Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Великі виробники сільськогосподарської продукції, маючи можливість сконцентрувати в своїх руках високопродуктивні технології, нові сорти рослин та порід тварин, отримують значні переваги перед своїми конкурентами в інших, менш розвинених країнах. Виникають великі міжнародні корпорації, що починають диктувати ціни на сільськогосподарську продукцію на світовому ринку по типу зернового ОПЕКу, у який входять чотири країни, основні виробники товарного зерна, що диктують ціни на його – США, Канада, Австралія та Аргентина.

Виходячи з наведеного, треба пам’ятати, що технологічний  тип виробництва, що встановився в цих країнах, є результатом якісно нових продуктивних сил і відповідних ним економічних відносин, які визначають відповідну їм інфраструктуру та юридичні форми. Тому, їх сліпе копіювання в таких країнах, як наша держава, буде мати катастрофічні наслідки, які ми і спостерігаємо в наш час. Так, спроби використання передових технологій та засобів виробництва в окремих господарствах України стають або не можливими за нестачею великих коштів, або ж потребують технологічного ланцюжку, як форми зв’язку з розвиненими країнами, бажано, при їх безпосередній участі у цьому виробництві.

Що стосується юридичних  форм, в які оформлюється соціально-технологічний спосіб зв’язку, то це можливо зрозуміти лише за умови з’ясування взаємодії між цими факторами виробництва, які отримують нову якість, що вже не вписується в звичне для ринкової системи поняття продуктивних сил.

Слід враховувати, що в сучасних умовах у розвинених країнах склалась ситуація, коли з підривом вартісної природи саморегулювання починає зникати поняття капіталу, а значить і того, у чому відображається його структура – органічна будова. Якщо використовувати терміни, притаманні класичному капіталізму, то капітал в аграрній сфері економіки подекуди перевищує останню в промисловості. В зв’язку з цим, виникає питання про існування рентних відносин взагалі, і, безпосередньо, абсолютної ренти.

4.  Історичні  особливості та специфіка розвитку аграрного сектора             економіки України

Для розуміння особливостей сучасного стану українського аграрного сектора дуже важливо подивитися на нього з боку аграрних реформ, що проводились в Україні. Вони мали довгу, складну, а іноді трагічну історію. Прискіплива увага до них дозволить з’ясувати аграрну історію  країни, визначити переважну частину того населення, від якого залежала міць держави, економіка, стабільність, дипломатичні та воєнні успіхи.

Це дозволить по новому оцінити курс реформ, що проводяться в останні 20 років української незалежності взагалі та, перш за все, в аграрній сфері, оцінити сучасні події, правильність вибраного курсу, методів його здійснення, отриманих результатів. При цьому треба мати на увазі те, що реформи можуть мати як  еволюційний  так і характер  аграрних революцій.

Узагальнення  науково-історичних, соціально-економічних  та практичних проблем, на думку видатного  українського вченого-економіста                             В.В. Юрчишина, дозволяє виділити у становленні сільського господарства, як галузі матеріального виробництва, три групи (типи) еволюційних процесів.

Перші з них  зав’язані на відображенні еволюції людини та людства в цілому. Друга сукупність цих змін породжена необхідністю постійних змін у технології, організації виробництва, які відбуваються під безпосереднім керівництвом людини. І, нарешті, третя сукупність з реформами і має на меті радикальні зміни за допомогою нетрадиційних підходів їх вирішення, що мають суспільно-політичне походження і проводяться через їх здійснення, не змінюючи політичного устрою системи. Прикладом цього є реформи Олександра ІІ та П. А. Столипіна.

Іншим типом змін в аграрному секторі є так звані (виходячи з ідеї, яку висунув відомий вітчизняний економіст-аграрник В.В. Юрчишин)  аграрні революції,[131] які ставлять за мету кардинальну зміну політичного устрою і проведення на його основі реформ, що теж приводять до змін в аграрному секторі, але суттєво змінюють як форми організації виробництва, а з ними і технології, до змін у способі життя сільського населення.

Сучасний стан аграрних відносин в Україні, у значній  мірі, по-перше обумовлений історичним розвитком нашої держави. І по-друге, подіями починаючи з 1990 року, коли вітчизняна аграрна економіка вийшла з еволюційного стану розвитку. Останнє робить неможливим здійснення аналізу історичних змін, які зазнало суспільство, а разом з ним неминуче і аграрна сфера в ході свого розвитку, без з’ясування характерних рис процесу аграрної революції .

Початком відліку змін та еволюційних процесів в аграрних відносинах слід вважати період формування феодалізму на території сучасної України, який дав два варіанта їх розвитку: так звані, західний варіант та східний.

Західна частина як і  східна частина України мала початком становлення феодального суспільства еволюційні варіант. Однак західний варіант отримав більш рішуче втілення в «Уставі на волоки» у 1557 році на Західній Україні, яка входила тоді до складу Польсько-Литовського князівства. Суть реформи полягала у переведенні аграрного господарства країни з оброчної системи на панщину.

Земля, згідно з Уставом, була поділена на панську (фільварки) та селянську (волоки), селяни, прикріплені до земельного наділу, повинні були його обробляти. Всі повинності нараховувались з волоки. Податки селяни сплачували, як грошима так і натуральними продуктами, відбуваючи, крім цього, ряд повинностей. Перша, добре організована реформа, проводилась відповідно до законодавчо прийнятого єдиного плану, мала все необхідне і була швидко здійснена сильними владними структурами.

На відміну від теж еволюційного західного типу розвитку аграрних відносин, на сході феодальна система розвивалась поступово, руйнуючи общину вільних селян та перетворюючи їх на особисто залежних людей. Значний вплив на це мали сусідні держави, спочатку Польща, а потім – переважно Росія. Ґенеза капіталізму у Західній Європі збільшила потребу в продовольстві і мала наслідком зростання товарності на Україні, але через посилення структур феодального типу як Східної так і Західної Європи з одночасним посиленням у них зовні дивних, на перший погляд, феодальних, а  не капіталістичних форм експлуатації.

На відміну від західного варіанта розвитку аграрних відносин східний тип широко використовував общину, як основний осередок експлуатації селянства. Вплив її посилився після завоювання південних земель Російською Імперією в другій половині ХVІІІ ст., включаючи півострів Крим. Поступово на східних та південних землях основною формою господарювання стає велике поміщицьке землеволодіння, що на довгі роки робиться основою економіки України.

З часом наростає необхідність суттєвих змін на селі. Особливо в тих  поміщицьких маєтках, де починало розвиватись спиртове та цукрове виробництво, яке потребувало розширення посівів, а з ними – ринку сировини так і робочої сили. Однак перепони феодального типу, як-то слабкі стимули до зростання виробництва, стара технологічна база і, нарешті, існування кріпацтва робило неможливим вільне переміщення людей в зазначені вище виробництва, які відчували велику потребу в робочій силі.

Звідси в реформах у післяреформеному періоді виявились зацікавлені не тільки селяни, наймані робітники, буржуазія, що зароджувалась, але й значна частина згаданих поміщиків виробників цукру та спирту. До них додалися  купці у зв’язку переорієнтацією хлібної торгівлі з балтійських портів на південні – чорноморські.

Тому наступним, конче  необхідним етапом змін в аграрних відносинах, стало проведення на території  Західної України у 1848 році, а потім  і залежної від Російської Імперії в Східній Україні у 1861 році, аграрних реформ по відміні кріпосного права. Це була друга велика  аграрна реформа. 

Реформа пішла по прусському шляху, який, як виявилось пізніше, не дав значного простору для посилення процесів капіталізації на селі. Земля, що розподілялась у результаті реформи, у значній мірі залишилась у поміщиків, а за землі, що отримали селяни, довелось сплачувати величезні суми викупу, що відволікало гроші селян від інвестування у сільське господарство.

Тому на двадцять років  сільське господарство потрапило у смугу стагнації, яку призупинило утворення Земельного банку у 1882 році. Це дозволило отримати селянам інвестиції для розвитку сільського господарства та збільшити його товарність. Даний факт указує на те, що в основі ринку лежить не стільки політична складова, скільки економічна. Однак, земельне питання було вирішене лише на певний час.

Карколомний розвиток промисловості, торгівлі, транспорту та зв’язку з 90-х років ХІХ ст., почав постійно натикатись на недостатню пропозицію сільськогосподарської сировини. Утворився дисбаланс між швидким розвитком промисловості та недостатніми можливостями його задовольнити  з боку сільського господарства. Це стало головною причиною необхідності такого ж швидкого розвитку і аграрної сфери і спонукало до проведення активних реформ у цьому секторі економіки.

Планом здійснення подібної стратегії стало проведення аграрної реформи під керівництвом видатного  державного діяча Російської Імперії початку ХХ ст.  П.А. Столипіна (1862 – 1911), яка отримала назву столипінської. Вона була розрахована на 20 років і стала третьою великою аграрною реформою. В першу чергу, реформа ставила своїм завданням руйнацію общинного устрою селян, який ставав перешкодою щодо збільшення товарності виробництва, а значить і розвитку капіталістичних відносин на селі. Община виявилася неспроможною для використання нових технологій, розвитку людини, консервувала відсталість, стаючи живильним середовищем для різних революційних течій аж до злочинності.

Перша російська революція 1905 – 1907 р.р. указала на ряд не до кінця вирішених як соціальних, так і економічних проблем. Усе більш очевидними ставали перепони, пов’язані з розвитком внутрішнього ринку, як збереження общинного землеволодіння, безземелля більшої частини селян східноєвропейської частини, відсутність у переважної частини з них стимулів до праці. Пізніше стратегічні ідеї столипінської реформи, у значній мірі, отримали своє продовження та розвиток у програмі НЕПу. 

Другим, не менш важливим, завданням реформи було створення  середнього класу на селі (заможного селянства), завдяки чому знімалась і соціальна напруга в суспільстві. Боротьба з малоземеллям велась через переселення частини бажаючих із сільської місцевості в райони Сибіру та інші регіони на вільні землі. Для таких людей навіть почали видавати серію книг з красномовною назвою «Бібліотека переселенця». Для переїзду бажаючих на нові землі виготовляли нові спеціальні вагони. На місця, куди приїздив переселенець за кошти держави, вже було побудовано житло і все необхідне для проживання. Більш того, він міг зарані безкоштовно виїхати на місце і подивитись на умови нового життя. Селянам, що залишались на місці, передавалась у власність частина общинної землі, а інша поступала в загальне користування всіх її членів. Такий підхід підштовхував частину селян, що жили за рахунок трудолюбних, краще хазяйнувати.

Активізувалась робота селянського поземельного банку, утвореного ще у 80-ті роки ХІХ ст. для перепродажу  селянам поміщицької землі. Завдяки  його діяльності з 1907 по 1915 рр. було реалізовано  більше 4 млн. десятин землі. В результаті проведення реформи значне посилення отримали господарства заможних селян (куркулів), які почали виробляти половину товарного хліба в державі. Активно почали діяти кредитні спілки, які надавали особам, що брали кредит, консультацію щодо налагодження виробництва у селі. Таким чином, на відміну від реформ Олександра ІІ, де виграли поміщики, ця реформа активно сприяла формуванню та розвитку середнього класу на селі.[51]

Однак, до початку Першої світової війни 75% селян залишились в общині. Крім того, продовжувала відчуватись нестача кормів для скотарства і, як наслідок, незначне зростання поголів’я великої рогатої худоби та свиней. Незначними темпами зростала і врожайність основних сільськогосподарських культур.

Однак головною причиною незавершеності реформ стала, з початком Першої світової війни, учать Царської Росії у бойових діях. Мирний період розвитку був перерваний. Значна частина чоловічого населення відправляється на фронт, суттєво зменшується  поголів’я коней, які були в ті часи основною тягловою силою на селі та інше. До цього додалась криза фінансової системи. Починається стрімкий занепад сільського господарства.

Однак аграрна реформа  П.А. Столипіна сформувала ряд цінних моментів реалізації таких проектів, які мають важливе значення для будь-яких глобальних змін у суспільстві. Це її основні принципи проведення.

До них відносяться довгий період здійснення, поетапність створення  умов для вибору форм господарювання, збереження всіх форм (від трудового  господарства до державної, приватної  та общинної) та легкість зміни у разі необхідності, значне державне фінансування, відповідні органи по нагляду за її проведенням, трьохланцюгова структура з навчання людей аграрним питанням, від простих селян до вчених та високих осіб держави. Як видно, план змін був добре продуманий від стратегії проведення до деталей, як це конкретно зробити.

Можна з великою впевненістю  сказати, що будь у Царської Росії  більше мирного часу, реформи досягли  б своєї мети. Однак історично  все склалось трагічніше. Невирішеність аграрного питання призвела ще до двох революцій в Росії та громадянської війни. Вимогу селянства про передачу земельних угідь у приватну власність спробувала здійснити остання російська революція 1917 року.

З поваленням самодержавства в Росії, виникають передумови демократизації суспільного життя і вирішення соціально-економічних проблем. На території сучасної країни революція носила як соціальний так і національний характер. У грудні 1917 року за часів Центральної ради, в Україні була прийнята відома резолюція «Про соціалізацію землі», яка проголошувала відміну права власності на поміщицькі, монастирські та інші землі. Земля надавалась у безкоштовне загальне користування, за виключенням її надлишків. Подібні дії показали, що з грудня 1917 року починається новий етап проведення аграрних реформ, що носили характер аграрних революцій.

З приходом до влади гетьмана П.П. Скоропадського був розроблений проект аграрної реформи з примусовим викупом державою землі для наступного розподілу між селянами та повною свободою її купівлі-продажу. Однак, ідея не була реалізована. Так, наприклад, на окупованих територіях, земля у селян  відбиралась та поверталась поміщикам.