Вищі органи державної влади Української Народної Республіки

Визначилися два напрями  щодо питання про українські національні  збройні сили: перше представляв  військовий клуб на чолі з М. Михновським, який виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули використати український  військовий рух тільки для посилення  свого авторитету у Тимчасового  Уряду.

Тактичні розбіжності  доповнювалися й особистою неприязню  між Михновським і Грушевським.

Рішення військового з'їзду в травні 1917 р. переконливо засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити  з «українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з'їзду проголошувала: «...Визнаючи, що постійне регулярне  військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає прагненням народу і робітничого класу, Український  військовий з'їзд, закладаючи перші  наріжні камені організаційних збройних сил української демократії, ставить  перед собою найпершим завданням, щоб українська армія після війни  стала армією народу («народною міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування був захист інтересів і прав народу, а не панівних класів» [1].

Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Центральної  Ради, спростовуючи ідею створення  регулярної армії, взагалі вважали  військове питання чимось другорядним. Навпаки, вони ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує  і висунуте Центральною Радою  гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж  вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Центральна Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універсалам  Центральної Ради.

Вже Перший військовий з'їзд  обрав Український Генеральний  військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В. Винниченка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що відразу відбилося на роботі комітету (врешті-решт останнього з цього  комітету вивели).

На Другому військовому  з'їзді склад комітету було розширено  до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час роботою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали  за певні ділянки роботи: так, матрос Писменний входив до президії і займався флотськими справами, поручик Скрипчинський  став представником при штабі  Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський — представниками відповідно при  військовому міністрі і Генеральному штабі в Петрограді.

Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність професіоналізму  і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому головна проблема полягала в тому, щоб прискорити процес її формування і водночас уникнути небезпечних  звинувачень у дезорганізації фронту.

Незабаром після утворення  УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке  12 листопада 1917 р. розпочало роботу. Очолив його С. Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне  та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили  в російській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціальний  наказ, згідно з яким до українського війська зараховувалися лише «офіцери, що були родом з України» [5]. Для вступу до лав української армії вони повинні були надати довідки від революційно-демократичних організацій тих частин, в яких вони служили.

2.3 Правові  основи військового будівництва

23 грудня 1917 р. з'явився  закон «Про відстрочення призову  на військову службу і відкомандирування  з неї громадян Української  Республіки», потім — закон  «Про утворення Комітету по  демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня 1918 р. — тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога [12]. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріотично налаштованих студентів і гімназистів.

Після того, як на початку  березня 1918 р. Центральна Рада повернулася  до Києва, її військову концепцію  було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська армія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії.

Та було вже пізно. Однак  не варто причини загибелі Центральної  Ради шукати лише в її прорахунках  у військовій справі — вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припустилася Центральна Рада за свою недовгу історію.

Діяльність щодо охорони  революції. Організація, що сьогодні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні  служби», теж була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й привертала увагу її лідерів  ще до утворення УНР. Щоправда, спочатку вони самі опинилися у полі зору відповідних російських «органів». Під тиском невідкладних обставин (Корніловський  заколот) Центральна Рада практично  вперше була змушена вжити термінових заходів для «захисту революції». 28 серпня 1918 p., наступного дня після  того, як до Києва надійшло повідомлення про виступ Корнілова, відбулося  закрите засідання Малої Ради. Вона доручила Генеральному Секретаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією у країні, а  також запропонувала Комітету охорони  революції в Києві (ідея організації  такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів робітничих і селянських депутатів) підготувати план оборони міста» [13].

Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри  до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Комітету діятимуть «...при  державних установах, громадських  інституціях, станціях залізниць, пристанях  і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити використання, за необхідності, резервів і можливостей державних органів, а також недержавних організацій у боротьбі з контрреволюцією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тільки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища».

Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих  осіб і в інституціях, зміщувати  з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті»  будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати  їх кореспонденцію тощо. Але вже 2 вересня  Комітет припинив своє існування. На думку деяких дослідників, саме він  став прообразом сучасних українських спецслужб [22].

Під час жовтневих подій  у Києві гасло «захисту революції» вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет  охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р., а з 10 листопада  — безпосередньо Генеральний  Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному  начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвердження». До її складу входили  по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови  Генеральний Секретаріат утворив  при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію з  представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі (у тому числі  й сам Генеральний Секретаріат), так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики  встановити порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав В. Винниченко, що населення «шукало якихось  засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природним шляхом привело  до організації так званого «вільного  козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формування. «Найбільш свідомий, політичне й  національне, елемент села, — писав  він, — брав на себе завдання охорони  порядку й ладу у своїй околиці».

Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні  міркування визначали інтерес лідерів  Центральної Ради до формування «вільного  козацтва» та їхні прагнення повернути  його у річище загального державотворчого  процесу.

16—19 жовтня 1918 р. в Чигирині  відбувся з'їзд вільного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну  Козацьку Раду з Наказним Отаманом  на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні  з'їзди, щоб обрати кошових отаманів, зі старшиною, що надасть організованості  і сили козацькому рухові».  Намічена з'їздом структура вільного  козацтва мала такий вигляд: «Село  нехай гуртується з селом, волость  — в курінь, повіт — в полк, губернія — в кіш, з сотенними,  курінними, полковими та кошовими  отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються  і додержуються військового строю...».  З'їзд також обговорив статут  вільного козацтва, який був затверджений  Генеральним Секретаріатом 26 листопада  1918 p., згідно з яким вільне козацтво  ставило за мету забезпечення  спокою в Україні, визнавало  усі закони й укази українських  властей і могло бути засноване  у кожному місті й селі.

Була проведена і реорганізація  міської поліції. Підпорядкована комісарам  Центральної Ради міліція — як сільська, так і міська, за словами  Винниченка, «була організована погано, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався» [8].

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної  політики Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду  в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради — газета «Пролетарская мысль». Водночас відомі й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р.

2.4 Судова  система

Вперше ідею формування власної  судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 p., яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, — наголошувалося в Декларації, — має бути підготовка судових  інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні  бути в автономній Україні [18]. Ця робота повинна розчленовуватися на підготовку українізації і демократизації суду і розроблення відповідних законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б автономному устрою на Україні».

Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів. Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом  законопроект, відповідно до якого  «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня Секретарство судових справ  внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового  Генерального Суду.

«Генеральний Суд, — вказувалося  в ст. 1, — складається з трьох Департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правітельствующему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства».

Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції — визначалися  дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением судебных установлений» [19].

У подвійному підпорядкуванні  опинилася так звана «прокураторія». З одного боку, вона діяла при  Генеральному Суді, а з іншого—  її регламент затверджувався секретарством  судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторією». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон  «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні».

У березні 1918 р. була зроблена спроба приступити до реформування усієї  судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту  закону «Про організацію судів Республіки по землях».

Тяжкі обставини, в яких опинилася  УНР, змусили її все наполегливіше  звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, наприкінці квітня з'явилася «Інструкція  Військовому революційному суду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».

3 ІІІ УНІВЕРСАЛ  ,ЯК РЕЗУЛЬТАТ ЗАКОНОДАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ  ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

У жовтні 1917 р. спалахнув  черговий конфлікт між Центральною  Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової  відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг  подій був перерваний виступом більшовиків  у Петрограді 25 жовтня (7 листопада  за новим стилем, запровадженим у 1918р.). Другий Всеросійський з'їзд  Рад утворив російський уряд на чолі з В.Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв  Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагались взяти владу в інших  містах колишньої Російської імперії.

Діставши звістку про  події в Петрограді, УЦР негайно  створила Комітет по охороні революції  в Україні, 27 жовтня (9 листопада) Генеральний  Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій заявляв, що буде рішуче протистояти  будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях, Раду народних комісарів - уряд, створений більшовиками, секретаріат  визнавав як уряд центральних районів Росії [10].