Національне навчання у сучасному вищому закладі освіти

Принцип інтегративності передбачає єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучення батьків. Здійснення гуманних, стійких і єдиних вимог до дітей з боку різних соціальних інститутів, посилення педагогічного впливу на них, підвищення спільними зусиллями ефективності виховного процесу.

3. Завдання та підходи національного виховання студентської молоді у ВНЗ

Термін "виховання" походить від  слова "ховати" в розумінні  оберігати, убезпечити від небажаного впливу. Може виникнути питання, а  від чого потрібно (і чи потрібно) оберігати молоду людину, у якої за плечима 17—18 років родинного й шкільного виховання? На початку 90-х років минулого століття на хвилі загального піднесення й стрімкої демократизації суспільного життя у багатьох ВНЗ, відмовляючись від системи комуністичного виховання, яке у більшості своїх положень дійсно не відповідало інтересам людини й суспільства, незалежної держави, ліквідували виховну систему взагалі, мотивуючи це тим, що, мовляв, студенти — дорослі люди і в демократичному суспільстві вони мають право на вільне самовизначення, вибір поведінки, дотримання моральних норм. Але вже перші роки такого стану показали, що юну, малодосвідчену, психо-емоційно нестійку особистість є від чого "ховати", оберігати і захищати: від пияцтва, наркоманії, злодійства, моральної розбещеності, низькопробного маскульту, згубного впливу потужних потоків бруду і сміття окремих засобів масової інформації, особливо телебачення. І нині назва "вищий навчальний заклад" недостатньо відображає своє функціональне призначення. Заклад вищої освіти — це установа, метою якої є продовження едукації молодої людини: виховання, формування, становлення, розвитку, навчання. Термін "едукація" означає "виведення", "вирощення" (лат. educate від exduco — "виводжу"), тобто виховання всебічно розвиненої, гармонійної особистості, "виведення" її на високий загальнолюдський культурний рівень, соціалізацію у якісно нових умовах.

Суспільство стає все більше антропочентричним, а індивідуальний розвиток людини — основним показником прогресу і в той же час головною передумовою подальшого розвитку суспільства.

Ці тенденції, на думку В.Г. Кременя, зумовлюють необхідність розв´язання низки важливих, визначальних завдань:

• забезпечити високу функціональність людини в умовах інформаційного буму;
• підготувати людину до того, щоб у своїй діяльності вона усвідомлювала відповідальність за можливість жити в умовах глобалізованого світу;
• сформувати на загальносуспільному й індивідуальному рівнях розуміння людини як найвищої цінності;
• виробити у людини здатність до свідомого й ефективного функціонування в умовах ускладнень суспільних відносин;
• мінімізувати асиметрію між матеріальністю і духовністю, культивувати в кожної особистості піднесення думки конструктивізму і толерантності.

      В останні три століття у цивілізованих країнах тривала освітньо-дидактична революція. У системі едукації людини основні зусилля (соціально-педагогічні й економічні) спрямовувалися на розв´язання освітніх завдань. У результаті виник розрив, суперечність між високим рівнем розумового і морально-духовного виховання. Головна вада педагогіки попереднього періоду полягає в тому, що освіта, оволодіння великим обсягом наукових знань випереджували і нині випереджають рівень вихованості особистості. Цей перекіс таїть у собі загрозу прогресивному поступальному розвитку людства, існуванню цивілізації. Завдання полягає в усуненні цієї вади, у зміні пріоритетів: виховання, педагогіка, науки про людину мають стати визначальними чинниками людської діяльності. Як зазначає російський вчений Б.М. Бім-Бад, "або виховання розв´яже найважливіше за значимістю і складністю завдання — допомогти людству в становленні свідомості служіння вищій меті й обов´язку перед людством, або світ загине в ганебних і брудних стражданнях".

Тому проблема виховання людини, підготовка її до життєдіяльності в інформаційно-технологічному, науковому суспільстві і, зокрема, в умовах ноосфери набуває світового масштабу, глобальної, першочергової значущості. Сучасна людина, якій доводиться жити у світі новітніх технологій, стає заручником цього некерованого монстра. Незважаючи на всеохоплюючі глобалізаційні процеси в соціально-економічному плані, не варто екстраполювати їх принципи на сферу виховання. За своєю метою виховання має бути спрямованим на формування всебічно, гармонійно розвиненої особистості, а за змістом — базуватися на національних і загальнолюдських морально-духовних цінностях.

Молода людина, яка після закінчення загальноосвітньої школи здобуває професійну освіту у ВНЗ, обов´язково повинна бути включена в систему виховного впливу на відповідному рівні. Розпочатий у родині, дошкільній установі, у школі процес національного виховання логічно й органічно має бути продовжений у вищій школі.

Національне виховання — це створена впродовж віків самим народом  система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, засвоєння нею соціального досвіду, надбань попередніх поколінь. Головною метою національного виховання на сучасному етапі розвитку суспільсва є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадян України, які включають у себе національну свідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру.

У системі національного виховання  мають бути чітко визначені виховні  орієнтири, які можна назвати  виховним ідеалом. І. Ващенко стверджував: «Коли ми хочемо виховати в українській молоді міцну волю і цільний характер, треба передовсім прищепити й прагнення до високої мети, що об´єднувала б увесь український народ. Такою метою є благо і щастя Батьківщини».

Концепція національно виховання передбачає створення цілісної системи національно-патріотичного виховання молоді шляхом реалізації таких виховних завдань:

• забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості в Україні відповідно до її інтересів та можливостей;
• виховання правової культури, поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки - Герба, Прапора, Гімну України та історичних святинь;
• сприяння набуттю молоддю соціального досвіду, успадкування духовних та культурних надбань українського народу;
• формування мовної культури, оволодіння та вживання української мови як духовного коду нації;
• формування духовних цінностей українського патріота;
• формування психологічної та фізичної готовності молоді до виконання громадянського та конституційного обов'язку щодо відстоювання національних інтересів та незалежності держави, підвищення престижу і розвиток мотивації молоді до державної та військової служби;
• забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, людей похилого віку, турбота про молодших та людей з особливими потребами;
• підтримання кращих рис української нації - працелюбності, прагнення до свободи, любові до природи та мистецтва, поваги до батьків та родини;
• виховання здатності протидіяти проявам аморальності, правопорушень, бездуховності, антигромадської діяльності;
• створення умов для посилення патріотичної спрямованості телерадіомовлення та інших засобів масової інформації при висвітленні подій та явищ суспільного життя;
• реалізація індивідуального підходу до особистості та виховання.

Сучасний український ідеал  виховання — всебічно, гармонійно розвинена особистість, національно свідома й соціально активна, людина з високою громадянською відповідальністю, з глибокими духовними, громадянськими, патріотичними почуттями, здатна до неперервного розвитку і вдосконалення.

Для нинішньої української системи  виховання потрібний тривалий час і напружена робота, аби остаточно сформулювати національний виховний ідеал XXI ст., усвідомити його сутність і втілити в життя. Але, безперечно, що національне виховання нині має пронизувати всі аспекти навчально-виховної роботи вищого навчального закладу.

Список використаної літератури

1. Болонський процес : Нормативно-правові документи / Укл.: З.І. Тимошенко, І.Г. Оніщенко, А.М. Грехов, Ю.І. Палеха. – К., 2004.
2. Дідовець М. Коли бракує концепції національного виховання // Віче. – 2005. – № 2. – С. 30–32
3. Євшан М. Національне виховання // Україна. – 1991. – № 9.
4. Закон України "Про виховання дітей та молоді" // Освіта України. – 2004. – № 72. – С. 4–6.
5. Москалець В. Психологічне обґрунтування української національної школи. - Львів, 1994.
6. Основи національного виховання. Концептуальні положення / За ред. В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчук. – К., 1993.
7. Фіцула М. Педагогіка : Навч. пос.. – К., 2000.