому, є гарантом забезпечення законності.

Принцип законності конкретизується у відповідальності за кримінальне правопорушення в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом (ст.. 3.3 КК України). Цей принцип означає, що підставою відповідальності є наявність у діях особи складу злочину або проступку [42]. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, якщо в кримінальному законі відсутня норма, яка забороняє вчинення діяння під жахом покарання. Принцип відповідальності за наявності вини закріплено в ч. 2 ст. 2 КК України: «Особа вважається невинуватою…і не може бути піддана покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку…». Покарання може накладатися на особу, якщо вона усвідомлювала суспільно-небезпечне посягання. Покарання за злочин або проступок виступає як засіб регулятивного порядку для вироблення конкретних, справедливих і доцільних заходів відповідно до цілей і завдань боротьби з кримінальними правопорушеннями, що вимагає суворої диференціації в законі покарання за злочини й проступки на основі принципу економії заходів репресії.

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що кримінальне правопорушення вимагає наявності підстав кримінальної відповідальності й диференційованого визначення покарання з урахуванням його виду: злочину або проступку. У зв’язку із підвищеною суспільною небезпекою злочинів закон встановлює за  їх скоєння найбільш сурові міри покарання. На відміну від  інших видів правопорушень перелік злочинних діянь, передбачених кримінальним законом, вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає [43].

Венгеров А.Б. каже, що проступки визначаються меншим ступенем суспільної небезпеки (шкідливості), здійснюються в різних сферах суспільного життя, мають різні об’єкти посягання і правові наслідки. За цими критеріями вони класифікуються на цивільні, адміністративні, дисциплінарні та конституційні  правопорушення. Іноді виділяють також і процесуальні правопорушення [27].

Цивільні правопорушення (проступки) відрізняються від інших проступків специфічним об’єктом посягання. Це майнові  і повязані з ними особисті немайнові відносини, що регулюються нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового, сімейного, земельного права.