Право міжнародних договорів

Підписання міжнародного договору означає згоду на його обов’язковість тільки в тому випадку, якщо договір не підлягає ратифікації або затвердженню. Як правило, в такому договорі є чітке положення про вступ його в силу з моменту підписання. Підписання договору, що підлягає ратифікації або затвердженню, є формою встановлення автентичності тексту. Разом з тим із підписання таких договорів випливають певні правові наслідки: держава зобов’язана утримуватися від дій, які б позбавили договір, що підписаний, але ще не набув чинності, його об’єкта і мети доти, поки вона не виразить ясно свого наміру не ставати учасником цього договору (ст. 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Ратифікація (лат. ratificatio від ratus — вирішений, затверджений + facere — робити) — це затвердження договору вищим органом державної  влади. Відповідно до п. 32 ст. 85 Конституції  України тільки Верховна Рада України  правомочна давати згоду на міжнародні договори України (ратифікувати їх). Зазначена процедура втілюється у двох документах: законі про ратифікацію (внутрішньодержавний акт) і ратифікаційній грамоті (міжнарод- но-правовий акт). У ст. 9 Закону України “Про міжнародні договори України” наведений перелік договорів, що укладаються Українською державою і підлягають ратифікації: політичні, загальноекономічні, із загальних фінансових питань, територіальні, мирні, що стосуються прав та свобод людини і громадянина, про громадянство, про участь у міжнародних союзах і системах колективної безпеки, про військову допомогу і направлення контингентів Збройних Сил України в інші країни, про дозвіл перебування іноземних військ на території України, про історичне і культурне надбання народу України. Цей перелік не є вичерпним, оскільки міжнародне право не встановлює фіксованого переліку міжнародних угод, що підлягають обов’язковій ратифікації. Тому договірні сторони можуть у будь-якому договорі передбачити необхідність його ратифікації.

Для вступу двостороннього договору в силу необхідний обмін ратифікаційними грамотами  державами, що домовляються. У багатосторонніх  договорах ратифікаційні грамоти  здаються на зберігання депозитарію  і набувають чинності після здачі визначеної договором кількості таких грамот.

Міжнародні  організації як суб’єкти міжнародного права, що мають правоздатність укладати договори, замість ратифікації використовують на практиці акт офіційного підтвердження договору.

Формою визнання обов’язкової сили міжнародних договорів, в основному міжвідомчого або міжурядового характеру, є їх затвердження (конфірмація) відповідним міністерством (відомством) або урядом.

Коли держава  через якісь причини не брала  участі в розробці й ухваленні  будь-якого договору, вона може згодом приєднатися до нього на умовах, визначених у самому договорі. Як правило, приєднання до багатостороннього договору здійснюється шляхом здачі депозитарію  спеціального акта або підписання спеціального протоколу. Іноді формою приєднання до багатостороннього договору є прийняття цього договору. У такому разі слід не плутати цю форму приєднання до договору з ухваленням тексту договору — початковою стадією договірного процесу.

У договірному  процесі не останню роль відіграє депозитарій, чиї функції зводяться  до зберігання справжнього тексту багатостороннього  міжнародного договору і документів, що його стосуються (ратифікаційних грамот, застережень, денонсацій і т. ін). Функції  депозитарію можуть виконувати одна або декілька держав, міжнародна організація або її вищий посадовець. Так, Генеральний секретар ООН виконує функції депозитарію у багатьох багатосторонніх договорах, укладених під егідою 00Н. Учасницями Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. дер- жавами-депозитаріями були визначені Велика Британія, СРСР (Росія) і США. У таких обставинах достатньо здати документ, що стосується договору, уряду однієї з трьох держав-депозитаріїв.

Основні функції  депозитарію — зберігання справжнього  тексту договору і зданих йому на зберігання повноважень, підготовка завірених копій договору і направлення їх зацікавленим державам, отримання і зберігання ратифікаційних грамот та інших документів, що стосуються договору, й інформування про це учасників, реєстрація міжнародного договору.

Функції депозитарію  за характером є міжнародними і повинні виконуватися ним неупереджено.

Дія і чинність міжнародних договорів

Юридичні  наслідки для учасників міжнародного договору наступають тільки після набрання ним чинності. Саме з цього моменту його учасники повинні керуватися принципом pacta sunt servanda (договори мають виконуватися).

Згідно з  положеннями Віденської конвенції  про право міжнародних договорів 1969 p., порядок і дата набрання чинності договором визначаються в його тексті або узгоджуються договірними сторонами  під час переговорів (ст. 24). Зазвичай міжнародні договори набувають чинності або з дати підписання, або з моменту обміну ратифікаційними грамотами, або з моменту здачі певної кількості ратифікаційних грамот депозитарію. Іноді в договорі визначена процедура набрання ним чинності через певний строк після здачі на зберігання депозитарію необхідної кількості ратифікаційних грамот. Таким чином, наприклад, набула чинності в листопаді 1994 р. Конвенція ООН з морського права 1982 p., а саме через 12 місяців після здачі депозитарію 60-ї ратифікаційної грамоти.

Набрання  міжнародним договором чинності має велике значення у визначенні строку його дії. У міжнародній практиці відомі договори, що укладаються на певний строк (частіше за все це торговельно-економічні угоди), на невизначений строк, без констатації  строку дії та із вказівкою на безстроковий характер договору. Як правило, положення  про строк дії міжнародного договору або його безстроковий характер містяться в заключних статтях.

Строк дії  міжнародного договору до його закінчення може бути продовжений або відповідно до його положень, або за згодою його учасників, що іменується в міжнародному праві пролонгацією. З певних причин припинений міжнародний договір може бути відновлений зацікавленими державами. Ця процедура називається відновленням, абореновацією, міжнародного договору.

Не слід плутати  строк виконання і строк дії  договору. Так, Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США 1987 р. є безстроковим, а строк виконання зобов’язань сторін з ліквідації вказаного класу озброєнь — не більше трьох років з моменту набрання чинності договором.

Крім часового аспекту, міжнародні договори також  мають просторову (територіальну) сферу  дії. Зазвичай дія міжнародних договорів  поширюється на всі території, що перебувають під суверенітетом держав-учасниць, якщо інше не передбачене в самому договорі. Дія деяких багатосторонніх договорів поширюється на міжнародні території спільного користування, наприклад, Договір про Антарктику 1959 р. і Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в їхніх надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. Різні частини Конвенції ООН з морського права 1982 р. поширюються на різні територіальні сфери — від внутрішніх морських вод держав до повітряних просторів над відкритим морем. Статут ООН має практично необмежену територіальну сферу дії.

За загальним  правилом, дія міжнародних договорів  не поширюється на треті держави, що не беруть участь у ньому — pacta tertiis пес nocent пес prosunt (договори не шкодять  і не сприяють третім особам). Проте в деяких договорах держави-учасниці передбачають можливість мати права й обов’язки за цим договором для третіх сторін. У такому разі договірні права й обов’язки поширюватимуться на треті сторони тільки за наявності їх безумовно висловленої згоди у письмовій формі (ст. 35 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Деякі міжнародні договори (наприклад, Константинопольська  конвенція про забезпечення вільного користування Суець- ким каналом 1888 р.) надають певні права третім державам. Такі держави, що користуються наданим їм правом, повинні виконувати умови користування цим правом, тобто мати також певні обов’язки.

У міжнародному праві діє презумпція дійсності  міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладений відповідно до норм міжнародного права і в ньому втілено дійсну угоду суб’єктів міжнародного права, яка не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.

Поняття “дія міжнародного договору” і “дійсність міжнародного договору” співзвучні, але, по суті, різні. Дія договору в основному характеризується часовим чинником, а дійсність визначається його відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично значущі наслідки для суб’єктів міжнародного права можуть тільки дійсні міжнародні угоди.

Недійсність міжнародного договору залежно від  ступеня його невідповідності нормам міжнародного права може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору має об’єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб’єктів, що його уклали. Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій підставі секретні протоколи до Пакту Молотова — Ріббентропа 1939 p., у яких ішлося про поділ сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З’їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення.

Відносна  недійсність міжнародного договору означає його за- перечуваність однією зі сторін. Частіше відносна недійсність договору зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Право на заперечування з’являється у держави в тому випадку, якщо порушення певних положень внутрішнього законодавства, які регулюють процедуру укладення міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо договір укладений міжнародною організацією з порушенням її статутних положень про порядок укладення міжнародних угод, то такий договір повинен визнаватися нікчемним, оскільки міжнародні організації не мають права укладати міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у їх статутних документах.

Тлумачення  міжнародних договорів

Для ефективного  застосування норм міжнародного договору необхідно правильно розуміти його зміст. Тлумачення і є з’ясуванням дійсного значення і змісту міжнародного договору.

У правовій доктрині і практиці міжнародного права  тривалий час домінували два принципи тлумачення, які випливали з ідеї абсолютного суверенітету держав —  сторін договору: а) головну роль при  тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під час створення тексту договору, і воно з’ясовується насамперед за допомогою аналізу підготовчих матеріалів; б) у разі сумніву договірні положення слід інтерпретувати обмежувально на користь необмеженої свободи суверенних держав — сторін договору. Проте під час розробки Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким при інтерпретації договору слід віддавати перевагу якомусь одному з таких чинників, як текст договору, намір сторін або його об’єкт і мета, оскільки використання одного з них на шкоду іншим чинникам суперечило б практиці Міжнародного Суду ООН1. Так, у рішенні у справі про Англо-іранську нафтову компанію від 22 липня 1952 р. Суд заявив, що він не може ґрунтуватися на суто граматичній інтерпретації: він повинен намагатися дати таке тлумачення, яке відповідає природному й обґрунтованому прочитанню документа, належним чином враховуючи наміри сторони.

У подальшій  своїй практиці Міжнародний Суд  ООН твердо дотримується норм Конвенції 1969 p.: у рішенні від 13 грудня 1999 р. у справі, що стосується острова  Касикилі/Седуду (Ботсвана проти Намібії), Суд вказав, що тлумачитиме положення  Договору від 1 липня 1890 p., застосовуючи правила тлумачення, передбачені  у Віденській конвенції, з урахуванням свого прецедентного рішення у справі між Лівійською Арабською Джамахирією і Чадом від 1994 p., в якому йдеться, що “договір повинен тлумачитися на добросовісній основі відповідно до звичайного значення, яке належить надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об’єкта і мети. Тлумачення повинне базуватися перш за все на тексті договору. В якості додаткового заходу можна звернутися до таких засобів тлумачення, як матеріали з підготовки договору”.

Прийоми тлумачення розрізняють залежно від характеру  зобов’язань — сприятливих або  несприятливих. У першому випадку  терміни необхідно вживати в  ширшому значенні, а в зобов’язаннях несприятливих — навпаки. Г. Гроцій з цього питання зазначав, що “одні обіцянки містять зобов’язання сприятливі, інші — ні; одні — змішані, інші — посередні. Сприятливі зобов’язання мають рівносторонній характер і спрямовані на взаємну користь; чим значніша і ширша така користь, тим більш сприятливим є і таке зобов’язання, як, наприклад, ті, що сприяють швидше миру, ніж війні, або війні оборонній перед тією, що має іншу мету. Несприятливими є ті обіцянки, згідно з якими обтяжується тільки одна сторона або вона обтяжується більше, ніж інша; які передбачають покарання чи визнання будь-яких актів неправомірними або вносять зміни в попередні зобов’язання. До змішаних належать такі, що вносять зміни в попередні угоди, але з метою миру; зважаючи на значущість блага, яке мають на меті, або змін, що вносяться, вони визнаються то сприятливими, то несприятливими, проте за всіх рівних умов переважає сприяння. У зобов’язаннях сприятливих слова потрібно вживати в ширшому значенні, так щоб включати технічні або дані самим законом позначення”.

Велике значення для правильного розуміння міжнародних  договорів мають принципи тлумачення, під якими розуміють загальні правила, що враховують особливості міжнародного договору як угоди суб’єктів міжнародного права.

Принципами  тлумачення міжнародних договорів  є насамперед сумлінність і надання  термінам договору звичайного значення. Спеціальне значення терміна може надаватися в тому випадку, коли учасники договору мали такий намір. З метою тлумачення контекст договору охоплює його текст, включаючи преамбулу і додатки, а також будь-яку угоду стосовно договору. До уваги також має братися будь-який документ, складений одним або декількома учасниками у зв’язку з укладенням договору. Якщо була будь-яка подальша угода між учасниками щодо тлумачення договору або його застосування, то вона повинна враховуватися при тлумаченні міжнародного договору. Враховується і подальша практика застосування договору, що встановлює згоду учасників щодо його тлумачення.

Водночас  у межах окремих міжнародних договорів можуть існувати власні принципи. Так, в основі тлумачення міжнародних угод у сфері прав людини лежить принцип ефективності, широко вживаний у рамках Страсбурзького правозахисного механізму. Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслювали, що тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. повинне базуватися на загальних міжнародно-правових принципах інтерпретації, але з обов’язковим урахуванням особливої природи цього документа і відповідних стандартів Ради Європи. У зв’язку з цим об’єкт і мета Конвенції як угоди, спрямованої на захист людської особи, вимагає тлумачення і застосування її положень так, щоб зробити передбачені в ній гарантії практичними та ефективними.