Теорія аграрних відносин та аграрна політика

Приватна власність на землю може існувати для окремої особи, сім’ї, кооперативу, корпорації.

3. Державна власність на землю може існувати в таких формах:

1. Повна державна власність. Прикладом її може бути земельний фонд колишнього СРСР, де землі були націоналізовані й перебували у повній державній власності. В США 40% всієї землі належить державі, а в окремих її регіонах, зокрема, на Алясці, – майже 100%.

2. Власність на землю місцевих органів влади.

3. Землі, освоєння яких здійснюється за державний рахунок. Прикладом таких земель слугують голландські польдери – землі, розташовані нижче від рівня моря, огороджені дамбами. Такі осушені, розорані ділянки землі держава передає в оренду фермерам.

Постулат про святість і недоторканість приватної власності, в тому числі і на землю, був закріплений у конституціях усіх розвинутих країн ще в ХІХ столітті, однак, сучасні умови господарського життя вимагають усе більшого впливу держави, спрямованої на регулювання й обмеження прав земельних власників. Напрями цього регулювання залежать від національних умов, але  можливо виділити декілька загальних типів обмеження прав земельних власників.

1. Обмеження на отримання землі та земельні угоди. Вони можуть бути різними. Наприклад, у Франції, Італії встановлюються мінімальні розміри ферм. У Німеччини та Данії для купівлі землі необхідні спеціальні дозволи. У більшості розвинутих країн купити землю сільськогосподарського призначення можуть тільки особи, котрі мають спеціальну освіту. В Японії її не можна продавати іноземним громадянам.

2. Регулювання використання сільськогосподарської землі. З метою недопущення подрібнення фермерських господарств у скандинавських країнах, Німеччині і Греції передавати землю у спадок дозволяється лише одному спадкоємцеві. В країнах, де площі земель сільськогосподарського призначення обмежені, держава може вилучати землю у фермера, який використовує її неефективно.

3. Регулювання оренди. В структурі землекористування розвинутих країн оренді належить важлива роль. Держава зацікавлена в зберіганні та підтриманні родючості ґрунту. Щоб не допустити його виснаження і зацікавити в цьому орендатора, підвищують зростання термінів оренди. Наприклад, у Німеччині мінімальний термін оренди становить 15 років, у Данії – 30. В Ізраїлі термін оренди держави з кібуцами складає, відповідно,   49 та 99 років. Регулюється в різних країнах і розмір орендної плати.

4. Природоохоронні обмеження. У багатьох країнах держава встановлює жорсткий контроль за використанням сільськогосподарських земель, їх забрудненням, насиченістю мінеральними добривами і гербіцидами.

5. Експропріація земель. У певних випадках землі можуть бути вилучені у власників безкоштовно, а здебільшого – на компенсаційній основі.

При уважному аналізі  відмічених фактів можна побачити одну важливу закономірність. Земельна власність  і її використання все більше стає предметом регулювання суспільством. Тобто, припиняє бути в повному (економічному розумінні) приватною, де все, від використання землі до власності на неї (навіть приватною з юридичного боку), стає справою не тільки власника землі, але все більше суспільства.

«Несподівано» випливе  більш нагальне питання – проблема щодо найшвидшого створення кадастру українських земель. По-перше, кадастр  визначить її якість і, по-друге, не дасть можливість ділкам за безцінь скупити українські чорноземи. Адже це одна із на найбільш  вигідних вкладень капіталу.  Мабуть вигідніша від скуповування золота, так як ціни на землю мають тенденцію до постійного  зростання. Звідси велика зацікавленість частини українського суспільства, перш за все, наших олігархічних кіл, до швидкого зняття мораторію на продаж землі, яким хочеться поскоріше прибрати останнє надбання цього народу – землю, яка ще залишається у його номінальній власності.

Усе це наводить на  думку, що для розвитку ринку як умови капіталізації економіки, приватна власність зовсім не обов’язкова. Це до речі, на великому статистичному матеріалі в роботі «Розвиток капіталізму в Росії» довів                   В.І. Ленін.[45] Тому погоджуючись із думкою ряду вітчизняних економістів стосовно того, що в Україні повинен зберігатись мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, мабуть, на нашу думку, скоріше для доведення на практиці науковцям роботи «пучка прав власності» після проведення специфікації форм її форм, а не введення приватної власності на землю як основного завдання сьогодення.

Робота «пучка прав власності» дуже швидко покаже, що приватна власність на землю для розвитку ринку чимось схожа на сокиру із казки, яку колись використав солдат для приготування супу. Тоді остаточно буде зруйновано міф про нагальну необхідність створення відповідних умов для введення широкого ринку землі, в першу чергу, для екологічної безпеки та ефективного її використання. Тому ми згодні з думкою ряду вітчизняних економістів стосовно того, що в Україні повинен зберігатись мораторій на купівлю-продаж земель.

Виходячи з вище зазначеного, можна констатувати, що нормальне функціонування повноцінного ринку землі в будь якій державі можливо лише за умов наявності ретельно розробленого земельного кадастру, який за умов           сучасної України перебуває лише на стадії свого початкового формування, причому завершення цього кропіткого процесу в найближчі часи не передбачається.

Крім того, слід враховувати, що приватна форма власності в  економічному сенсі є результатом  розвиненого, тобто капіталістичного ринку, а тому може отримати адекватну  їй юридичну форму тільки за умови існування розвиненої ринкової системи. Коли ж мова йде про транзитивну економіку з посиленням вартісних ринкових основ, необхідно давати максимальний простір для розвитку інших форм господарювання, які б органічно вмонтовувались у капіталістичний спосіб виробництва як пануючий. Одночасно повинні стимулюватися і більш високі форми господарювання з постринковими, як юридичними так і економічними формами нового типу відносин.

На нашу думку, основна проблема реформування галузі повинна зводитись до створення ефективних форм господарювання через розвиток ринку сільськогосподарської продукції, ключовим елементом якого повинен стати аграрний ринок.

Дисципліна «Економіка сільського господарства» визначає аграрний ринок як систему економічних відносин між суб’єктами ринку в сфері обігу сільськогосподарських і продовольчих товарів, факторів сільськогосподар-ського виробництва та послуг. Він охоплює всі галузі, які забезпечують рух сільськогосподарської продукції від поля (ферми) до споживача і дає відповідь на три основні питання організації аграрної економіки: що виробляти, скільки та за якою ціною і кому продавати.

Існує низка умов, необхідних для функціонування аграрного ринку. По-перше, це відповідна юридична форма власності і, не обов’язково, тільки приватна, як домінуюча, особливо в умовах транзитивних економік доринкового типу. Адміністративна планова економіка не відкидає права власності, а суттєво обмежує його і зводить до права особистого присвоєння продуктів та дрібних незначних засобів виробництва, заперечуючи право приватної власності на економічні ресурси. По-друге, ринкова аграрна система ґрунтується на децентралізованому порядку ціноутворення, коли на ціни впливають фактори попиту і пропозиції, що дає змогу приймати рішення стосовно переміщення ресурсів для їх оптимального використання. Від них залежать успіхи і ризики сільськогосподарських виробників. По-третє, у ринковій системі діє конкуренція, що стимулює появу таких умов, за яких виробник зумів би налагодити ефективне виробництво. Це – з одного боку. З іншого – конкуренція передбачає право споживача на альтернативний вибір необхідного товару. По-четверте, це економічна свобода, що дає можливість суб’єктам аграрного ринку самостійно визначати напрям вкладення капіталу, асортимент і структуру виробництва товарів, шляхи їх збуту, стимулювання, свободу вибору можливостей виробництва, що уособлюються для всіх у різних результатах діяльності. По-п’яте, це роль держави в аграрному ринку. Ринкове суспільство не гарантує від безробіття, інфляції та економічного спаду і не веде до справедливого ціноутворення та розподілу доходів. Тому ринковий механізм не може задовольнити потреб суспільства і потребує втручання держави.

Найбільш розповсюдженим у вітчизняній і закордонній економічній літературі є поділ агарного ринку на три такі сфери: матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства; ринок сфери послуг для сільськогосподарських товаровиробників; маркетингова сфера.

Основу ринку матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства становлять три найбільші галузі: сільськогосподарське машинобудування; виробництво хімічних добрив, засобів захисту рослин; комбікормова промисловість.

Ринок сфери послуг сільськогосподарських виробників представлений системою дилерських, консультаційних, аудиторських, агрохімічних, ремонтних служб.

Ринок маркетингового середовища поділяється на групи з урахуванням характеру виробленої продукції та конкурентної поведінки фірми на ньому. Виділяють такі чотири типи:

1. Ринок сировинних продовольчих товарів, ознаками якого є: реалізація великими партіями; однорідність продукції; високий рівень стандартизації. Він основний для борошномельної, круп’яної, цукрової, олійної галузей. Рівень конкурентної боротьби невисокий.

2. Ринок продовольчих товарів характеризується високим ступенем переробки, неоднорідністю сортів, якістю, можливістю використання товарів-замінників. До них належать виробництво м'ясо-ковбасних і кондитерських виробів, консервів тощо. Вхідні бар’єри на такий ринок високі і тому на нього важко потрапити. Це зумовлює необхідність проведення комплексу заходів і стимулювання реклами, вдосконалення упаковки і розфасовки товарів.

3. Ринок однорідної продукції з низьким ступенем переробки (свіже й охолоджене м'ясо, молоко та молокопродукти). Незначна диференціація продукції не стимулює використання реклами, а ціни близькі до цін ринку досконалої конкуренції.

4. Ринок підприємств сфери громадського харчування. На ньому існує різний рівень монополізації, ціноутворення, використання заходів стимулювання. Він охоплює всі форми підприємств громадського харчування – від найдрібніших і найдешевших (буфетів, кафе) до великих і дорогих ресторанів.

Особливості аграрного  ринку залежать від специфіки аграрного виробництва, про що вже було сказано вище. Визначальними у виборі спеціалізації і технології є природно-біологічний фактор і вже під нього підлаштовується переробний, машинобудівний комплекси, виробництво добрив, засобів хімічного захисту рослин і т. ін.

Сезонність сільськогосподарського виробництва зумовлює нерівномірність використання техніки, матеріальних ресурсів, надходження доходів. Тому для учасників аграрного ринку існує підвищена потреба в кредитах.

Залежність від погодних умов призводить до неминучих коливань урожайності та валового збуту, а, відповідно, - пропозицій, доходів і прибутку. Зауважимо, що сучасний ринковий механізм виробляє своєрідний «імунітет» до таких коливань. Це проявляється у системі державної підтримки, організації договорів контрактації, укладення ф’ючерсних угод.

Ринок аграрної пропозиції вважається ринком досконалої конкуренції на який легко ввійти. Тут працює безліч незалежних продавців і покупців, котрі не можуть суттєво впливати на вибір рішення один одного. Внаслідок цього, ціна автоматично встановлюється на середньому рівні. Сучасний ринок продовольчих товарів трансформується, значною мірою перетворюючись на ринок монополістичної конкуренції, основу якого становить нецінова складова.

Особливість ринку виробництва  сільськогосподарської продукції є домінування дрібних товаровиробників. Наприклад, в Україні на початку ХХІ століття нараховувалось більше 10 млн. особистих підсобних селянських і фермерських господарств. Розвинене конкурентне сільськогосподарське виробництво поєднується з олігополізмом ресурсозабезпечувальних його галузей, які в Україні через підприємства – виробники сільськогосподарських машин, механізмів, засобів захисту рослин та тварин, мають ознаки олігопольної структури, наближеної до монополізму, що ставить безпосередніх товаровиробників у нерівноправні умови, насамперед, через диспаритет цін.

Указом Президента України  «Про заходи щодо забезпечення функціонування сучасного ринку» від 6 червня 2000 року визначено головні завдання діяльності аграрного ринку, як-то: створення або вдосконалення інституту аграрного ринку, сільських ринків, мережі торгових домів, бірж, аукціонів, різке обмеження бартерних операцій, натуроплати тощо. Реалізація цих заходів, з часом, створить сприятливе аграрне макросередовище і відкриє перспективи поступової інтеграції аграрного сектора України до ЄС.

4. Попит та пропозиція в аграрному секторі. Рівноважна ціна

Як відомо, результатом взаємодії попиту та пропозиції є точка, яку називають точкою рівноваги, а ціну, відповідно, рівноважною.

Як правило, збільшення ціни призводить до збільшення величини пропозиції та, відповідно, до зменшення величини попиту. Ці дві величини можуть перебувати у рівновазі. Однак не завжди. Прикладом ринкової нерівноваги, характерним для деяких продуктів сільського господарства, є циклічні коливання навколо точки рівноваги.

Вони, на думку Є.Й. Майовця, можуть виникати за таких обставин [53]:

1. Виробників настільки багато, що кожен із них має незначний вплив на всіх. Саме така ситуація і може виникнути у сільському господарстві;
2. Існує певне запізнювання, більш-менш однакове для всіх товаровиробників, між прийняттям виробничих рішень і відповідними змінами обсягу виробництва. Для землеробських культур це запізнювання становить один рік, для садових (яблуні, груші, вишні тощо) – 5 – 7 років, у свинарстві – менше ніж рік, у м'ясному скотарстві 1,5 – 2 роки та ін.
3. Якщо вироблено продукцію, яка швидке псується, то її слід продати найближчим часом. Регулювати пропозицію такої продукції через її складування втратно, що є основою циклічності.
4. На прийняття виробничих рішень великий вплив мають поточні ціни. Однак кожен виробник діє прагматично. Циклу не існувало б, якби більшість виробників діяли раціонально. В типовому циклі спочатку високі ціни стимулюють оптимістичні виробничі рішення більшості виробників. Внаслідок цього різко зростає ринкова пропозиція і ціни падають. За цієї обставини більшість виробників приймають рішення зменшити виробництво. Падіння пропозиції призводить до нового підвищення ціни і т. д. У цьому випадку з часом ціна і обсяг виробництва періодично змінюються в протилежних напрямах. Тривалість циклу (від одного піку до наступного) становить два виробничих періоди, тобто два роки, наприклад, для зернових культур.