Теорія красномовства Феофана Прокоповича

Слід зазначити, що в античній риториці і пізніше у західноєвропейській  поняття фігури розуміли широко та ємко. Умовно його можна поділити на три частини.

Фігурами називали слова, які мали фігуральне (переносне) значення. Це були фігури слова. Пізніше актуалізовані  фігури слова стали називати тропами. Фігурами називали також мовні звороти (словосполучення, конструкції, синтаксичні  структури), які набували переносного  значення (фігурального) і усталювалися з ними (нині їх називають риторичними, або стилістичними, фігурами). Оскільки такі фігури виходили за межі слова  у тексті, то їх називали фігурами думки. До фігур думки відносили й  третій тип фігур — такі змістово-текстові структури, які виражають вольові  зусилля мовця, певну частку думки  і спосіб її реалізації, тип мислення, передбачувані або непередбачувані  повороти думки, послідовність думок  і зв'язки між ними[15-17].

Наприклад, фігура протропа (адгортація) означає спонукання до дії, вибір поведінки, вживається при  звертанні (Громадяни, дотримуйтеся порядку).

Антиагога (компенсація) означає те, що замість спростування закиду або звинувачення роблять зворотний закид, звинувачення (Ти сам такий).

Афоризм (діоризм) — короткий влучний вислів, що містить глибоку думку і став усталеним.

Харієнтизм (термін Ф. Прокоповича)—це фігура, в якій гостра, груба або неприємна думка висловлена гарно, ввічливими словами (Ото нагріємося, як запалимо власну хату).

Паронімія (також термін Ф. Прокоповича) — співзвучність слів і співмірність справ.

Апостасис — фігура докладного переліку замість того, щоб узагальнено сказати (1 те, і те, і те...).

Апофасис — фігура, що полягає у запереченні промовцем своїх попередніх слів (раніше я казав так.., але тепер визнаю свою помилку.., ситуація змінилася).

Аналепсис — фігура, кожна частина якої починається тим самим поворотом думки і відповідно тим самим словом або аналогічним (Спочатку я доведу, що ти.., потім я покажу, що ти.., потім я наведу приклади, що ти...).

Комутація — фігура, в якій поєднано дві чи більше думок так, що рема першої стає темою другої (Окраса людини — мудрість, окраса мудрості—спокій, окраса спокою—відвага, окраса відваги —лагідність).

Горизм (термін Ф. Прокоповича)—фігура, що є дефініцією якогось поняття, пристосованою до певної теми, випадку.

Такі й аналогічні фігури (їх багато) в сучасній стилістиці й  лінгвістиці тексту доречно розглядати як фігури тексту.

Чотири книги риторичної праці Ф. Прокоповича відведено  для порад, зауваг, рекомендацій, зразків  складання промов, листів, історій. Серед професорів Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович першим уводить  у курс риторики розділ про написання  історії з метою увічнити свою Батьківщину.

Феофан Прокопович розробив риторику епістолярію, сам був великим  майстром цього жанру. Він поділяв  листи за родами і жанрами на дорадчі (поради, заохочення, прохання, втішання), судові (звинувачення, виправдання, захист, скарга з погрозою, позов зі звинуваченням) і показові (повідомлення, сповіщання, жартівливі і дотепні листи). Час  Ф. Прокоповича був епохою розквіту епістолярію, тому він мав достатньо  матеріалу, а його розгорнуті рекомендації і поради, зразки, вимоги були актуальними  для освіченої публіки. Ф. Прокопович вважав, що основними ознаками епістолярного  стилю мають бути стислість і  чіткість, і цим значно змінив попередню  традицію, за якою писали дуже широкий, розгорнений вступ і коротенький  виклад змісту. Ф. Прокопович рекомендував писати короткий вступ листа, чіткий виклад і висновки. Стиль листа, на його думку, має бути не ораторський, а історичний, отже, спокійний, розсудливий.

Ф. Прокопович описав усі  види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними  в тогочасному суспільстві, всі  його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.

ВИСНОВКИ

Спадщина Ф. Прокоповича  оцінювалася неоднозначно. Російський історик П. Пекарський осудив Прокоповича  за "огидний сервілізм". Прокопович пишно привітав у церкві Києво-Братського монастиря похвальною промовою Меншикова  після того, як Меншиков безжально  й бездушно вирізав Батурин, навіть дітей і жінок знищив, "одноплемінників  оратора"1. Критично оцінював іМ. Сумцов досягнення риторів академій, вважаючи, що вони вчили учнів форми, а не змісту, вчили підлещуванню, пихатості і зарозумілості. 2.Багато ідей і конкретних розробок Ф. Прокоповича безіменно втілилися наступними риторами, але чимало з них ще чекають своїх дослідників і послідовників великого ритора України.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові  за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі  запитання й переконати, що ці відповіді  є правильними. Джерелами красномовства  він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював  принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження  ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про  чесноти ри-тора, який повинен вміло  розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у  зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль  не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.Завдання і мета високого стилю — хвилювати  аудиторію, для чого слід підбирати  емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури. Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення — середнього, а зворушення — високого».

Феофан Прокопович — автор  славнозвісного «Букваря», за яким вчилися  українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формування самостійного мислення, мріяв про  генерацію українських «знавців, а не крамарів науки». Учений володів  багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає. Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гудзий Н. К. Феофан Прокопович // История русской литературы: В 10 т. — Т. III: Литература XVIII века. — Ч. 1. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1941. — С. 157—175.
2. Винтер Э. Феофан Прокопович и начало русского Просвещения // XVIII век. Сб. 7: Роль и значение литературы XVIII века в истории русской культуры. К 70-летию чл.-корр. АН СССР П. Н. Беркова. — М.; Л.: Наука, 1966. — С. 43—46.
3. Кочеткова Н. Д. Ораторская проза Феофана Прокоповича и пути формирования литературы классицизма // XVIII век. — Сб. 9: Проблемы литературного развития в России первой четверти XVIII века. — Л.: Наука, 1974. — С. 50-80.
4. Ничик В. М. Феофан Прокопович. — М.: Мысль, 1977. — 192 с. — (Мыслители прошлого).
5. Кибальник С. А. О «Риторике» Феофана Прокоповича // XVIII век. — Сб. 14: Русская литература XVIII — начала XIX века в общественно-культурном контексте. — Л.: Наука, 1983. — С. 193—206.
6. Пигарев К. В., Фридлендер Г. М. Феофан Прокопович // История всемирной литературы. — Т. 5. — М., 1988. — С. 363—365.
7. Смирнов В. Г. Феофан Прокопович. — М.: Соратник, 1994. — 221 с. 8.
8. Кагарлицкий Ю. В. Текст Св. Писания в проповедях Феофана Прокоповича // Известия Академии наук. Серия литературы и языка. — М.: Наука, 1997. — Т. 56. — № 5. — С. 39—48.
9. Автухович Т. Е. Прокопович Елисей (Елеазар) // Словарь русских писателей XVIII века. — Вып. 2. — СПб.: Наука, 1999.
10. Лентин Э. Авторство «Правды воли монаршей»: Феофан Прокопович, Афанасий Кондоиди, Петр I // XVIII век. — Сб. 21: Памяти Павла Наумовича Беркова (1896—1969). — СПб.: Наука, 1999. — С. 33-39
11. Культура парламентской речи. — М., 1994.
12. Ломоносов М. В. Краткое руководство к красноречию // Поли.собр.соч.: В 7 т. — М.; Л., 1952. — Т. 7.

13. Мацько Л. І. Лінгвістична риторика//Наука і сучасність. — К., 1999.

14. Мерзляков А. Ф. Краткая риторика. — М., 1828.

15. Михальская А. К. Педагогическая риторика. — М., 1998.

16. Молдован В, В. Судова риторика. — К., 1996.

17. Огієнко і. Українська культура. — К., 1918.

18. Одарченко П. Про культуру української мови. — К., 1997.

19. Ораторы Греции. — М., 1985.