Міжнародний кредитний ринок

Змістовний модуль 4. Міжнародний кредитний ринок

Теоретична частина

1. В чому суть міжнародного кредиту? Суть зарубіжних інвестицій.

Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах:

• Повернення
• Терміновості
• Платності
• гарантованості

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов’язаний з наданням суб’єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб’єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що пов’язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.).

Іноземні інвестиції - цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту;

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які

інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау, тощо;

прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

інших цінностей відповідно до законодавства України.

2. Структура міжнародних ринків капіталу

3. Функції фондового ринку.

Фондовий ринок (ринок цінних паперів) — частина ринку капіталів, де здійснюються емісія, купівля і продаж цінних паперів.

Фондовий ринок є абстрактним поняттям, що служить для позначення сукупності дій і механізмів, що роблять можливими торгівлю цінними паперами. Його не слід плутати з поняттям фондова біржа - організацію, яка надає можливість для здійснення торгових операцій і зведення разом покупців і продавців цінних паперів.

 Основними функціями  фондового ринку є:

• регулювання сфери грошового обігу та кредиту;
• забезпечення переливу капіталу між галузями та сферами економіки;
• розподіл і перерозподіл капіталу корпорацій, контроль за їхньою діяльністю;
• залучення капіталу та забезпечення його ефективного використання;
• забезпечення оперативної інформації про рух індивідуальних капіталів.

4. Інвестиційний капітал

Капітал, як відомо, має три функціональні форми: грошову, продуктивну і товарну (Г——). Розглянемо грошову форму, яка розкриває процес кругообігу капіталу. Щоб розширити виробництво, тобто здійснити нові інвестиції, підприємство (підприємець) змушене вишукувати додаткові кошти, які називаються інвестиційним капіталом. Витрачається інвестиційний капітал на купівлю робочої сили, знарядь праці та інших елементів виробництва. У політекономії інвестиційний капітал називається грошовим. Інвестиційний капітал надходить з двох джерел: власних заощаджень підприємств і чужих заощаджень. Власні заощадження — це нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування, а чужі — це тимчасово "вільні" кошти інших підприємств, уряду і населення. Розглянемо чужі заощадження як об’єкт операцій із цінними паперами.

 Заощадження перетворюються  на інвестиції, як тільки вони  потрапляють до рук тих, хто  витрачає їх на купівлю елементів  виробництва. Таке перетворення  може бути прямим і непрямим. Наприклад, заощадження прямо перетворюються  на інвестиції, коли фізична особа (сім’я) купує будинок, використовуючи  для цього власний вклад у  банку, або уряд будує дорогу, або підприємство вкладає власний  нерозподілений прибуток у нові потужності. Цілком зрозуміло, що прямо перетворюватися на інвестиції можуть тільки власні заощадження, чужі повинні пройти непрямий шлях через фінансовий ринок капіталу.

 Ринок капіталу складається  з грошового ринку і ринку  інвестиційних фондів. Грошовий  ринок поставляє обігові платіжні  кошти державі та компаніям. Що  ж відбувається на ринку інвестиційного  капіталу? Заощадження, що надходять  на цей ринок, утворюють два  потоки. Один, менший, потрапляє до  позичальників, минаючи посередників, інший, — основний, спочатку потрапляє  до посередників, а потім до  позичальників. Перших іноді називають  проміжними позичальниками, а других  — кінцевими. Наприклад, банк позичає  гроші в населення, а підприємство—у  банку. Банк у цьому разі є  проміжним позичальником, підприємство  — кінцевим. Посередники, або проміжні  позичальники, утворюють разом з  іншими організаціями інституціональну  структуру ринку інвестиційного  капіталу. До неї ми ще повернемося, а зараз розглянемо деякі процеси, що відбуваються в інвестиційному капіталі.

 Прикладом непрямої  участі зберігачів в інвестиційному  процесі є відкриття вкладу  в банку або траст-компанії, що  становить неконт-рактну операцію, оскільки вкладник може легко вилучити гроші. Вкладаючи гроші в пенсійний фонд або страхову компанію, тобто виконуючи контрактну операцію, тому що такі вклади не безстрокові, люди так само непрямо підтримують інвестиційний процес. В обох випадках посередник зобов’язаний реінвестувати довірені йому заощадження з прибутком до моменту їх повернення власникові.

 Капітал має три  важливі властивості: він мобільний, вразливий і плинний, а тому  винятково розбірливий і селективний. Він направляється туди, де уряди  стабільні, інвестиційний клімат  сприятливий і є певні можливості  одержати прибуток. Аналізуючи ризики  у країнах, звичайно розрізняють:

 • політичну ситуацію (чи не буде країна втягнена в конфлікт);

 • тенденції економічного  розвитку (розглядають динаміку  таких показників, як, наприклад, валовий  національний продукт або індекс цін);

 • бюджетну політику  уряду (податки і витрати) і її  вплив на заощадження й інвестиції;

 • кредитно-грошову  політику (грошовий обіг), покликану  стабілізувати ціни і валютний курс;

 • можливості для  одержання прибутку на інвестиції, якщо ризик у тій чи іншій країні визнано прийнятним.

 Через мобільність  і вразливість капітал мігрує  між регіонами і країнами залежно  від змін у податковій, валютній, торговій політиці та від змін  інших елементів середовища його  перебування. Капітал плинний у  світовому масштабі й не може  бути примножений за рішенням  того чи іншого уряду. Він скрізь  має високий попит. Достатня пропозиція  капіталу — запорука нормального  розвитку будь-якої економіки  і важливе завдання для будь-якої  країни. Перетворюючи заощадження  в інвестиції, ринок інвестиційного  капіталу відіграє ключову роль у вирішенні цього завдання.

 Заощадження — єдине  джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають тоді, коли прибутки  корпорацій, підприємств, урядів та  окремих громадян перевищують  їх витрати. Корпорації (не фінансові) історично є найбільшими зберігачами, створюючи приблизно 60 % національного  інвестиційного фонду в розвинених  країнах. Але їх заощадження звичайно  не надходять на ринок інвестиційного  капіталу, набираючи форми нерозподіленого  прибутку й амортизаційних відрахувань. Мало того, фінансові потреби  корпорацій, як правило, перевищують  їх заощадження. Тому на ринку  інвестиційного капіталу корпоративний  і підприємницький сектори відіграють  роль чистого кінцевого позичальника.

 Найбільшими постачальниками  інвестиційного капіталу є індивідуальні  зберігачі (населення). Особисті заощадження  набирають форми банківських  депозитів, сертифікатів пенсійних  фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових  полісів тощо.

 

 У розвинених країнах  світу інвестори довіряють фінансовим  закладам, їх довіра ґрунтується  на тривалій історії конструктивних  і здорових взаємовідносин двох  сторін і на законодавстві, що  передбачає жорсткий урядовий  контроль за діяльністю фінансових  закладів та організацій. Тому  останніми десятиліттями їх депозитна  активність перебувала на високому  рівні, збільшувалася кількість  банків, траст-компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, кредитних спілок та інших закладів, що акумулюють особисті заощадження.

 Споживачами інвестиційних  фондів є окремі особи, підприємці, бізнес та уряди. Індивідуальним  споживачам капітал може знадобитися  для фінансування житлового будівництва  або купівлі товарів тривалого  користування (автомобіля, земельної  ділянки, дачі). Звичайно вони одержують  капітал, позичаючи його у фінансових  посередників (особисті позички, позички під заставу майна тощо). Але оскільки окремі особи не випускають цінних паперів, про них далі не йтиметься.

 Найбільшим споживачем  капіталу є бізнес, переважно  корпоративний. Значну частину капіталу  генерує саме він (нерозподілений  прибуток та амортизаційні відрахування), решта надходить від фінансових  посередників, в основному комерційних  банків, із ринку цінних паперів. Наголосимо, що ринок цінних паперів  і фінансових посередників, які  надають кредит, утворюють сегменти  ринку інвестиційних ресурсів. Останні  можна одержати, узявши банківський  кредит або випустивши цінні  папери. Кредитний ринок і ринок  цінних паперів — це канали, по яких заощадження переливаються в інвестиції.

 Споживачем найбільшого  капіталу є уряд і місцеві  органи влади. Уряд також гарантує  погашення боргів корпорацій  і підприємств, що належать державі. У розвинених країнах законодавча  влада забезпечує уряду конституційне  право позичати гроші у корпорацій  і населення, тобто парламент  уповноважений створювати національний (державний) борг, використовуючи для  цього рахунки уряду.

5. Класифікація цінних паперів.

Цінні папери можна класифікувати по дуже багатьом ознакам:

1. Порядок фіксації власника:

1)Іменні цін бум - це  цін бум, ім'я власника яких  зафіксовано на бланку самої  цін бум або в реєстрі власників, що може вестися у звичайної  документарной або електронної формах. При зміні власника іменний цін бум у цінний папір і реєстр вноситься ім'я нового власника

2)Пред'явницькі цін бум - це цін бум, ім'я власника яких  не фіксується взагалі - ні безпосередньо  на них самих, ні або інакше, а їхній обіг не має потреби  ні в якій реєстрації. Для реалізації прав, закріплених таким цінним папером досить пред'явлення самого паперу.

3)Ордерні цінні папери - це іменні цінні папери (різновид), які можуть бути передані іншій  особі за допомогою здійснення  передатного напису - індосаменту.

2. Строк існування:

1) Термінові цінні папери - це цінні папери, що мають  установлені при їхньому випуську строк існування або порядок установлення цього строку. Вони можуть бути: короткостроковими (строк обігу до 1 року), середньостроковими (від 1 до 5-10 років), довгостроковими (від 5-10 до 30 років);