Соціальна-економічна та культуро-духовна політика Мазепи

Купецтво на Гетьманщині  ще за Самойловича являло собою досить міцну соціальну групу, яка мала великий вплив на торгівлю і міське ремісництво. За гетьманування Мазепи воно вже цілком керувало життям міста.

Чимало представників  купецької верхівки цікавляться  і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Поставить десь такий купець "млиночок", оселить  при ньому "хуторець", а там, через декілька років, стає чималим  землевласником, рідниться з козацькою  старшиною і дітей своїх веде вже по старшинській лінії.

Гетьман Мазепа іноді надавав  маєтності й тим визначним  членам міського патриціяту, які й  далі залишалися в міщанському стані. Наприклад, він надав десь коло 1708 р. київському війтові Дмитрові Полоцькому село Ничагівку (в Козелецькій сотні  Київського полку), де було близько 100 дворів [23].

Але на шляху господарчого піднесення лівобережного українського міста XVIІ-XVIII ст. і зросту цілої міщанської верстви лежала важка економічна конкуренція з боку козацької  старшини та монастирів, різного роду утиски й надужиття місцевої адміністрації, а в деяких містах – привілейоване  становище чужоземного купецтва (грецького – в Ніжині, російського  – в Києві й на півночі Гетьманщини). А втім, за часів Мазепи чужоземні купецькі колонії в українських містах ще не мали того впливу, якого вони набули пізніше, у XVIII ст. Ніжинські грецькі купці спеціалізувалися у торгівлі з країнами Близького Сходу, а також провадили транзитний торг через Україну між тими країнами й Московщиною, а почасти і з Західною Європою. Колонії московських "розкольників" (старообрядців) на півночі Стародубівського й Чернігівського полків щойно починали розвиватися, й лише напівлегальні торговельні операції московських стрільців у Києві давалися взнаки місцевому купецтву, викликаючи велике невдоволення української людності й численні скарги Київського магістрату.

Чималої шкоди завдавали  міщанам козацькі постої, а також  відмовлення козацьких та монастирських  дворів відбувати загальноміські повинності.

Подібну картину бачимо й  по інших містах Гетьманщини. У Чернігові  полковник і полкова старшина також порушували права магістрату. І тут старшина примусово брала  в міщан підводи, примушувала  посполитих міських сіл і навіть ремісників у місті працювати  на себе, захоплювала міські млини, міщанські землі та вгіддя, порушувала торговельні інтереси міщанства  тощо.

Перед цими зловживаннями  старшини місто було майже беззахисним. Навіть такі великі міста з впливовим  патриціатом, як Стародуб і Ніжен, не могли знайти захисту від старшинської сваволі.

Гетьманський уряд звичайно стверджував права й привілеї великих міст Гетьманщини, зокрема  право на "магдебургію". Так  було стверджено магдебурзьке право  містам Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687 р.), Ніжину (2 вересня 1687 р. і 11 січня 1698 р.) та ін. Український уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на користь  магістратові належні повинності й  платити встановлені податки.

Так само дбав Мазепа і про  те, щоб права магістрату не були ущерблені місцевим козацтвом. Захищаючи  права київського магістрату на монопольне шинкування горілкою, гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на прибутках українського державного скарбу.

Політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед загальнодержавними інтересами. Сприяючи розвиткові українського торгу й  промисловості і дбаючи про потреби  державного скарбу, Гетьман звичайно виступає в обороні прав міста  і привілеїв його провідної верстви  – купецтва, яке в кінці XVII –  на початку XVIII ст. посідає досить впливове місце в економічному, а почасти  і в політичному житті Гетьманщини. Не дивно, що коли раніше (за часів Руїни  і навіть за Самойловича) деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і правові інтереси супроти козацької  старшини шукали собі допомоги в московського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як Київ, де був московський  воєвода й велика московська залога, покладає свої надії передусім на свою – українську державну владу  і особисто гетьмана Мазепу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.4. Соціальна боротьба

Економічне зубожіння  широких мас людності Гетьманщини  в кінці XVII – на початку XVIII ст., внаслідок  безперервних воєн і воєнних руйнацій, а ще більше – зростаючого державного визиску, викликало щораз більший соціальний спротив, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору й кінчаючи масовими розрухами та заколотами.

Дуже поширюються на кінець XVII ст. такі форми опору нижчих верств людності, як вписування посполитих у  козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на "слободи" тощо.

Хоч становище і рядового козацтва було нелегке, проте права  і вільності козацькі боронили від  загрози неминучого підданства. Тому під час Кримського походу 1687 р. чимало посполитих пішло до козацького війська. Однак після походу ці "новики" (нові козаки) були повернуті до підданства [23].

Якщо перехід посполитих у козаки викликав такий спротив  з боку державців і уряду, то ставлення  їх до "підсусідків" і слобожан було трохи інше.

Перехід у "підсусідки" дуже зростав у кінці XVII – на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у "сусіди" до інших, заможніших господарів – старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й  заможні посполиті продавали  свої двори, ґрунти й поля козакам, ставали  їх "підсусідками".

Звичайно, це порушувало різноманітні інтереси, насамперед державного скарбу (який втрачав своїх платників  податків), а ще більше – середньої  та дрібної старшини, "піддані" якої воліли переходити в підсусідки до багатих державців (старшини й  монастирів). Отже, уряд мусів боронити інтереси фіску або цілої старшинської верстви проти окремих великих  державців.

Перехід у підсусідки набув  настільки широких розмірів, що 1701 р. Гетьман наказав усіх посполитих, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму господарстві, повернути знов у поспільство.

Багато посполитих і навіть козаків переходять жити на "слободи". Хоч звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми зайшлими, "лезними", але фактично "слободи" заселялися здебільшого місцевою людністю, яка  воліла хоч ненадовго вибитися з  підданства. Зрозуміло, що осадження  слобод було приступне тільки великим землевласникам – старшині й монастирям. Однак це нерідко зачіпало інтереси інших державців, які втрачали своїх "підданих", і державного скарбу, який втрачав своїх платників податків.

В кінці XVII – на початку XVIII ст. дуже поширюється масове переселення  селянства, козацтва й міської бідноти  до Слобожанщини, суміжних повітів  Московщини і особливо на Правобережжя [23].

У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився  на те, що лівобережне населення, здебільшого  з південних полків Гетьманщини (слід пам'ятати, що саме в південних  полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало "купами" на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей  рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі  роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького й миргородського полковників  була скерована на те, щоб затримувати  цих переселенців. Велика роль у  приборканні цього руху належала охотницьким полкам.

Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється  в кінці 1680-х років. Є багато даних  про масові втечі на правий берег  Дніпра в 1687-1689 рр. Уряд не тільки перешкоджав  цим втечам, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. В 1691 р.

В останніх роках XVII – на початку XVIII ст. всі полковники південного Лівобережжя повідомляють Гетьмана про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку посполиті  й козаки розпродують свої ґрунти і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник  Мирович.

Навіть у далекому Чернігівському полку якось зібралася велика "купа" втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.

Та особливих турбот завдавали  гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті розрухи, в  яких виступали посполиті, міська біднота  й козаки проти державців –  світських і церковних (монастирів) і заможного купецтва. Ці розрухи здебільшого мали локальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирають грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали розрухи влітку 1687 р.

Сучасники – українські (козацькі літописці) і чужі (європейська  преса) – та й пізніші дослідники звичайно зв'язують ці розрухи з  усуненням гетьмана Самойловича. Проте  немає сумніву, що вони вибухали незалежно  від подій на Коломаку, хоч, ясна річ, ті події не могли не сприяти  поширенню заворушень. Заколоти почалися майже одночасно в кількох  полках південної Гетьманщини. У  Гадяцькому полку в 20-х числах липня  селяни м. Лютенки "розшарпали худобу" гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни с. Русанівки захопили в околицях м. Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, що їздили до гути по скло, і "на смерть позабивали і, на купу тела их зложивши, дегтем поливши, сеном  накидали и, вози на верх склавши, тела их попалили".

Наприкінці липня розрухи  охопили майже все південне Лівобережжя  – полки Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський.

Найбільші розрухи були в  Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах  та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники  вбивали і козацьких старшин, і багатих купців [23].

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання  розрухів. Вертаючи з Коломака, Гетьман  мав, окрім козацького війська і  компанійців, ще відряджені князем Голіциним  смоленські полки (піхота й кіннота). Крім того, Гетьман, який був тоді в  Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 р. компанійські полки Новицького й  Пашковського. Одночасно діяла й  нова полкова влада. У Переяславському  полку заколоти припинив новий полковник  Дмитрашко-Райча. Послані ним у  різні місцевості загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників  розрухів, вишукуючи насамперед "принципалів", стягали великі контрибуції з  місцевих громад (на воронківську громаду, приміром, було накладено 500 талярів).

Хоч розрухи 1687 р. були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 р. в Миргородському й Лубенському  полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Більших  розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 р., після другого  походу на Крим.

Гетьман був дуже стурбований  цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські "милості" (на Україні  пішли були чутки, що в зв'язку із справою Голіцина Мазепа попав в "опалу").

Окремі заворушення були в 1693 і особливо в 1694-1696 рр. Заворушення  в козацькому війську виникали й  пізніше. Сучасник, львівський міщанин  Домінік Вільчек, сповіщав 24 серпня 1695 р. короля Яна III про "неймовірні бунти  серед козацтва". В 1696 р., під час  походу, вибухнуло повстання козаків  Київського полку проти свого  полковника К. Мокієвського. Такі заколоти бували і пізніше.

Виступи козацтва, здебільшого  скеровані одночасно і проти  власної старшини, і проти гетьманського  та царського урядів, не припинялися  і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення  були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську  сталася велика сутичка між запорожцями  й сердюками. Багатьох було вбито, інших  покалічено; у купців порозбивали  бочки з вином та медом і  порозсипали сіль.

У 1701-1702 рр. Запоріжжя виступило  проти будування московським  урядом фортеці на Дніпрі коло Кам'яного  Затону. Запорожці зруйнували салітряні  майдани лівобережної старшини на Самарі, забрали казани, воли і т. ін., і  вчинили ряд нападів на каравани турецько-грецьких купців, які торгували  з Лівобережною Україною і Московщиною.

Ці заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування  Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло  бути вжите як поліцейська сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх  полків. Головне – серед самого козацтва частішають гострі виступи  проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусів або збільшувати  наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню до внутрішніх справ України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочекомонного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного – "сердюків"). У цих полках було мало "природних" козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білоруси, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе "в милости и призреніи" охотницькі полки, сподіваючися на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне – наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації [23].