Собівартість вирощування зерна пшениці озимої за різними технологіями

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ АГРАРНИХ НАУК УКРАЇНИ 

 

ННЦ «Інститут  землеробства НААН»

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

для здачі вступного  іспиту

із спеціальності  - 08.00.04 – економіка та управління підприємствами 
           (за галузями наук)

 

 

 

на тему : Собівартість вирощування зерна пшениці                  озимої за різними технологіями

 

 

 

 

 

Виконала: Лупеха

                                                                                                      Інна Миколаївна 

 

 

Київ-2013

План

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Озима пшениця, як основна зернова культура…………………….....5

1.2.  Особливості розвитку  виробництва зерна в сучасних  умовах………...…7

Розділ 2. Посівні площі, урожайність та валовий збір озимої пшениці……..13

Розділ 3. Економічна характеристика насінництва………………………...…15

1. Економічна ефективність виробництва зерна…………………………..15

3.2.Економічна оцінка технологій  вирощування  зернових культур ……..…16

Висновки та пропозиції …………………………………………………...…..20

Список використаної літератури………………………………………….…22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Призначення зернових культур полягає  в тому, що вони є не тільки безпосередньо  необхідними і незамінними продуктами харчування людей (хліб, крупи, макаронні, кондитерські та інші вироби), а й  найважливішим фактором забезпечення людей  висококалорійною їжею тваринного походження (м’ясом, салом, молоком, яйцями) та іншою продукцією.

Зерно і солому багатьох зернових культур використовують як сировину у переробній промисловості. Із зерна  виробляють крохмаль, спирт, пиво, глюкозу, декстрин тощо; із стебел – папір, целюлозу, деревний спирт, картон та ін.

 Пшениця – основна зернова  культура хлібів першої групи.  Це цінна і найбільш розповсюджена  зернова продовольча культура. Існують  три цивілізації, які формувались  на основі найважливіших трьох  зернових культур – пшениці,  рису, кукурудзи. Більше половини  населення світу використовує  на харч зерно пшениці. 

Пшеничний хліб відрізняється неперевершеними  смаковими якостями і за поживністю й перетравністю переважає хліб із борошна всіх інших зернових культур.

В Україні посіви озимої пшениці  займають, залежно від року, 6,4 – 7,3 млн. га землі.

 У світовому рослинництві  площа посівів пшениці сягає  232 млн. га, а врожайність – в середньому близько 23 ц/га. Як дуже пластична культура пшениця росте в широкому зональному діапазоні, включаючи вертикальну зональність.

Багато видів пшениці походить із гірських середньоазіатських районів, зокрема Азербайджану, Кавказу. Тому її можна вирощувати у високогірних районах, на висоті до 4 тис.м. За посівними  площами пшениці (близько 50 млн.га) країни СНД займають перше місце у  світі.

Головними виробниками пшениці, крім СНД, є Китай, США, Індія, Канада, Франція, Аргентина. У Європі і США переважають  посіви озимої пшениці, в СНД і  Канаді, через більш суворий клімат,- ярої. Хоч слід зазначити, що озима  пшениця дедалі більше поширюється  в ареалі висівання ярої.

Як рис і кукурудза, пшениця  належить до найбільш давніх культур. Зокрема, в Месопотамії вона була відома понад 6500 років тому. За 3 тис. років до н. е. Пшеницю сіяли в  Китаї, Середній Азії, на Кавказі, зокрема  в Грузії. Її успішно вирощували скіфи-орачі, а також слов’яни. Слов’яни поширили пшеницю в Нечорнозем’я. В період Київської Русі її висівали навколо Новгорода, Ладоги. У ХIII ст.. пшеницю вирощували в Сибіру (Мінусинськ, Хакасія, Красноярський край). В Америці вона відома в культурі з 1526 р. (після відкриття Америки).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Озима пшениця, як основна зернова культура

 

Серед найважливіших зернових культур  озима пшениця за посівними площами  займає в Україні перше місце  і є головною продовольчою культурою. Це свідчення великого народногосподарського  значення озимої пшениці, її необхідності у задоволенні людей високоякісними продуктами харчування.[4]

Основне призначення озимої пшениці  – забезпечення людей хлібом і  хлібобулочними виробами. Цінність пшеничного хліба визначається сприятливим  хімічним складом зерна. Серед зернових культур пшеничне зерно має достатній  вміст білку. Вміст їх у зерні  м’якої пшениці залежно від сорту  та умов вирощування становить у  середньому 13–15%. У зерні пшениці  міститься велика кількість вуглеводів, у тому числі до 70% крохмалю, вітаміни В₁, В₂, РР , Е та провітаміни А, D до 2% зольних мінеральних речовин.[10,16] Білки пшениці є повноцінним за амінокислотним складом, містять усі незамінні амінокислоти-лізин, триптофан, валін, метіонін, треонін, гістидин, аргінін, лейцин, ізолейцин, які добре застосовуються людським організмом. Проте у складі білків недостатньо таких амінокислот як лізин, метіонін, треонін, тому поживна цінність пшеничного білка становить лише 50% загального вмісту білка. Це означає, наприклад, що при вмісті білка в зерні 14% ми використовуємо лише  7%. Тому так важливо вирощувати високобілкову пшеницю. 400–500 г пшеничного білка та хлібобулочних виробів покриває близько третини всіх потреб людини в їжі, половину потребу у вуглеводах, третину (до 40%) у повноцінних білках,  
50–60%  у вітамінах групи В, 80% у вітаміні Е.

Пшеничний хліб відзначається високою  калорійністю в 1 кг його містить 2000–2500 кал, що свідчить про його високу поживність і як надійне джерело енергії.

Особливо якісний хліб та хлібобулочні вироби одержують із борошна сортів сильних пшениць, які належать до виду м’якої пшениці. За міждержавним стандартом, зерно таких пшениць, повинні мати: не менше 28% сирої клейковини першої групи і має натуру не менше 755 г/л, склоподібність – не нижче 60%, а хлібопекарська сила борошна становить 280 і більше одиниць альвіграфа (о.а).[12]

Хліб з борошна сильних пшениць  є не тільки джерелом харчування, а  й своєрідним каталізатором, який поліпшує процеси травлення та підвищує засвоєння  інших продуктів харчування.

Сильні пшениці належать до поліпшувачів слабких пшениць. Борошно сильних  пшениць при домішуванні ( 25–30% )до борошна слабких пшениць поліпшує його хлібопекарські властивості, завдяки  чому хліб випікається високо об’ємним, пористим і якісним.

У виробництві також поширена група цінних пшениць, які за класифікаційною якістю належать до 3-го класу. Їх зерно містить від 23 до 28% сирої клейковини другої групи, а сила борошна нижче 280 о.а. (до 200 о.а.). з борошна цінних пшениць випікають хліб доброї якості, але воно не здатне поліпшувати борошно слабких пшениць.[14]

Пшениці із вмістом у зерні менше 23% ( до 18%) клейковини належать до  4-го класу і є найменш якісними за хлібопекарськими показниками. Їх віднесено  до слабких пшениць.

Сорти пшениці 5-6-го класу з вмістом у зерні сирої клейковини менше 18% вирощують на корм худобі.

Зерно м’якозерної пшениці з  низьким вмістом клейковини (9 – 11%) і підвищеним – крохмалю використовується в кондитерській промисловості, зокрема для виготовлення тортів. Однак, в Україні цих сортів ще не достатньо.[15]

В Україні поширені також сорти  озимої твердої пшениці. Порівняно  з м’яким пшеницями їх зерно багатше  на білки 16 –18%. Проте вони утворюють  коротко розривну клейковину ( другої групи), яка для випічки хліба  менш придатна: хліб з такого борошна  формується низького об’єму, швидко  черствіє. Тверді пшениці використовують для виробництва особливого сорту  борошна – крупчатки та виготовлення вищої якості макаронної крупи. Борошно твердих пшениць є незамінною сировиною макаронної промисловості. Їх клейковина має змогу виготовляти макарони, вермішель, які добре зберігають форму при варінні, не ослизнюються, і мають приємний лимонно – жовтий або янтарний колір.[1, 10]

У тваринництві широко використовуються багаті на білок 14% пшеничні висівки, які  особливо цінні при годівлі молодняку. Озиму пшеницю висівають у  зеленому конвеєрі у чистому вигляд або у суміші з озимою викою. Тваринництво при цьому забезпечується вітамінними  зеленими кормам  рано на весні, у  слід за житом. Для годівлі тварин певне значення має солома 100кг якої прирівнюється до 20 - 22 корм.од. і  містить 0,6 кг перетравного протеїну та полови, особливо безостих сортів пшениці, 100 кг якої оцінюється 40,5 корм.од. і вмістом 1,5 перетравного протеїну.

 

1.2.  Особливості  розвитку виробництва зерна в сучасних  умовах

Розвиток зернового господарства є найважливішою проблемою сільськогосподарського виробництва, основою розвитку всіх його галузей, однією з голових умов дальшого поліпшення добробуту народу України.

Темпи росту зернового  виробництва визначаються насамперед темпами приросту населення і  розвитком тваринництва, а також  необхідністю поповнення державних  і страхових запасів, розширених фондів для зовнішньої торгівлі.

Зростання чисельності населення  підвищує витрачання зерна на продовольчі  цілі, збільшуються потреби у фуражному  зерні для худоби і птиці. Зерно  є традиційно важливим товаром в  торгівлі із зарубіжними країнами. Тому в планах розвитку зернового  виробництва враховується й створення  необхідних експортних ресурсів.

Поряд із збільшенням виробництва  зерна важливим завданням розвитку зернової галузі є необхідність скорочення трудових і матеріальних затрат на одиницю продукції та підвищення економічної ефективності виробництва. Від рівня собівартості зерна  залежать не лише доходи підприємств  в цій галузі, а в значній  мірі й рентабельність тваринницьких  галузей.

При сучасному рівні виробничих витрат і цін на зерно його виробництво  для господарств України економічно вигідне, забезпечує їм значні прибутки,  є господарства, де затрати праці  на центнер зерна і його собівартість залишаються не дуже високими.

Завдання, які стоять перед  зерновою галуззю, потребують економічного розвитку. Насамперед це стосується системи  економічних відносин господарств  із заготівельними організаціями. На цей  час ще недостатньо узагальнений досвід територіальної диференціації  закупівельних цін на зерно, планові  органи не мають необхідних даних  про середні витрати на виробництво  зерна, рівень його економічної ефективності за ціновими зонами. Слабо вивчені  питання товарності і рентабельності зернового виробництва в зонах  з різною спеціалізацією. Мало досліджень проведено щодо економічної ефективності виробництва зерна на землях різних за своєю родючістю. Недостатньо  вивчено на Україні співвідношення цін на окремі зернові культури, різні форми господарської торгівлі зерном і система державних закупівель зерна, яка є складовим комплексом економічних взаємовідносин [14, С.3].

У зарубіжному світі Україна  з давніх−давен відома як житниця. Протягом останнього десятиріччя виробництво  зерна на душу населення тут сягає  від 850 до 680 кг, що є одним з високих  показників на європейському континенті. Прийнято вважати, що такий рівень одержання  зерна є цілком достатнім для  задоволення внутрішніх потреб країни та експортування частини продукції  за її межі. На підтвердження сказаного  можна навести приклад Австралії, в якій на душу населення виробляється близько 440 кг зернових, з них майже 20 % експортується, причому за нижчими  цінами, ніж на внутрішньому ринку. [13, С.4] Наша країна, маючи більш високий  показник душового виробництва, поки що не може повністю зняти проблему власного забезпечення зерном.

Практика останніх років  переконливо свідчить, що регулювання  процесу становлення ринку продовольства  за допомогою монетарно – фіскальних методів на макроекономічному рівні  не дає бажаних результатів на рівні конкретних галузевих економік. Порушення паритетності міжгалузевого  цінового обміну в АПК, супроводжене інфляцією, недосконалість кредитно–фінансового забезпечення, податкової системи призводять до занепаду не тільки  сільського господарства, а й сільськогосподарського машинобудування, системи заготівель зерна, комбікормової промисловості, малоефективного використання потужностей переробних підприємств [ 31, С.5].

Вивчення проблеми врожайності  зернових показує, що потенційна врожайність  районованих сортів далеко не використана, а втрати зерна від затягування  строків збиральних робіт сягають 20–25%. Не маючи можливостей для  суттєвого збільшення доз мінеральних  добрив, засобів захисту рослин, поповнення парку техніки, господарства повинні йти по шляху концентрації дефіцитних ресурсів на менших обсягах  посівної площі зернових культур.

Сучасний товаровиробник практично поставлений в умови  міжгосподарської конкуренції на ринку  зерна, а ринкові умови так  чи інакше змушують зробити свій вибір  щодо подальшого розвитку основної галузі виробництва. Суть проблеми передусім  полягає у підвищенні його ефективності, концентрації матеріально - технічних  і фінансових ресурсів на конкурентоспроможних галузях, виходячи з місцевих грунтово – кліматичних умов [20, С.267] .

Для України з різними  грунтово–кліматичними умовами, великою територією раціональна територіальна організація – це економічно обґрунтований вибір районів, підприємств для ефективного використання капіталовкладень, природних і трудових ресурсів, обґрунтування потужностей і розміщення промислової переробки сільськогосподарської продукції, пошук ефективних каналів її реалізації.

Розвиток продуктивних сил  сільського господарства зумовлює зміни  територіальної організації галузі і розміщення, спеціалізації і  концентрації виробництва. Науково  обґрунтована територіальна організація  виробництва продукції повинна  сприяти налагодженню зв’язків у ланці виробник – переробка–торгівля, створенню оптимальних умов для функціонування всіх сфер агропромислового комплексу.

Розміщення зернового  господарства в Україні передбачає ефективне використання землі як основного засобу виробництва, науково  – обґрунтоване визначення обсягів, а при потребі структурної  перебудови виробництва зерна, і  раціональне використання виробничого  і трудового потенціалу господарств  і міжнародний поділ праці.