Українському та західноєвропейському романтизмові

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ НА ТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Український романтизм є частиною слов’янського національно-культурного відродження, однак у зв'язку з тим, що наприкінці XVIII — на початку XIX ст. слов’янські народи мали різні державні, політичні, суспільно-економічні і національно-культурні розвитки, він не збігається ні з романтизмом літератур з “класичним” типом ідейно-художнього комплексу, ні з романтизмом літератур “некласичного” типу. Мабуть український романтизм займає проміжне місце, і тим самим наближається за своєю структурою до літератур Центральної Європи і Росії, ніж до південнослов’янських країн.

Наприкінці 20-х років XIX ст. в Україні зароджується новий напрям літератури – романтизм. Підґрунтям до виникнення цього напрямку був національно-культурний рух, який характеризувався зверненням письменників до сфер народного життя, а також до народної поезії. Така поезія розвивалася за допомогою співів кобзарів, бандуристів та піснярів.

Слід зазначити, що саме стимулом до писання рідною мовою була, можливо, любов до рідної країни, яка відіграла велику роль у розвитку українського письменства, при цьому зробивши мову найпотрібнішою та найнеобхіднішою сферою людського життя. Любов до рідного краю або прихильність до нього, повинна була бути спрямована на народність, тобто до простого народу, який боровся за її незалежність. Народ ставав центральною частиною духовних та моральних інтересів, а з цього випливає, що і письменство повинно було наблизити себе до народу, приймати за основу його мову, близьку тематику для народу – реальний погляд на життя та писати з метою поширення добра для широких мас.                                                                                                             

На підставі розуміння естетичного ідеалу, концепції особистості, головних рис поетики в романтичній літературі виділяють чотири тематично-стильові течії романтизму:

1. фольклорно-побутова;
2. фольклорно-історична;
3. громадянська;
4. психологічно особистісна.

На відміну від українського романтизму європейський романтизм представлений такими течіями:

1. ранній романтизм;
2. народно-фольклорна;
3. байронічна;
4. гротескно-фантастична;
5. утопічна;
6. історична;
7. релігійно-містична.

Порівнюючи своєрідність українського романтизму з європейським необхідно назвати основні риси деяких європейських країн. Європейський романтизм, хоча і мав спільні ознаки, проте кожна країна мала певні специфічні властивості, притаманні саме їй. Так, наприклад, в Німеччині політичний досвід окреслювався в філософських та естетичних категоріях, замість підґрунтя французької революції, а романтизм розвивався на основних засадах філософії Фіхте і Шеллінга. “Німецькі романтики заявили себе як вороги всього, що було застиглим; виступали проти нормативної естетики; романтичним творам була властива міфологізація, пантеїзм, індивідуалізм; основною тематикою були етичні проблеми [17, 36-38]”. “В Англії романтизм виник на грунті передромантизму як тяжіння до сфери бутя. Для нього було харктерне: іронія, антираціоналізм, уявлення про щось незвичне, потяг до старовини, романтична скорбота [17, 87]”. “А в Польщі романтизм сприймається як такий напрямок, що здатний активізувати літературний процес, поставити його на гідне місце з європейським, виразити нові суспільні канони та використати романтичну естетику для самопізнання нації в її природності [17, 479-480]”. 

В Україні, як зазначає С. Єфремов, “нові ідеї романтичного письменства знаходять собі навіть теплішу й гостиннішу зустріч, ніж у Великоросії”, оскільки “визвольні ідеї з Слов’янщини ніде в Росії не викликали такого зацікавлення, симпатій і відгуку, як в Україні. З подій слов’янського відродження молода українська інтелігенція черпає приклад і сили для праці на своєму національному ґрунті [4 , 307]”.

Романтичні процеси, які поширювалися в Україні відрізнялися деякими особливостями. Так, він був неоднорідний, особливо це бачимо в часі та просторі. Український романтизм поділявся на два простори: правобічний та лівобічний. Найперше він набув поширення на території Лівобережжя, де старі народні традиції жили довше, тому що були не знищені національним гнітом. Слобожанщина була головним центром літературного та національного життя. Це можемо пояснити і на основі історичного матеріалу, оскільки в Харкові передову силу на себе бере Харківський університет. 

На східноєвропейський романтизм значною мірою вплинув розвиток капіталістичних відносин, розгортання національно-визвольного руху, Вітчизняна війна 1812 р. Порівнюючи український романтизм із європейським, можемо твердити, що перший, як і російський, виступав не тільки проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Східнослов’янський романтизм формувався в умовах впровадження капіталістичних відносин. Особливістю західноєвропейських літератур була “національна туга”. Українські письменники та поети доби романтизму перш за все прагнули до слов’нського об’єднання. Українці виробили власний стиль “теорії нації”, розроблений Фіхте та Гердером, заснований на загальнослов’янській спільності та етнокультурних традиціях.

Це свідчить про те, що український романтичний напрям був більш насиченішим та неоднорідним, аніж в європейських країнах. А європейські підґрунтя, які були спільні майже для всіх європейських країн, не були характерні для українського романтизму.

Український романтизм спільний за головними особливостями напряму з загальноєвропейським романтизмом. Але водночас це є глибоко-національне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, “Романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 ст. в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток [3, 11]”. Як європейський романтизм вибудовував свої естетичні погляди на філософії Гердера, так український романтизм послуговувався філософією Сковороди. Це свідчить про те, що не враховуючи спільні ознаки, властивості, риси та основу, романтизм кожної країни мав своє підґрунтя до розвитку.

Романтизм в Україні мав національний характер, де письменники вбачили засіб повернення до національної мови, її відродження, засіб формування нації, пробудження її самосвідомості та засіб об’єднання країни. Це свідчить про ще одну специфічну рису, яка зближує український романтизм і європейський, оскільки і європейський романтизм намагався удосконалити мотив національного забарвлення. Мадам де Сталь про український народ говорила: “Цей народ характеризує насамперед щось велетенське з усіх поглядів: звичайні масштаби не властиві йому ні в чому. Його “душа” не вкладається в звичні європейські форми, його відвага й уява не знають меж, у його духовному складі багато дивного і таємничого [11, 676]”. На основі цього, на Заході з’являється уявлення про незбагненну “руську душу”, яке пізніше набудуть на Заході значного поширення.  Отже, можемо говорити про те, що західноєвропейський романтизм теж черпав з української літератури характерні риси та ознаки.

Необхідно відмітити, що фольклор стає матеріалом, який закладається у структуру національної літератури. Це стосується передовсім українську літературу, де українське населення пережило епоху національного відродження, а фольклор став втіленням національного духу і головною порою та надією на майбутнє.

Український романтизм, на відміну від західноєвропейського, зберігає в цілому антифеодальне спрямування та має такі головними особливості: поєднання просвітительських і романтичних ідейно-естетичних спрямувань (при цьому на відміну від російської, польської і німецької літератур у ньому не було творчих контактів класицизмом чи навіть боротьби з ним, як наприклад у французькій літературі); увага все більше зосереджується на проблемі літературної мови; на перше головне місце висувалась народна поезія (як і в усіх літературах “некласичного” типу); велика роль в усіх літературних родах національно-історичної тематики; відданість релігійній свідомості (як і в англійських поетів “озерної школи”); проте, не характерним для романтичної доби було об’єднання національних і соціальних вершин.

Порівнюючи романтичного героя західноєвропейського і українського напряму, можемо сказати що в першому – романтичний герой, перебуваючи в зруйнованій єдності природи і культури, все ж виявляв певну душевну роздвоєність, індивідуалізм, як особистості і “світову скорботу”, в другому – ліричний герой перебуває вже в гармонійному зв’язку з природою і природним життям, а також починає усвідомлювати свою самоцінність на більш пізньому етапі розвитку суспільства. На прикладі порівняння російського романтизму з українським, доходимо висновку, що в російському  найвизначніше місце займає загострена особиста свідомість, пошук сенсу життя, а звідси — філософська лірика, ідея служіння державі громадянами, а в українській літературі романтичний герой майже завжди пов’язаний з народом, з боротьбою за національну незалежність; а “світова туга” набуває характеру національної туги за минулою славою і волею України. Отже, можемо говорити про різний вияв ліричного героя в західноєвропейському та українському романтизмі.

Сприйнявши уже на початку свого розвитку імпульси, що йшли від чеських будителів (П. Й. Шафарик, В. Ганка, Я. Коллар, Ф. Л. Челаковський), польських (А. Міцкевич, Ю. Словацький) та російських письменників                 (В. Жуковський, К. Батюшков, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.), українські романтики використали багато ідей з романтизму Німеччини. Так, наприклад, стаття І. Кулжинського “Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии” (1825), де він орієнтувався на “поезію почуття і сердечної уяви”, зразком якої є українські народні пісні [24, 149]. Він поділив реальне існування на два основні світи — нікчемне “тут” (земний світ) і таємниче “там” (ідеальний світ душі, неземного одкровення). Тому душа людини роздвоюється і перебуває між двома світами. Таке ж розуміння місця — між грішною землею і захмарними висотами, — де для смертних немає місця, проявилося і в прозовій баладі-притчі Л. Боровиковського “Великан” і літературних поглядах                                 А. Метлинського.

Центральною фігурою романтичного напряму стає людина. Людина сприймалася насамперед як жива істота, яка породжена природою, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Головними силами душі людини були фантазія та почуття, а розум, на думку романтистів, став лише одною зі здатностей людського духу, і то недостатнім для пізнання чогось, оскільки таке пізнання має здійснюватись серцем. Порівнюючи європейський і український романтизм, можемо точно сказати, що тема людини – була характерною як для європейського, так і українського романтизму.

Романтики починають вдаватися до пошуків внутрішніх протилежностей – антитези. Заслуга українського і європейського романтизму в тому, що вони помітили існування двох світів – духовного і матеріального, внутрішню роздвоєність людини, а також довели, що корінь зла полягає у тому, що людина не здатна зрівноважити протилежні основи свого існування (духовне-матеріальне, особисте-суспільне тощо). Це ще одна спільна риси українського і європейського романтизму.

Слід зазначити, що в основі романтичних творів лежать героїчні вчинки, вольові пригоди та духовно прекрасні персонажі, які борються за прекрасне майбутнє. У центрі їхньої творчості – духовний світ персонажа та позасвідомі вияви психіки, як-от натхнення, одержимість, сон, пристрасть, наснага тощо. Перш за все, героями романтизму були поважні та особливі особи. З поміж інших їх відрізняли: ліричне бачення, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві характери їхніх героїв розкривалися на тлі стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Іноді романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої “Східних поем” і “Манфреда”),                 Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, мандрівні музиканти Ернста. Люди бурхливих пристрастей, бунтівники — це герої Персі Біші Шеллі, друга Байрона (“Повстання ісламу”, “Визволений Прометей”). Таких героїв можемо помітити і в українській романтичній літературі. Наприклад, Марія із поеми “Марія” Т. Г. Шевченка, яка постає як людина бурхливої пристрасті, оскільки коли її син виріс і пішов у люди, вона все покинула і пішла за ним.

Народ за світобаченням романтиків виступав певним об’єднанням всебічно-розвинених особистостей. Саме за таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Націю такі письменники розглядали як єдину природну форму суспільного існування людини. Наприклад Вальтер Скотт “Айвенго” чи П. Куліш “Чорна Рада”. Це свідчить про ще одну спільну рису українського і європейського романтизму.

Слід сказати, що змінюється стильова палітра, натомість висувається думка, що творчість і форма мають бути вільними і визначатися тільки натхненням. В цей час змінюється і тематика творів. Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних формах. “Лірика і була тим жанром, який в практиці романтиків підпорядковував собі всі інші жанри. Роман став ліричним, драма стала ліричною [7, 9]”. Романтики значно збагатили її можливості, “широко застосувавши суб’єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність [7, 9]”. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне.

Потяг до історії, усвідомлення її особливості призвела до посиленої уваги романтиків до змалювання національних звичаїв, особливостей поведінки, манери спілкування, національних особливостей вбрання, побуту тощо, тобто суми етнографічних реалій. Головною рисою романтизму стала етноісторична пам’ятка. Це засіб формування громадсько-політичного та національного згуртування, яке було притаманне різним європейським країнам, але найбільшого вияву воно набуло в Східній Європі, де населення потерпало від національного гніту та утисків.