Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Однак, закрита економіка з великими монополістичними підприємствами, наявністю за роки директивного управління виробничих та структурних диспропорцій, що залишились у спадок від СРСР та усунення держави в цих умовах від регулювання ринку, призвело до катастрофічного падіння темпів виробництва ВВП. Це стало наслідком невідповідності старих продуктивних сил та адекватних їм старих виробничих відносин, на які наклались нові,  закріплені законодавчо юридичні  закони.

Без кардинальних змін залишалась банківська та фінансова системи. В результаті впровадження вільного ринку утворилась біполярна економіка, коли високі монопольні ціни у галузях з добування та продажу продукції галузям, що працюють безпосередньо на споживача, призвели до небаченого процесу вимивання обігових коштів у останніх. До речі, з відміченими монополіями ніхто судову боротьбу не вів, і зрозуміло, збитки виробникам не відшкодовував. Як результат з’явився бартер, а після боротьби з ним криза неплатежів, яка, звісно, охопила і аграрний сектор. Адже обігові кошти були викачані, в основному, в газопромисловий комплекс. 

У комплексі з іншими факторами біполярна економіка спровокувала небачену в світі інфляцію 1993 року. Можливості відмічених подій та розвиток інфраструктури ринку в нових мовах призвів до катастрофічного падіння виробництва, що постійно зменшувало грошову базу і не могло не вплинути на стан аграрного сектора економіки, у якому все більше починали переважати форми натурального господарства. Яскравим прикладом цього стало домінування в структурі аграрного сектора особистих (підсобних) господарствах сільського населення, до яких активно, за відсутністю заробітної плати та масової втрати роботи, стали долучатись і жителі міст на своїх садово-городніх ділянках.

Починається занепад великих колективних сільськогосподарських підприємства (КСП). Причиною цього стало, в першу чергу, все більш очевидні невідповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами і новими юридичними формами, у яких, з проголошенням незалежності України, вони почали працювати. Зруйнована централізована система управління, у яку вони були вмонтовані, та необхідні для їх нормального функціонування засоби, як дешеві енергоносії, дотації (в разі необхідності) та інше, у зв’язку з переходом на самовідтворення, перестали надходити. Перейти ж на їх отримання через ринок і самооплатність було неможливо за причини різкого подорожчення ресурсів та вмонтованості господарств у стару систему, яка була зруйнована.

Як результат, без проведення офіційних реформ у самому аграрному секторі, вони (реальні реформи) фактично почались, так як аграрний сектор не є механічною системою, а живим організмом, про що ще в середині ХVIII ст. писали фізіократи.[118] Як результат, замість централізованого управління та матеріально-технічного забезпечення, була юридично нав’язана нова модель функціонування, яка вступила в протиріччя з реально існуючим технологічним способом виробництва.

Це боляче вразило  колись сформований, більш-менш відлагоджений  механізм функціонування у всіх формах господарювання. Процес руйнування довершили уже реформи безпосередньо в самому аграрному секторі, в середині та, особливо, наприкінці 90-х років минулого століття.

До цього додалось підвищення цін на енергоносії, значне скорочення централізованого фінансування, пільгового кредитування та постачання сільськогосподарської техніки, паливно-мастильних матеріалів, мінеральних добрив та ін. У цей же час, розвиток фермерського господарства наткнувся на необхідність значних коштів для його організації та функціонування, і тому стати реальною альтернативою виробництва КСП та особистим (підсобним) господарствам він не зміг.

За десятиліття президентства  Л.Д. Кучми почали прийматися ряд законодавчих документів, направлених, як думали її автори, на проведення радикальних економічних реформ, як у країні в цілому, так і в сільському господарстві, при збільшенні фінансової допомоги з боку Заходу за участю МВФ на основі відомих базових принципів Вашингтонського консенсусу, таких як:

1) усунення державного  регулювання економіки;

2) прискорена приватизація;

3) перехід до відкритої  економіки; 

4) ліберальне ціноутворення; 

5) пріоритетність макроекономічної  стабілізації та форсоване стиснення  грошової маси як основи приборкання інфляції.

Виконання подібних рекомендацій поглибило і без того кризовий стан вітчизняної економіки. Сформовані на той час три олігархічні клани, як київський, донецький та дніпропетровський здійснили розподіл основних об’єктів, які дозволяли сконцентрувати виробництво на товарах виключно зовнішнього експорту, як метал, продукти хімічного виробництва та ін. Сільське господарство в цей період теж проходить спеціалізацію на продуктах, які мають вихід на зовнішній ринок як-то пшениця, соняшник, рапс та ін.

Зрозуміло, що орієнтація України на зовнішній сировинний експорт поставила перед вітчизняними олігархами питання зняття перепон для його розвитку, таких як припинення демпінгових переслідувань, збільшення цін на металургійну та хімічну продукцію, що прискорило роботу з підготовки вступу країни до СОТ. Одночасно, проводилась політика підтримання заниженого курсу гривні до долара, що стимулювало б вітчизняний сировинний експорт.

Суттєві зміни в економіці  країни відбулись після фінансової кризи 1998 року. Цьому активно сприяли, в основному, три основні зовнішні чинники: суттєве зниження вартості гривні, підвищення цін на основні товари українського експорту на світових ринках та значно жорсткіші зовнішні фінансові обмеження. Як результат відбулась ліквідація значних дефіцитів державного бюджету, стабілізація обмінного курсу та суттєве зменшення інфляції.

Однак, надходження ресурсів держави на село, на жаль, не відбулось. Причиною цього стала, вже відмічене  протиріччя між існуючим способом виробництва  та відсутність глибоких реформ податкової системи, зростання збитковості галузі та ще більше посилення натуралізації господарства. Початок економічного зростання в країні з 1999 року, ознаменувався низкою документів до продовження реформування аграрного сектора.

Так, у грудні того ж року був виданий Указ Президента України              № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», який визначив перспективи розвитку галузі на багато років уперед. Згідно з ним у 2000 році в країні було здійснено «паювання» 26 млн. га сільськогосподарських угідь, тобто земля була передана з колективної в приватну форму власності. Таким чином, на період 2008 року 51% землі на території України вже перейшло в приватну власність.[79]

Як показав час, даний  Указ маючи деякі позитивні моменти в ході його реалізації виявив значні негативні наслідки. До позитивних моментів слід віднести: отримання селянами в довічне користування землі, початок формування почуття господаря на ній, свободу вибору виду господарської діяльності та зростання незначної зацікавленості села в її результатах.

Однак скоро почали відчуватися  негативні сторони реформи. По-перше, розірвані технологічні зв’язки  з колись єдиним комплексом сільського господарства. По-друге, поглибилась руйнація системи великого виробництва, як вирощування зерна, відгодовування худоби та інше. По-третє, стало очевидною неможливість масового розвитку селянських (фермерських) господарств як альтернативи старим формам власності (на розвитку яких наполягали представники МВФ), за відсутності грошей на придбання дорогої сучасної техніки та введення нових прогресивних технологій та постійної допомоги фермерам у безпосередньому виробництві. І нарешті, четверте, кожна з форм власності опинилася сама зі своїми проблемами як з виробництва, так і подальшої реалізації продукції.

Сільське господарство, як ніяке інше, виявилось консервативним до змін. Звідси, враховуючи подібну  його особливість наступні законодавчі та нормативні акти в розвиток альтернативних форм господарювання  нічого за суттю змінити вже не могли.

Із початком світової фінансової кризи 2008 року та падінням сировинного експорту, в Україні  починається пошук галузі, що забезпечила  б  економічну безпеку країни та дала б поштовх розвитку для інших галузей. У зв’язку з падінням попиту на метал та продукцію хімічної промисловості у світі, частина вітчизняних представників великого бізнесу посилює свій інтерес до сільського господарства, перш за все, пов'язаний з розвитком харчової галузі. Зростає інвестування в аграрну галузь і, перш за все, в розвиток харчової промисловості через упровадження передових технологій у зернове господарство, буряківництво та тваринницьку галузь, ефективність яких місцями перевищила подібні досягнення передових країн світу.  

б) структура аграрного сектора України та чинники,                               що на неї впливають

Цілісна система відносин на землі має свою структуру. Аграрна  структура – це співвідношення і  взаємозалежність усіх ланок аграрної сфери, що склалися внаслідок природного соціально-економічного і політичного впливу на організацію сільського господарства. В «Економіці сільського господарства» аграрну структуру розуміють як співвідношення її технологічних, економічних і соціальних складових, які піддаються статистичному виміру.

Технолого-виробничі фактори розглядаються як взаємодія аграрія з природою, які включають і особливості цієї взаємодії, про що буде сказано пізніше. До технологічних елементів належать:

• рівень спеціалізації виробництва (розподіл сільськогосподарських угідь, співвідношення різних галузей і культур);
• ступінь його кооперування;
• особливість форм виробництва, купівлі та збуту сільськогосподарської продукції.

З політекономічної сторони економічні елементи мають дві сторони, які проявляють себе у власності та її формах: юридичній та економічній.

В юридичній вони існують як форми власності (громадських, особистих підсобних та фермерських господарств).

В економічній площині ця система відносин знаходить свій прояв у аграрному секторі, через реалізацію в доходах. Вони доповнюються проблемами  стимулювання та мотивації до праці, відносинами фінансування і кредитування.

Усе це зовні знаходить своє відображення в понятті спосіб життя, який проявляє себе через соціальні надбудовні елементи, до яких відносяться:

• рівень життя;
• умови праці, відпочинок;
• освіта та кваліфікація;
• медичне забезпечення;
• інформація і зв'язок.

Аграрна структура України  до 1991 року характеризувалася великими сільськогосподарськими підприємствами із компактними земельними угіддями, певною спеціалізацією, високим рівнем інтенсифікації галузей рослинництва і значним використанням ручної праці у галузях тваринництва.

Держава довгий час була не тільки монопольним власником  землі, а і розподіляла інвестиційні ресурси і оборотні засоби для  сільгоспвиробництва. Причому всі  ці процеси були жорстко централізовано. Колгоспи і радгоспи отримували плани з виробництва і посівних площах, планові цифри для закупівлі сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, будівельних матеріалів. Держава була не тільки власником засобів виробництва, але і виробленого продукту, розподіляючи його через створений для цього господарчий механізм.

Сільськогосподарський сектор України кінцевою метою має  виробництво валової продукції, реалізація якої гарантувалася державою за твердими закупівельними цінами. Однак вони дуже часто не відшкодовували навіть затрат виробництва. Така система відносин, що склалася в аграрному секторі була по суті системою, яка в значній мірі, працювала на відносинах особистої залежності, яку можна характеризувати як феодальну. Правда, періодично в ній виникали і згасали паростки нової системи господарських відносин як-то щокінський метод, злобинский та інші.

Прикладом подібної ситуації стала створена в аграрному секторі система нової організації праці, що була запропонована О.Н. Худенко. ЇЇ результати вражали. Він на базі практичних узагальнень зрозумів, що проблема полягає не у власності як юридичній формі відносин на селі і їх зміні, а пошуку нових мотивів до праці. Всередині його колгоспу був організований реальний госпрозрахунок. Миттєво виявились непотрібні господарські ланки, які зразу ж були ліквідовані. Здавалося б бери та розповсюджуй набутий досвід.

Однак все виявилось  значно складніше і трагічніше. Система  не отримала розповсюдження, так як при її масовому розповсюдженні значно скорочувався бюрократичний апарат від колективних господарств до держави. Урядовці різних ланок скоро відчули небезпеку системі і відповідно своїм посадам. Державні чиновники звинуватили новатора у приписках, зловживанні службовим становищем і відправили його за грати, де він скоро помер. В наші часи система теж не розповсюджується. Виникає питання: чому? Адже старі організаційні форми відійшли в минуле і здавалось відкрита широка дорога до новацій. Нема приватної власності на землю? Думається все набагато складніше. 

У старі часи збереження феодальних по суті відносин робило сільське господарство неефективною, хронічно-збитковою галуззю. Доступність дешевих у більшості випадків не відшкодовуваних кредитів і дотацій, реального госпрозрахунку не стимулювало аграрний сектор до вдосконалення його структури.

Прийняті нові правові форми господарювання мали на меті дати потужний розвиток ринкових відносин в Україні, які б докорінно змінили  аграрну політику держави та створили б такі  структури, які були б здатні пристосуватися до запитів ринку і забезпечувати ефективне і стійке сільськогосподарське виробництво.

Сукупність заходів, які  забезпечують оптимальне поєднання  технічних, економічних і соціальних елементів та дії, спрямовані на усунення структурних недоліків, повинні становити мету аграрної структурної політики. Зараз зміст аграрної структурної політики України визначається: