Історія створення Європейського Союзу

З огляду на всі вищевказані  міркування, інституційна система була розроблена з їхнім урахуванням та відбиттям одночасно, настільки це було можливо, і характеризується наступними особливостями:

• суміщення функцій;
• поліцентричність структури;
• розподілена діяльність;
• розподіл влад.

Договір про запровадження  Конституції для Європи визначає наразі 5 складників інституційної структури Європейського Союзу:

1. Європейський Парламент

2. Європейська Рада

3. Європейська Комісія

4. Рада Міністрів (Рада ЄС)

5. Суд ЄС.

Окрім цих інституцій Європейський Союз має в своєму розпорядженні  ще й допоміжні інституції. Зобразимо їх та функції, які вони виконують в наступній таблиці:

Кожна інституція діє в межах  повноважень, що їй надає Конституція, та згідно зі сформульованими в ній  процедурами та умовами. Інституції взаємодіють на засадах сумлінної  співпраці та повинні діяти прозоро, тобто працювати у найвідкритіший спосіб.

Європейський Парламент (European Parliament). Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають строком на 5 років європейські громадяни на засадах прямого загального виборчого права, шляхом вільного таємного голосування; місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 після, тобто підписання Ніццького договору, який набрав чинності 1 лютого 2003 року) розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Завдяки перерозподілові депутатських місць між “старими” державами-членами та новими державами Союзу вдалося досягти рівноваги між реальною демографічною ситуацією та принципом рівності держав-членів.

Органи управління Європарламенту складаються з Бюро Парламенту (ухвалює  рішення фінансового, організаційного й адміністративного характеру щодо членів і внутрішньої організації Парламенту), до складу якого входить Голова і 14 віце-голів, 5 квесторів, наради голів (приймає рішення щодо організації парламентської роботи та законодавчого планування, а також розподілу місць у палаті серед політичних груп) і наради комітетів (може давати рекомендації Нараді голів щодо роботи комітетів і складання порядку денного частини сесій), зокрема й Генеральний секретар, і Секретаріату, призначеного в грудні 1998 року, 3489 постійних і 603 тимчасових посад.

При обиранні голови Парламенту головує  найстаріший член парламенту. Голову, віце-голів та квесторів обирають шляхом таємного голосування терміном на 2 з половиною роки. Голова представляє Європарламент у міжнародних відносинах, у церемоніальних і в адміністративних подіях, юридичних і фінансових питаннях. Він спрямовує всю діяльність Парламенту та його органів. Голова Парламенту відкриває, припиняє і закриває засідання, підтримує порядок і головує на засаданнях Парламенту.

Європарламент також призначає  омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги від громадян Союзу з приводу  порушень у діяльності інституцій та органів Спільноти. Зрештою, Парламент  може створювати тимчасові комітети з розслідування, чиї повноваження не обмежуються вивченням діяльності інституцій Спільноти, а можуть поширюватись і на дії членів-членів із впровадження політики Спільноти.

Європейська Рада (European Council) є вищим органом Європейського Союзу. Вона складається із керівників держав або урядів та їх політики, якими є міністри закордонних справ. Європейська Рада дає Союзу необхідні імпульси для розвитку та визначає його загальні політичні орієнтири. Рада збирається регулярно тричі на рік для обговорення найактуальніших питань діяльності ЄС. Вона надає Європейському Парламенту доповідь про хід кожного засідання і щорічний письмовий звіт про результати своєї діяльності. На Європейську Раду покладається завдання: а) забезпечити форум для вільного й неофіційного обміну думками між головами урядів; б) класифікувати компетенційні питання, закріплені в засновницькому договорі, питання політичного співробітництва та спільного опікування стосовно держав-членів; в) генерувати імпульси для прогресивного розвитку Співтовариства.

Європейська Комісія (European Commission) – унікальна інституція Європейського Союзу, яка розміщується у Брюселі і не має аналогів у національних системах урядування. Європейську Комісію часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Точніше роль Комісії відбиває неформальна назва “двигун європейської інтеграції”. „Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів. Відповідно до записаного в угодах Комісія має: розробляти й пропонувати законодавчі акти; керувати запровадженням політики Спільноти; відповідати за управління фондами Співтовариства, що становлять частину його бюджету; підтримувати зовнішні відносини та безпекові політики; наглядати за дотриманням законів Спільноти; вказувати шляхи та перспективи розвитку”.

З 2004 року Комісія складається  з 25 незалежних членів, обраних на підставі їхньої загальної компетентності і чия незалежність є безсумнівною, разом з президентом і 5-ма віце-президентами. Комісія призначається на 5 років за згоди країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії допомагає в роботі адміністрація, до якої входять генеральні директорати та генеральний секретаріат.

„Засідання Комісії  скликає Голова, як правило, принаймні  один раз натиждень і, додатково, щоразу, коли є потреба. Голова несе відповідальність за порядок денний, який відбиває щорічну програму, прийняту Комісією, і щоквартальну програму розвитку, яка містить різні пункти, що потребують рішення Комісії. Засідання Комісії не є відкритими для публіки, і обговорення є конфіденційним”.

Рада Міністрів  або її ще називають Радою ЄС (Council of the European Union) є головним органом ухвалення рішень у Європейському союзі, головний офіс якої розміщується в Люксембурзі.

До її складу входять  по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо – загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші – раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція.

Керівництво в Раді здійснює країна-президент. Посаду президента Ради Європейського Союзу держави-члени обіймають по черзі упродовж 6 місяців. Іншими словами, країни, одна за одною, беруть на себе клопіт організації роботи Ради, контроль за виконанням її завдань, сприяння ухваленню політичних та правових рішень та посередницьку функцію між державами-членами. Президентом Ради Європейського Союзу є міністр закордонних справ країни-президента; він головує на засіданнях Ради з загальних та питань. Інші конфігурації Ради очолюють профільні міністри уряду країни-президента (наприклад, Раду з сільського господарства – міністр сільського господарства тощо). На засіданнях Європейської Ради головує прем’єр-міністр країни-президента.

Система шестимісячної  ротації вже давно викликала  нарікання, зокрема, через свою короткотерміновість; після того ж, як останнє розширення збільшило кількість країн ЄС до 25, реформа інституту президентства Ради стала нагальною. Європейська Конституція передбачає постійну посаду президента Європейської Ради і посаду міністра закордонних справ Союзу, який очолюватиме Раду з закордонних справ. Президентство в інших конфігураціях Ради здійснюватиме команда з трьох держав-членів.

Над підготуванням рішень Ради працюють близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, який здійснює політичну підготовку рішень. Організаційну роботу виконує генеральний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ради. Амстердамський договір зробив генерального секретаря Ради водночас і ,,Верховним представником” з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП), відтак роботою секретаріату опікується здебільшого його заступник.

Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість (для процедурних питань); кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену ,,вагу” голосу) – застосовується за розгляду питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення – застосовується, зокрема, за розгляду питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем СЗБП і правосуддя та внутрішніх справ.

Щодо судових органів  Європейського Союзу, то до них слід віднести Суд ЄС, Суд першої інстанції  та національні суди держав-членів.

Суд Європейських Спільнот (Court of Justice of the European Communities) -  найвищий Суд Європейських Спільнот (Суд ЄС), рішення якого не оскаржуються. Суд ЄС в Люксембурзі був однією з перших інституцій Спільноти, заснованих Паризьким договором 1951 року. Римський договір 1957 року зобов’язав його наглядати за виконанням усіх європейських договорів.

До складу Суду ЄС входять 25 суддів та 8 генеральних адвокатів. Суддів і адвокатів призначають за загальної згоди держав-членів на шестирічний термін. Суд може засідати в палатах або збиратися на пленарні засідання для розгляду особливо важливих чи складних справ та на вимогу держав-членів.

Він виконує дві основні  функції: перевіряє на відповідність договорам документи, видані європейськими інституціями та урядами; тлумачить право Спільноти на запит національних судів.

Через надзвичайно великий обсяг обовязків Суду ЄС  Єдиний європеський пакт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстанції (Court of First Instance of the European Communities), тобто додаткового судового органу, покликаного розвантажити Суд ЄС і максимально допомогти йому виконувати його обовязки. Початково цей суд мав доволі вузьку юрисдикцію: він розглядав лише кадрові суперечки в установах ЄС та спірні питання в галузі конкуренції, переважно позови компаній. 1993 року Рада розширила повноваження СПІ, передавши йому всі справи за позовами осіб та компаній, крім справ проти заходів із захисту торгівлі Європейського Союзу (таких як антидемпінг). Суд першої інстанції складається лише з 25 суддів (по одному від кожної з держав-членів), яких на шестирічний термін з правом подовження повноважень призначають за загальної згоди уряди держав-членів. Судді вибирають поміж себе президента на 3 роки з правом подовження повноважень.

3. Економічний і валютний союз країн-учасниць

Економічний та валютний союз (ЕВС) – процес гармонізації економічної та монетарної політики країн-членів Союзу з метою запровадження єдиної валюти – євра. Необхідно замітити, що всю складність поєднання різних економік і узгодження асиметрій, що існують в європейській економіці, показали нерівномірна історія пропозицій та проміжна модель Європейської валютної системи (ЄВС).

Протягом 1960-х років  інтерес до валютної інтеграції поступово  зростав, в основному завдяки  дедалі більшій нестабільності міжнародної  системи і дедалі внутрішній потребі  в ізоляції Європи від примх американського долара. Найчутливішою до цих проблем з-поміж усіх західноєвропейських країн виявилася Франція , тоді як інші не надто прагнули конфронтації із США. Це істотно ускладнювало справу і сприяло обмеженню обговорення спільних європейських інтересів загальними дискусіями, які водночас лишалися явно недостатніми для започаткування „Європейською шісткою” якихось серйозних практичних дій. Ситуація змінилася у грудні 1969 р., коли Гаазький самміт політичних лідерів держав-членів „шістки” вперше сформулював мету створення повноцінного ЕВС. Це було політичне рішення, ухвалене на найвищому рівні і безпосередньо повязане з першим актом розширення ЄС та подальшим поглибленням інтеграції. Окрім того, це був також перший важливий приклад франко-німецької ініціативи як засобу забезпечення серйозних політичних зрушень, реалізований з участю президента Помпіду та канцлера Брандта, хоча спільна база цієї ініціативи з часом стала хиткішою. На найвищому рівні було ухвалено офіційні рішення, але вони виявилися не досить життєздатними, щоб вижити в несприятливих економічних умовах 1970-х рр., а саме крах Бретон-вудської сиситеми у 1971 р. Отже, ЕВС став найбільшим несправдженим сподіванням десятиліття. Але незважаючи на це, інтерес до цієї теми ніколи не зникав. „Урізана валютна змія” (термін, що використовувася для позначення першої системи взаєповязаних обмінних курсів) загалом розглядалася як тимчасове утворення, яке можна було розвивати й розширювати у випадку, якщо економічні умови виявляться сприятлвими. Таким чином, протягом 1970-х рр. Була висунута ціла серія пропозицій, спрямованих на відновлення процесу валютної інтеграції.

Європейську валютну  систему (ЄВС) було створено у березні 1979 р., яка стала результатом ініціативи, висунутої канцлером Шмідтом. ЄВС  являла собою чергову спробу встановлення системи фіксованих, але періодично коригованих обмінних курсів для валют держав-членів ЄС із запровадженням порівняно вузького коридора для їхніх коливань. Стабільність обмінних курсів підкріплювалась дедалі більшою конвергенцією національних економік, причому основний наголос було чітко зроблено на стримування темпів інфляції. Механізм обмінних курсів валют регулював їхні відхилення від “європейської грошової одиниці” – екю (European Currency Unit, ECU).

В основу цієї грошової одиниці  покладено зважений кошик валют.

Період між 1979 і 1992 рр., коли на обмінних ринках, що вийшли з-під  контролю, панувало справжнє пекло, водночас характеризувався дедалі більшою стабільністю обмінних курсів. Підвищення стабільності номінальних обмінних курсів у межах механізму визначення валютних курсів (МВВК) було досягнуте в основному шляхом поступового прискорення конвергенції темпів інфляції в усіх країнах у бік зменшення. Цінова конвергенція та стабільність обмінних курсів у межах МВВК спиралися в основному на монетарну політику і пердбачали використання для цілей стабілізації обмінних курсів майже виключно корткотермінових відсоткових ставок. Цінова конвергенція в поєднанні із зростанням довіри до орієнтованих на забезпечення стабільності видів політики привели до поступової конвергенції номінальних довготермінових відсоткових ставок. Повсякденне управління МВВК було доручено керівникам центральних банків, які використовували як неформальні мережі, так і існуючі інституції та комітети. Важливу роль відігравав також Валютний комітет, який виконував функції центральної арени для переговорів між державами-членами з питань перегляду обмінних курсів та фіксації паритетів, а також щодо приєднання до системи або виходу з неї. Комітет виконував роль головної підготовчої інстанції для Ради міністрів економіки та фінансів (Екофін). У такий спосіб було створено сприятливе середовище для розвитку партнерської солідарності та спільних традицій у межах спільної доктрини.

Наприкінці 1980-х рр. ЄВС  лишалася на диво стабільною і, таким  чином, виникла нагальна необхідність забезпечити політичну підтримку  для наступного етапу інтеграції, поки умови для цього лишалися сприятливими. І саме валютний союз мав стати останнім і невідворотним підтвердженням реальності Єдиного європейського ринку та обєднаної європейської економіки.

Таким чином, завдяки  звіту Делора, який став для ЕВС  чимось на зразок підшипника, саме ЕВС  був предметом обговорення однієї з двох міжурядових конференцій, які завершили свою роботу в Маастрихті в грудні 1991 року. У Договорі про ЄС (Маастрихтська угода) передбачається досягнення Економічного та валютного союзу трьома етапами: