Соціальна-економічна та культуро-духовна політика Мазепи

Подібне значення мали так  звані "слободи" (і взагалі старшинська "займанщина"). Селянство, уникаючи "підданства", змушене було йти  на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3-5) років користувалося значними пільгами у відбуванні "підданських" повинностей. У цих слободах осідали  також вихідці з Правобережної  України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові роки, населення "слобод" потрапляло в повну  юридичну залежність від власника слободи.

Однак утворення слобод відбувалося  в умовах боротьби серед самої  старшини за підданські робочі руки. Середня  старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобод відбувається коштом чималого зменшення її власних "підданих".

Отже, політика українського уряду щодо слобод була подвійна. З  одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського  землеволодіння та зміцненню економічних  позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобод (такий дозвіл був обов'язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобод нерідко  шкодило старим старшинським володінням.

Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької  старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре  відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження.

Але в кінці XVII ст. створюються  більш сприятливі умови для української  торгівлі – і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне – експортній [23].

Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема відкуп індукти, а головне "оренди" – горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях  брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки.

Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі  Гетьманщини.

На ґрунті цих економічних  досягнень старшини в кінці XVII –  на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.

Чимало представників  вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках  великі земельні володіння. Досить згадати  імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горленка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад  лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні  в кінці XVII – на початку XVIII ст., помічаємо  ще одне й дуже цікаве явище –  пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних  полків Гетьманщини на північ. Починаючи  з 80-х років XVII ст., великі землевласники  південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою  південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне  в Стародубівському полку. З давніх-давен  маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському  і Київському полках. Однак Федір  Сулима і син його Іван за гетьманування  Самойловича і Мазепи здобули  собі значні володіння ще й у Стародубівському полку. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової  діяльності. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там  млини, буди, гути, рудні, широко провадили  торговельні й фінансові операції.

Була ще й інша причина  цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті  татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й  повстання – все це примушувало  старшину звертати особливу увагу на північні – "смирнишіе" полки.

Процес концентрації старшинських маєтків ("добр") йшов у супроводі  концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої  старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно  визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема  урядів – генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.

Саме в цей період створюється  старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей  час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником  з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський  – стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович – переяславським полковником  з 1692 до 1706 р., Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів [23].

Іноді полковницькі уряди  фактично передавалися як спадщина від  батька до сина. Так було з тим  же прилуцьким полковництвом, коли, після  смерті Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І.

Стороженка, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син  його Юхим в 1698-1704 рр.).

У зв'язку з тим зростає  обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник  стає тепер нібито спадковим господарем свого полку.

Особливо характерним  у процесі консолідації української  старшини в кінці XVII – на початку XVIII ст. було юридичне оформлення "знатного військового товариства". Знатне військове товариство існувало на Україні  і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII – на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого  зосереджувалася головна частина  старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична  сила її.

До кола знатного військового  товариства входили і старшинські  уряди – генеральні, полкові й  сотенні. Персонально той чи інший "знатний військовий товариш" міг і не займати в даний  момент якогось уряду ("знатные  особы, которые урядов не имеют" – 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником  Гетьманщини, або ж безперечним  кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже  поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під  час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. "Старші" знатні військові товариші – це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, "молодші" знатні – здебільшого діти старших  знатних військових товаришів або  молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути  тих урядів, що їх вже мала група  старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціального  значення і політичного впливу "молодших товаришів". Про це свідчать, між іншим, "Коломацькі статті" 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) [23].

Саме в ці часи з'являється  нова назва, яка визначає цю категорію  старшини – "бунчукове товариство". Це й було "знатне військове товариство", звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало  гетьманській владі, перебувало "під  гетьманським бунчуком" і "обороною", судилося тільки Генеральним судом. Прийняття "під бунчук" бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи "бунчукове товариство" оформилося як вищий шар козацької  старшини.

Поруч з тим в полках з'являється "значкове товариство" ("под значком полковим"), незалежне  від сотенної влади і безпосередньо  підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах  полку привілейовану старшинську  групу.

Знатне військове товариство і особливо його верхівка – бунчукове  товариство – це була старшинська  аристократія Гетьманщини в кінці XVII – на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках "добра" й "уряди", а разом з тим – всю повноту  економічної моці й політичної влади  на Лівобережній Україні. У цих колах  поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення  обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають плани  перевороту 1687 р. і змовницькі плани  старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Відносни з  селянством і міщанством

Селянство на Лівобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст. переживало процес дальшого збільшення "підданських" повинностей і  загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках  козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм  головним наслідком зростання визиску  селянської маси. Ще в перший період існування Гетьманщини, за відомою  формулою "Генерального слідства про  маєтності" 1729 р.

, "можнейшіе пописались  в козаки, a подлейшіе остались  в мужиках". Протягом другої  половини XVII ст. на Лівобережжі загальновживаним  був термін "піддані", який цілком  чітко визначав суть і форму  відносин між селянами і державою.

Підданський стан селянства, власне основної його маси – посполитих, визначений був ще до гетьманства  Мазепи, переважно за часів Самойловича. Підданські повинності – натуральні данини й різні шарварки, грошові  данини (чинш), зародки панщини –  усе це було ще до Мазепи. Але саме в часи Мазепи, з одного боку, зростають  усі ці повинності, а з другого  боку, змінюється співвідношення окремих  видів повинностей. Зокрема збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тимчасом як грошові й натуральні данини переважають в маєтностях "вільних військових" і особливо рангових (в тому числі й гетьманських) [23], посилення панщини було характернішим для маєтностей "зуполного" володіння (насамперед монастирських).

Нарешті, селянство завжди могло бути притягнуте до різних шарварків (наприклад, загачування гребель).

До цих повинностей  треба ще додати стягувану з населення  річну "стадію", тобто чинш на гетьмана ("и гетманскую музику и на его  кухню") з кожного мешканця "по пропорцій их имуществ", "мукою  ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, семям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством".

Дедалі більше зростання  підданських повинностей у кінці XVII ст. викликало велике невдоволення селянської маси, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах  держави й громадського ладу мусів  втручатися в цю справу й обмежувати надужиття державців і визиск посполитих.

Боронячи посполитих од державних  надужить, Гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виламувалися з підданства й виконання  своїх обов'язків щодо державців.

Розвиток торгівлі і промисловості  за часів Мазепи сприяв зростанню  міста, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися  чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Головним торговельним центром  Лівобережної України був Стародуб. Тут проходили важливі торговельні  шляхи з Московщини до Польщі і  з Прибалтики до Чорноморщини. У  Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять  купці з Білоруси, Литви, Балтійських  країн (зокрема з Риги), Кенігсберга  і Ґданська (Данціґа). У Стародубі (так само як у Полтаві – на півдні) концентрується торгівля між  північною і південною частинами  Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя  провадять тут жваві торговельні  операції, обмінюючи свої вироби і  продукти. Стародубівські купці у  великій кількості вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.

Крім Стародуба, найзначнішими  торговельними осередками Лівобережної України (Гетьманщини) були міста: Ніжин, де була колонія грецьких купців, які  торгували головне з Московщиною  і Чорноморщиною; Полтава – фортеця  і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв'язку з поширенням торговельних зносин між Україною і  Московщиною; Кролевець, де був великий  міжнародній ярмарок. Окреме місце  займали Київ, який був одночасно  торговельним, військово-політичним, церковним  та культурним центром, і Батурин  – резиденція українського уряду  і фортеця. Нарешті, старі історичні  міста Лівобережжя – Чернігів і Переяслав були переважно церковними і освітніми центрами.