Українському та західноєвропейському романтизмові

Порівнюючи історичні романи західноєвропейського та українського романтизму, слід відзначити, що для першого – роман програмував щось серйозне, проблемне, а завданням було пізнання історії та її достовірне відображення, для другого – роман зосереджувався на основних національно-історичних проблемах, а відображення історії могло бути недостовірним.

“Подолання хаосу й зла історії романтики шукають не в параметрах самої історії, а в її міфологізації [11, 676]”. Це спільний знаменник, до якого відносимо Новалліса і Шеллі, шатобріана і Гюго, Блейка і Міцкевича, Шевченка й Еспронседа та ін.

Для західноєвропейського романтизму “чинником, який наклав найбільший відбиток на його характер і стратегії, було осмислення і водночас заперечення того загального стану й руху суспільства, яких воно набуло після ХVIII ст., встановлення “царського крамаря”, як зневажливо називали його французькі романтики [10, 218]”. Для них характерним був обман історії, і вони впадали у відчай або намагалися повернути її в іншому напрямі. Розчарування в історії, приводить до появи утопічної тенденції, і в міфотворчості Шеллі, Гейне, Гюго, Жорж Санд та інших романтиків. У центрі їх уваги опиняється соціальна проблема.

Проте ці риси не повинні сплутувати з східноєвропейським романтизмом, оскільки французька революція, крах сподівань та ілюзій, не були найактуальнішими проблемами. Натомість український романтизм характеризувався посиленою увагою до національно-політичної та національно-культурної сфер. Це були питання, які набували виразнішого характеру і виходили на перший план, набуваючи більшого національного характеру й спрямованості.

В українській літературі романтики утвердили нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику, наприклад, П. Гулак-Артемовський “Твардовський” і “Рибалка”, поява “Малоросійських пісень”                                  М. Максимовича в 1827 році тощо. Українські романтики почали виходить за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі.                           П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах “спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від “Енеїди” Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів [24, 321]”.

 Основною заслугою європейських романтиків було те, що вони створили жанр історичного роману, фантастичної повісті, оновили драму. Жанр історичного роману вперше започаткував англійський письменник Вальтер Скотт, який був найяскравішим представником історичної течії романтизму в літературі своїм прозовим твором “Уеверлі” (1814 р.). Твори на історичну тематику присвячені минулому Англії: “Айвенго”,                    “Квентін Дорвард”, “Роб Рой”, “Монастир”, “Абат” та інші. Історичний жанр використовували інші письменники різних країн, наприклад                     Пантелеймон Куліш із романом “Чорна рада”. Отже, можемо сказати, що історичний роман в Україні почав формуватися на ґрунті європейського.

У романтичну добу створюються драми на історичну тематику. Першим фундатором в 1827 р. історичної драми був французький письменник                          Віктор Гюго, який написав драму “Кромвель”. Періоду середньовіччя присвячений і перший великий роман Гюго “Собор Паризької богоматері” (1831 р.). Історична драма розвивалась і в українській літературі, наприклад “Назар Стодоля” Т. Шевченка чи І. Кочерга “Ярослав Мудрий”. Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Незважаючи на це, можемо засвідчити існування як в українській, так і в європейській романтичній літературі історичної драми. Однак, спираючись на факти, все ж доводимо що романтична історична драма вперше зародилась у Європі.

Цікавим фактом було те, що світові письменники вводили до своїх творів загадково-суперечливий образ Мазепи. Наприклад, як Дж. Байрон “Мазепа”, поема В. Гюго “Мазепа”, О. Пушкін “Полтава” та ін., які зверталися  до наших сторінок української історії. Темами для західноєвропейської літератури були теми з життя українського народу. Так, наприклад, у праця Лезюра “Історія козацтва” розповідається про долю донських козаків у період визвольного руху. Хоча у його книзі подано багато хибних подій, книга є визначною західноєвропейською пам’яткою про українське життя. Отже, європейські митці, не зважаючи на історію свого краю, зверталися і до української історії.

Важливим джерелом творчого натхнення для романтиків став фольклор. До народної творчості звертались діячі “Бурі й натиску”. Але інтерес до фольклору посилився лише на початку 19 століття. Підвищений інтерес до фольклору з боку романтиків (зокрема, слов’янських країн) пояснювався особливо тим, що утвердження романтизму тут відбулось у період формування та ствердження націй. Фольклор став невід’ємною частиною романтичних творів. Отже, спільним для українського і європейського романтизму було поглиблене занурення в фольклорний світ.

Слід відзначити, що письменники з інших країн активно почали використовувати українські пісні, приказки та ін. Так, українські народні пісні привернули увагу відому французьку письменницю Жермен де Сталь, яка влітку 1812 р. подорожувала по Україні та згодом описала цю подорож у своїй книзі “Десять років вигнання”. Вперше вона почула ці пісні від селянок: “За звичаєм країни мальовничо одягнені, селянки поверталися з роботи, співаючи українські пісні, які славлять любов і волю з відтінком меланхолії, схожої на скорботу [16, 263]”. Слід згадати українську пісню “їхав козак за Дунай” на початку XIX ст., яка набула популярності в Німеччині й інших країнах Західної Європи, текст 1809 р. якої, був перекладений на німецьку мову поетом Ф. Тігде й під назвою “Козак і дівчина” надрукований з нотами в кишеньковому виданні Беккера. Великої популярності набув збірник М. Максимовича “Малоросійські пісні” (1827), який одразу привернув увагу західноєвропейських фольклористів і ліг в основу численних перекладів з української народної поезії на німецьку, англійську й французьку мови. Це свідчить про те, що європейський романтизм хоча зародився найперше в Європі, проте все таки використовував і українську поетику.

Слід сказати, що увага романтиків зосереджується на східній екзотиці. Достатньо пригадати “Східні мотиви” В. Гюго, “Єврейські мелодії”                  Дж. Байрона, “Кримські сонети” А. Міцкевича. Особливу увагу романтики приділяють християнським мотивам і образам (“Мойсей” А. Віньї, “Каїн” Дж. Байрона, “Еліксири диявола” Е. Гофмана, “Марія” Т. Шевченка). Це свідчить про спільні мотиви як у західноєвропейському так і в українському романтизмові.

Тема самотності часто використовується в творах, особливо часто в ліриці (“На північ від Санта Клауса стоїть самотньо” Г. Гейне, “Дубовий листок відірвався від гілки рідній” М. Лермонтова). В українській літературі теж наявна ця тема. Наприклад, балада П. Гулака-Артемовського “Рибалка”.

Романтична література опирається також на культ індивідуалізму, на посилену увагу до людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього “Я”. В центрі уваги поетів-романтиків не просто людське “Я”, його індивідуалізована суть, а особистість, яка протиставляє себе за ознакою своєї осібності всьому іншому світові, особистість, яка в своїй неповторній, яскравій осібності немовби підноситься над сірою масою. Наприклад, в українській літературі це “Я” (романтика) М. Хвильового, а в західноєвропейській – Байрон “Дон Жуан”. Найвищим, класичним взірцем такої сильної і яскраво вираженої особистості на кінець XVIII — початок XIX ст. був Наполеон. Особистість у творах романтиків розвивається й усвідомлює себе в конфлікті і з Богом, і з суспільством, і з самою собою. Герой романтизму протестує проти суспільних умов, що обмежують його свободу, він — бунтар, революціонер або розбійник. Його душа, як правило, роздвоєна між світом реальності і світом мрій, а його доля найчастіше трагічна. Це свідчить про спільну та посилену увагу до культу людської особистості як в українському, так і західноєвропейському романтизмах.

Романтизм взагалі часто посилається на щось смішне, гумористичне, чудернацьке. Гострими засобами романтичної дійсності були гротеск, сатира, іронія. Їх активно використовували Гофман і Гейне, які висміювали вбогість й обмеженість міщан-бюргерів. Однак значення романтизму було набагато ширшим, ніж бунт проти міщанства та офіційного класицизму. Романтизм був пов’язаний із демократичними рухами, з ідеалами, що готували революцію 1830 p., з національно-визвольними і національно-об’єднуючими народними рухами того часу. Боротьба особистості і народу за свободу, за свої права надихала таких видатних митців епохи, як поети й письменники Шеллі, Байрон, Стендаль, художники Делакруа, Рюд. В українській літературі автор вдається до романтичної іронії, тобто до неприйняття реального факту речей. Наприклад  Т. Г. Шевченко у період “трьох літ”.

Іншим засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск. Він розглядається романтиками як один з основних прийомів зображення.                 В. Гюго називає гротеск красою, що відтінена потворністю. Він же вбачав у цьому прийомі рису, яка вирізняє саме нову, романтичну поезію. Гротеск, що широко використовується у творчості Гюго, Гофмана, Тіка, Байрона, з одного боку, створює потворне та жахливе, з іншого — комічне й блазнівське, як зауважує автор “Передмови” до “Кромвеля”. В українській літературі гротескними творами є “Ботокуди” та “Доктор Боссервісер”                  І. Франка та ін. Це свідчить про те, що гротеск широко використовується в західноєвропейській та українській літературі.

В українському романтизмі зустрічаються спільні, притаманні іншим європейським літературам, риси, образи та мотиви: байронізм, народність, історизм, звернення до фольклору, переосмислення євангельських чи міфічних сюжетів тощо.

Українська романтична проза 20-60-х років виражала патріотичні почуття народу (повість “Чайковський” Е. Гребінки, історичний роман “Чорна рада”, П. Куліша, повість “Марко Проклятий” А. Стороженка, “Маруся” Марко Вовчок і ін.), його антикріпосницькі настрої (“Олена”               М. Шашкевича, “Кармелюк” Марко Вовчок, “Варнак” Т. Шевченко), а також протест суверенної особистості проти авторитарних норм феодального суспільства (оповідання Е. Гребінки, П. Куліша, М. Вовчок, Ф. Заревича й ін.). Події минулого життя стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Художньо-довершеним твором цього ряду є повість І. Франка “Захар Беркут”. Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький (“Запорожці”), Б. Грінченко (“Галіма”, “Олеся”).

Головною формою у романтизмові стає поезія. Саме в жанрі романтичної поеми досягали найвищого розквіту, оскільки в ній, крім діючого персонажа, присутній і ліричний герой, авторське “Я”. Найбільш яскраво поєднання героїв з особистістю автора виявилося у творчості видатного англійського поета Джорджа Байрона. З самого початку своєї творчої і суспільної діяльності він закликав до боротьби — і в ліричних віршах, і в політичній промові. У ліро-епічній поемі “Паломництво           Чайльда Гарольда” він викривав реакцію, прославляв боротьбу Іспанії, Італії, Греції. Подібні герої захоплювали уяву сучасників, які бачили в них борців за звільнення людської особистості. Завдяки цьому виникло своєрідне явище у суспільних настроях, яке отримало назву “байронізм”.

На підставі вище сказаного, доходимо висновку, що український романтизм ґрунтується переважно на зануренні до фольклорного життя народу, до історичної тематики, в центрі якої стоїть людина як індивідуальність або нація. Хоча вчені не виділяють релігійної тематики в українському романтизмові, проте ми можемо твердити, що вона все таки існувала. Це простежуємо на основі українського оповідання О. Стороженка “Закоханий чорт”. Також в українській літературі простежуються елементи гротеску і фанастики. Європейський романтизм має широкий спектр розгалужених течій. Їх аналіз здійснено вже в першому розділі.

Отже, український романтизм розвивався на ґрунті західноєвропейського романтизму. Це пояснюється передовсім, спільною тематикою зображеного у творах, спільними мотивами, центральним персонажем (людина), використанням різних художніх засобів, зосередження уваги на почуттям та пізнанні, ніж на розумові, використанням спільних жанрів, ставлення до історичного минулого, розуміння природи і мети художньої творчості тощо. Проте, слід відзначити відмінність української і західноєвропейської літератур. Це, передовсім, різне трактування та зосередження на духовних моментах; розвиток різних течій, специфічних для кожної країни; історичні твори, які відрізняються реальними та ірреальними мотивами; зосередження на фольклорі, який в українському романтизмові, набуває рис у вигляді національного; розвиток українського романтизму в період капіталістичних відносин та розвиток західноєвропейського романтизму в період “національної туги”, що неабияк позначилось на розвиток літературного процесу; різні ліричні герої, де герой західноєвропейського романтизму перебуває в душевній роздвоєності, а герой українського – перебуває в гармонійному зв’язку з природою; формування нових жанрів (в українському романтизмові – це балада, дума, поема тощо; в західноєвропейському романтизмові – історичний роман, фантастична повість, оновлена драма тощо).

ВИСНОВКИ

У процесі виконання поставлених завдань, ми зробили такі висновки:

1) Романтизм – це ідейний і художній напрямок в європейській та українській літературі кінця 18 – першої половини 19 століття. Романтизм є багатозначним терміном, і тому О. Веселовський визначав романтизм “як лібералізм у літературі”; Г. Гетнер визначав “сутність у фантазії”; за                    В. Сиповським: “індивідуалізм – суть романтизму, що покриває всі інші особливості його стилю і змісту”; М. Гейне “на перший план висував – ствердження ідеалу та суперечність між ідеалом та дійсністю”.

Етапами розвитку романтизму є передромантизм, ранній романтизм, розвинені форми (20-40-ві рр. XIX ст) та пізній романтизм. У процесі становлення романтизму виділяють такі течії: ранній романтизм, народно-фольклорний романтизм, байронічна течія, гротескно-романтична, утопічна, історична та релігійно-містична течії.

2) Естетичними принципами романтизму були: відмова від традицій класицизму; захист творчої свободи автора; нерозривний зв’язок змісту і форми та інтенсивне використання художніх засобів.

Письменників у своїй творчості зверталися до таких засад: народність, історизм, наслідування духу народу, піднесення особистості та застосування символів у традиціях фольклору. Об’єктом їхнього дослідження була людина як індивідуальність. Романтичний герой переймається проблемами існування, його хвилює не тільки власне життя, але життя всього населення. Свідомості романтиків притаманне романтична двоякість. Реальність у них розпадається на 2 світи: реальний (матеріальний, бездуховний, вульгарний і потворний) та ірреальний (світ мрії, фантазії, ідеальний, духовний та прекрасний). “Романтики вбачали джерело ідеального у минулому (виникає інтерес до середньовіччя, з’являється історичний роман) або майбутньому (звідси утопічні мотиви, фантастика, фольклор)Своїм принципом романтики проголошували свободу та фантазію, а також фантастику та містику. Основними темами романтизму були вічні питання, а саме кохання, сенс буття, стосунки між людьми, воля, таємниці природи тощо. Увага акцентується на вираженні почуттів, емоцій; головний герой зображувався незвичайним (самітником, нещасливим тощо); активно пожвавилося ставлення до минулого; характерними прийомами стали: символіка, контраст, іронія, алегорія, гротеск тощо; мова була яскравою, барвистою. Романтизм засвідчив свідому орієнтацію письменників та критиків на такі засади: народність, історизм, наслідування духу народу, піднесення особистості та застосування символів у традиціях фольклору.