Видтворення та впизнавання

Відтворення поділяється  на такі види: впізнавання, власне відтворення, пригадування і спогади [3].

Найпростіша форма відтворення  – впізнавання. Впізнаванням є відтворення, що виникає при повторному сприйманні об’єктів. Воно буває повним і неповним.

При повному впізнаванні  повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється  з раніше відомим, повністю відтворюється  час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши  мелодію, людина може переживати почуття  знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором [6].

Впізнавання пов’язує наш  досвід зі сприйманням об’єктів і  дає змогу правильно орієнтуватися  в навколишній дійсності. Це пошук  матеріалу, що зберігається в тривалій пам’яті, та порівняння його результатів  з перцептивним образом. Впізнавання включає в себе висування та перевірку гіпотези про значення об’єкта сприймання, здійснюється без перешкод, тобто перцептивний образ ніби накладається на мнемічний. Але цей процес пам’яті в будь-якому разі реалізується через мнемічні операції (найпростіші – це зовнішні дії з об’єктом, найскладніші – оперування категоріями образів об’єктів). Наприклад, впізнавання добре знайомих об’єктів відбувається миттєво ( в межах 0,05 сек.) тому, що спирається на одну характерну ознаку (наприклад на тембр голосу близької особи).

Впізнавати легше, ніж  пригадувати. Наприклад, учень не може пригадати відповідь на запитання  вчителя, коли ж учитель проговорює варіанти відповідей, він легко впізнає  правильний. Тому потрібно привчити дітей  готувати уроки так, щоб вони вміли  самостійно відтворити матеріал, що є  показником більш високого рівня  засвоєння знань, ніж впізнавання [7].

Складнішою формою відтворення  є згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад  пригадати правило при написанні  слова чи речення, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відомості  спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища  персеверації. Під персеверацією  розуміють уявлення, які мають  нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових  сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний  емоційний вплив на особистість  [9].    

Власне відтворення –  мимовільне або довільне відтворення  матеріалу запам’ятовування. Мимовільне відтворення становить потік  асоціацій, зумовлених наявними думками, образами, емоціями, діями. В цьому  разі відсутня відповідна мнемічна спрямованість. Довільне відтворення передбачає специфічну мнемічну спрямованість, яка забезпечує цілеспрямований пошук потрібного матеріалу. Це особлива розумова діяльність, опосередкована різними способами, які людина засвоює при навчанні і робить основою довільної регуляції  пам’яті:  аналіз, узагальнення, використання схем, планів тощо. Тому К. Д. Ушинський характеризував довільне відтворення як «працю, і працю важку», пов’язану з продовженням безлічі труднощів об’єктивного і суб’єктивного порядку [3; 187]. Довільне відтворення є найефективнішим, коли воно не дуже відстає в часі від запам’ятовування.

До мимовільного відтворення  належить явище ремінісценції або  «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу  після його запам’ятовування. Це відстрочене  відтворення раніше сприйнятого, яке  здавалося забутим. Це повніше й  точніше відтворення матеріалу  порівняно з його станом після  запам’ятовування. Основою ремінісценції, на думку           І. Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемічного завдання. Через деякий час ця втома зникає, і продуктивність відтворення зростає. Ремінісценції зазвичай проявляються під час роботи з логічно побудованим матеріалом, який викликає в індивіда ще й певні емоції [8].

     Особливою  формою довільного відтворення  запам’ятованого матеріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвиток пам’яті як психічного процесу загалом. К. Ушинський одну з основних причин «поганої пам’яті» вбачав саме у лінощах пригадувати. Примушуючи себе пригадати, ми виховуємо впевненість у можливості пригадати, ми звикаємо не забувати[10].

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади  – локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У  спогадах минуле життя людина співвідносить  із суспільними подіями. Відтворення  життєвого шляху відбувається в  контексті історичних умов певного  періоду, до якого людина була безпосередньо  причетна. Спогади супроводжуються  цілою низкою емоцій. Суб’єкт вибирає  як змістові опори спогадів найбільш значущі для нього періоди  життя. Об’єктом спогадів як специфічної  форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті  історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Розподіл образів пам’яті  в часі призводить до того, що людина знає не тільки те, що відбувається з  нею в теперішній момент чи відбувалося  в минулому, а й з деякою впевненістю  передбачає майбутнє. Це зумовлює насиченість  спогадів різноманітними емоціями, які  збагачують відтворення [11].

Загальним для всіх цих різноманітних психічних процесів, які зазвичай об’єднуються терміном пам’ять, являється те, що вони відбивають або відтворюють минуле, раніше пережите індивідом. Завдяки цьому значно розширюються можливості відображення дійсності – з сьогодення воно поширюється і на минуле. Без пам’яті ми були б істотами миті. Не було б ні заснованих на минулому знань, ні навичок. Не було б психічного життя, що змикається в єдності особистої свідомості, і неможливий був би факт по суті, безперервного научіння, що проходить через усе наше життя і робить нас тим, ким ми є [12]. 

1.2. Науково-теоретичний  аналіз концепцій та підходів  до вивчення проблеми пам’яті пізнього юнацького віку

С. Л. Рубінштейн якось сказав: "Без пам’яті ми були б істотами на мить. Наше минуле було б мертве для нашого майбутнього, а важливе... безповоротно зникало б у минулому" [24; 184].

Проблема пам’ятi є традицiйною для психологiї та iнтенсивно розробляється нею як в експериментальному, так i в теоретичному планi вже з першої половини ХХ століття, що, очевидно, пов’язано з великою вагомістю процесiв пам’ятi в рiзних видах людської дiяльностi – в навчаннi, спiлкуваннi, в грi, в працi та iнше. За цей перiод створено значну кiлькiсть рiзних теорiй пам’ятi, методик її вивчення, отримані певнi результати наукових дослiджень.

Однак, не дивлячись на вагому кiлькiсть наукових здобутків даної проблеми – по вiдношенню до iнших психологiчних проблем, вона продовжує широко дослiджуватися, як у зарубiжнiй, так i у вiтчизнянiй психологiчнiй науцi. Разом з цим, ряд актуальних проблем психологiї пам’ятi залишається в станi недостатнього вивчення.

Особливе мiсце серед дослiджень пам’ятi займає розробка двох проблем:

неусвiдомленого у запам’ятовуваннi i особливостей пам’ятi в ситуацiї спiлкування [12].

Вивчення пам’яті стало одним з перших розділів психологічної науки, де був застосований експериментальний метод. Пам’ять вважалася одним з найбільш розроблених розділів психології. Але подальше вивчення закономірностей у наші дні знову зробило її однією з ключових проблем науки. Від розробки проблем пам’яті значною мірою залежить прогрес всіляких, у тому числі, здавалося б, досить далеких від психології, областей знань (техніки в першу чергу). У сучасних дослідженнях пам’яті в якості центральної, виступає проблема її механізмів [13].

Питаннями пам’яті пізнього юнацького віку у вітчизняній психології займались В. М. Андрєєва, Є. І. Степанова, Я. І. Петров, В. Я Ляудіс та інші.

Період пізньої юності, який припадає на студентський вік, –  важливий етап, на якому відбувається становлення особистості фахівця, формування свідомості та досягнення першої сходинки дорослого життя.

Вітчизняна вікова періодизація визначає студентський вік терміном 17 – 25 років. Цей час відповідає етапу пізньої юності або ранньої зрілості. Водночас існують і незначні хронологічні варіації [18].

Н. Б. Іванцова характеризує період пізньої юності «періодом кристалізації професійної спрямованості особистості, періодом самовизначеності в навчально-професійному полі та поступового засвоєння майбутньої соціально-професійної ролі, що сприяє конституюванню студента як представника певного професійного співтовариства» [19; 44].   

В контексті  академічної  успішності  діяльності студентів, потрібно звернути увагу на мнемічну успішність, тобто ефективність запам’ятовування, збереження та відтворення інформації в процесі засвоєння нового навчального  матеріалу. Функціонування пам’яті  в період пізньої юності характеризується своїми особливостями, які необхідно враховувати з метою покращення успішності вивчення того чи іншого предмету та забезпечення ефективності розв’язування завдань, які ставляться перед студентами, опановуючими нову дисципліну.

Б. Г. Ананьєв зазначав, що розвиток функції пам’яті дорослої людини є результатом взаємозв’язку біологічного і соціального. Природне і соціальне, відображаючись в особливостях мнемічної функції, тісно пов’язані з віком, характером життєдіяльності, інтелектуальним навантаженням особи тощо. У зв’язку з цим, слід сказати, що особливістю пам’яті віку пізньої юності є також зростання можливості керування мнемічними процесами. З віком формуються вміння підпорядковувати мнемічну діяльність мовленнєвим інструкціям [14].

 Наступною рисою є  поступовий розвиток вербально-логічних  форм запам’ятовування. Ця особливість  полягає в тому, що дорослі  не потребують зовнішньої опори  для запам’ятовування, оскільки  володіють внутрішньою логічною організацією. Доросла людина під час запам’ятовування складає матеріал у певну логічну структуру, закодовуючи потрібне у конкретні смислові групи.

Л. С. Виготський підкреслював, що основною характеристикою пам’яті віку пізньої юності є її логічна природа, що опосередкована мисленням. Це є наслідком того, що саме мислення є домінуючою психічною функцією в період дозрівання особистості: у період пізньої юності всі психічні процеси розглядаються через призму мислення [11; 289].

  Окрім цього, слід зазначити збільшення швидкості запам’ятовування та збільшення об’єму пам’яті. При необхідності запам’ятати один і той самий матеріал дорослий витрачає значно менше часу [15].

А. О. Смирнов вказує на таку особливість пам’яті віку пізньої юності, як  використання смислових та раціональних способів запам’ятовування. Оволодіваючи матеріалом за допомогою раціональних методів запам’ятовування, яке уже є системним і організованим, студенти запам’ятовують через мисленнєві операції: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення. Для студента запам’ятовувати – означає мислити [9].                 

Важливою рисою пам’яті віку пізньої юності є довільний характер її діяльності. Адже у цей період особистість переважно свідомо ставиться до процесу запам’ятовування, висуваючи перед собою конкретну мету – завдання.

  За даними В. Я. Ляудіса та П. І. Зінченка, виявлено ще одну рису пам’яті віку пізньої юності – саморегулюючу форму запам’ятовування. Дана форма виступає як цілісна система операцій, що володіє певними зв’язками, які створюють саморегулююче утворення. Ціль запам’ятати заломлюється у них як спрямованість на актуалізацію та використання в майбутньому того, що необхідно запам’ятати.

Перехід репродуктивних форм пам’яті в реконструктивні слід теж вважати ознакою  мнемічних процесів віку пізньої юності. Це відбувається у зв’язку з перебудовою внутрішньої організації систем мнемічної діяльності, що забезпечують особистості актуалізацію досвіду відповідно теперішнього часу [16].

На  етапі  пізнього юнацького віку пам’ять виконує функцію внутрішньої самоорганізації суб’єктивного досвіду стосовно готовності людини до майбутнього. Це визначає перспективи як формування і подальшого використання досвіду і дає нам підстави говорити про таку рису пам’яті віку пізньої юності, як прогностична спрямованість.

Зі становленням людської особистості відбувається підвищення продуктивності мнемічної функції  вербального характеру і набуття  мнемічною системою інтегративного характеру [17].

Врахування  вищезгаданих ознак   допоможе   визначити  перспективи  розвитку пам’яті студентів  в контексті підвищення  навчальної успішності особистості.

Аналіз результатів дослідження  засвідчує, що психологічний феномен  пам’яті пізнього юнацького віку характеризується такими визначальними  особливостями:

• зростання ролі керування мнемічною поведінкою;
• наявність внутрішніх опосередкованих форм запам’ятовування;
• вербалізація мнемічних процесів;
• логічна природа;
• збільшення швидкості та об’єму пам’яті;
• довільний характер мнемічної діяльності;
• прогностична спрямованість мнемічної системи;
• саморегулюючі форми запам’ятовування [20].

Розділ ІІ. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВІДТВОРЕННЯ ТА ВПІЗНАВАННЯ ПІЗНЬОГО ЮНАЦЬКОГО ВІКУ