Земельна реформа Украины

Зміст

 

1. Поняття, характеристика та  пріоритетність земель сільськогосподарського  призначення 

2. Основні напрямки та проблеми  земельної реформи в Україні 

Практичні завдання

Висновки 

Перелік використаної літератури

 

 

1. Поняття, характеристика та пріоритетність земель сільськогосподарського призначення

 

Правовому режиму земель сільськогосподарського призначення (далі – ЗСГП) присвячено гл.5 ЗКУ. Відповідно до ч.1 ст.22 ЗКУ, ЗСГП – «землі, надані для виробництва  сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської  науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської  продукції, або призначені для цих  цілей».

Цільове призначення земельних  ділянок зі складу даної категорії  земель визначається, окрім законодавчого  визначення цих земель (ч.1 ст.22 ЗКУ), також правилами про окремі види ЗСГП – для садівництва (ч.3 ст.35 ЗКУ), городництва (ч.3 ст.36 ЗК), деякою мірою  ведення ФГ (ст.31 ЗКУ, ст.ст.12-18 ЗУ «Про фермерське господарство»)[1].

До земель сільськогосподарського призначення включають: (ч.2 ст.22 ЗКУ. ЗСГП)

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені  до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями  і дворами, землі під інфраструктурою  оптових ринків сільськогосподарської  продукції, землі тимчасової консервації  тощо).

Серед земель сільськогосподарського призначення виділяють особливо цінні продуктивні землі, до яких належать земельні ділянки з високородючими грунтами (чорноземи нееродовані  несолонцюваті суглинкові на лесових  породах, лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові грунти, темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті, бурі гірсько-лісові та дерново-буроземні глибокі і  середньоглибокі, підзолисто-дернові  суглинкові грунти, коричневі грунти Південного узбережжя Криму, дернові  глибокі грунти Закарпаття). Особливо цінні продуктивні землі підлягають особливій охороні, збереженню і  відтворенню їх родючості у процесі  сільськогосподарського використання. На власників і користувачів земельних ділянок з особливо цінними землями покладаються обов'язки щодо їх збереження.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність  та надаються у користування:

а) громадянам - для ведення  особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння  та випасання худоби, ведення товарного  сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським  підприємствам - для ведення товарного  сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським  науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним  училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення  сільського господарства;

г) несільськогосподарським  підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства;

ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської  продукції - для розміщення власної  інфраструктури[8].

 

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного  сільськогосподарського виробництва  використовуються відповідно до розроблених  та затверджених в установленому  порядку проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування  сівозміни та впорядкування угідь  і передбачають заходи з охорони  земель.

Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без  громадянства, іноземним юридичним  особам та іноземним державам.

Природно, що різні види угідь  повинні мати різний правовий режим. Між тим, на сьогодні відсутні спеціальні правила використання різних сільськогосподарських  угідь, якщо не враховувати розрізнених  вимог, вміщених у законодавстві  про меліорацію, селекцію та насінництво, боротьбу з бур’янами, ерозією, про  консервацію деградованих земель тощо. Дана проблема може бути вирішена за допомогою нормування у галузі охорони земель, землевпорядного та агротехнічного нормування.

Але, на сьогодні не має однозначного законодавчого вирішення питання  про категорію та правовий режим  сільськогосподарських угідь, що знаходяться  у складі інших категорій земель: транспорту, лісогосподарського призначення  та водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення  тощо (у т.ч. тих, що надаються для  сільськогосподарських потреб тимчасово). Напр., на сьогодні фактично існують, хоча і поза правовим полем, службові земельні наділи. Питання надання та використання службових земельних наділів  визначались гл.27 ЗК УРСР від 25.12.1970. Такі наділи згідно зі ст.131 надавались для вирощування сільськогосподарських  культур, а також для сінокосіння  окремим категоріям працівників  транспорту, лісового господарства, лісової  промисловості, зв’язку, водного, рибного, мисливського господарства, а також  деяких інших галузей народного  господарства. Виділялись із земель, які  були в користуванні підприємств, організацій  і установ відповідних міністерств  і відомств, а при нестачі таких  земель – із земель державного запасу і земель державного лісового фонду. Розміри наділів визначалися  ст.132 ЗК УРСР[1].

 

Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення наступна:

1. Землі, придатні для  потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед  для сільськогосподарського використання.

2. Визначення земель, придатних  для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних  державного земельного кадастру.

3. Для будівництва промислових  підприємств, об'єктів житлово-комунального  господарства, залізниць і автомобільних  шляхів, ліній електропередачі та  зв'язку, магістральних трубопроводів,  а також для інших потреб, не  пов'язаних з веденням сільськогосподарського  виробництва, надаються переважно  несільськогосподарські угіддя  або сільськогосподарські угіддя  гіршої якості.

4. Лінії електропередачі  і зв'язку та інші комунікації  проводяться головним чином вздовж  шляхів, трас тощо[3].

 

2. Основні  напрямки та проблеми земельної реформи в Україні

 

Формування ринкових відносин в аграрному секторі відбувається на основі земельної реформи. У Постанові  Верховної Ради України «Про земельну реформу», прийнятій 15 березня 1991 року, вказано, що земельна реформа – це комплекс правових, економічних, політичних і організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних  відносин, перехід до нового земельного ладу. Сутністю аграрних перетворень  є зміна власності на селі, що передбачає роздержавлення і приватизацію землі, відродження приватної власності  та створення реального плюралізму різних форм власності. Завдання земельних  перетворень полягає в перерозподілі  земель з одночасним наданням їх у  власність громадян і юридичних  осіб з метою створення умов для  рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

Тому, з 15 березня 1991 року відповідно до постанови Верховної Ради України  від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» всі землі України проголошені  об´єктом земельної реформи.

Вона розрахована на порівняно  тривалий час, але цей процес уповільнювався відсутністю законодавчого підґрунтя. Земельний кодекс України, прийнятий  у 1991 році, не був підготовлений до чинного правового регулювання  суспільних відносин, пов´язаних з  власністю на землю. Внаслідок цього  відсутність належного правового  регулювання вела до неузгодженості в управлінні земельними ресурсами, зниження економічної ефективності їх використання, негативно позначалася  на охороні землі[12].

Прийнятий 25 жовтня 2001 року новий Земельний кодекс України  направлений на більш ефективне  використання земельно-ресурсного потенціалу країни шляхом включення землі в  економічний обіг, на удосконалення  системи державних гарантій. Він  є документом ринкового спрямування, орієнтованим на забезпечення цивілізованих  земельних відносин, які відповідають сподіванням народу.

Перетворення земельної  власності здійснюється в Україні  в 3 етапи:

 

1) роздержавлення і приватизація земель;

2) паювання сільськогосподарських  угідь, переданих у колективну  власність аграрних підприємств;

3) реструктуризація сільськогосподарських  підприємств у нові організаційно-правові  структури.

 

Роздержавлення і приватизація стали важливими підвалинами  реформування всієї системи життя суспільства.

Цілями роздержавлення власності  виступають, насамперед, відродження  економічних відносин між товаровиробниками, підвищення ефективності виробництва, пожвавлення ділової активності та підприємницької діяльності. Приватизація передбачає дещо іншу мету – забезпечити  передачу права власності на державне майно, майно підприємств, інших  майнових комплексів на користь фізичних осіб та їх господарських об'єднань у приватну власність[17].

Монопольне положення  держави щодо власності на землю  було ліквідовано через приватизацію на 1-му етапі реформування земельних  відносин. Приватизація сільськогосподарських  угідь здійснювалася 2 шляхами: Так, держава започаткувала передачу громадянам у приватну власність  сільськогосподарських угідь для  ведення особистого селянського  господарства та в приватну власність  і користування для ведення фермерського господарства із земель запасу та земель резервного фонду. Також держава  ініціювала здійснення комплексу заходів  з наданням суб'єктам сільськогосподарських  підприємств статусу власників  земель, що знаходилися в користуванні цих підприємств.

Приватизація здійснювалася  шляхом безоплатної передачі земель, які знаходилися в державній  власності, селянам, а також через  створення недержавних сільськогосподарських  підприємств.

З 1995 року здійснюється паювання земель, переданих у колективну власність  сільськогосподарським підприємства і організаціям. В результаті паювання земель кожному члену колективу  і пенсіонеру, який раніше працював у цьому підприємстві і залишається  його членом, виданий сертифікат на право на земельну частку (пай), яка  може бути об'єктом оренди, успадкування, дарування, міни, застави, купівлі-продажу.

Станом на 1.01.2002 р. 6630,2 тис. селян стали власниками паїв. Середній розмір паю становить 4,2 га і коливається  від 1,1-1,5 га в Івано-Франківській, Закарпатській  та Чернівецькій областях до 7,5-9,2 га у  Запорізькій, Херсонській, Луганській областях[15].

Аналізуючи стан проведення земельної реформи в Україні, можна відмітити, що створені умови  для рівноправного розвитку всіх форм власності, вільного вибору селянами сфери прикладання своєї праці. Дано поштовх для розвитку різних форм господарювання. Починаючи з 1991 р. виконано значний обсяг робіт  з реформування земельних відносин.

Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи  до кінця 90-х років не привели  до радикального і ефективного оновлення  сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення. Заходи земельної реформи не отримали належного  фінансового забезпечення. Саме тому, з метою забезпечення ефективного  використання потужного потенціалу земельних ресурсів України в 2001 р. було розроблено і схвалено Указом Президента України від 30.05.2001 р. «Основні напрями земельної реформи в  Україні на 2001-2005 роки».

Метою цієї реформи є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення  оптимальних умов для суттєвого  збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.

Формування земельних  відносин в цей період базується  на принципах:

- непорушності права приватної власності на землю;

- включення землі у  ринковий обіг;

- соціальної справедливості у перетворенні земель;

- узгодження темпів і  основних напрямів реформування  земельних відносин та відносин  в аграрному секторі економіки.

Реалізаціях Основних напрямків  земельної реформи в Україні  в 2001-2005 роках здійснюється поетапно:

1 етап (2001-2005 рр.) – здійснення  правових, організаційних, технологічних  та інформаційно-освітніх заходів,  спрямованих на поглиблення якісних  змін у земельних відносинах без суттєвих фінансових витрат, і формування законодавчої та економічної бази для 2 етапу;

2 етап (2003-2005 рр.) – здійснення  заходів щодо оптимізації землекористування  та посилення охорони земельних  ресурсів, виконання яких вимагатиме  відповідних капіталовкладень та матеріальних витрат[18].

Основними напрямами державної  політики у сфері регулювання  земельних відносин є:

- забезпечення дальшого  розвитку відносин власності на землю;

- удосконалення земельних  відносин у сільськогосподарському  виробництві;

- розвиток ринку земель;

- розвиток кредитування  під заставу землі;

- удосконалення моніторингу земель;

- удосконалення порядку  справляння плати за землю;

- підвищення ефективності  державного управління земельними ресурсами;

- поліпшення організації  контролю за використанням та  охороною земель.

 

Все це сприятиме успішному  реформуванню земельних відносин в  нашій країні.

На даний час, земельна реформа продовжується, та одним  із останніх важливих заходів щодо реформування земельних ресурсів, було прийняття ЗУ "Про Державний  земельний кадастр" від 07.07.2011 № 3613-VI. Це дуже позитивно вплинуло на продовження  реформи, та на даний час, йей закон  доповнено та внесені зміни N  365-VII (  365-18 ) від 02.07.2013[9].   
 Практичні завдання