«Дім» у творчості інших письменників

 

Символ дому для Валерія  Шевчука має принципове значення. Це знак надійності, осілості, збереження роду і сімейних традицій, це уособлення мікроклімату духовної спорідненості поколінь.  Можна згадати уривок з твору: старий козопас Іван Шевчук  не втручається в життя Дому на горі, хоча й пильно за ним стежить, передчуває зміни настроїв, бажань, прагнень його мешканців, співпереживань з ними, не відсторонюється від їхніх радощів, смутку і тривог. А якого значення надає Валерій Шевчук образові тиші в Домі. Тиша символізує певний лад, певний настрій сімейного життя, того внутрішнього  гармонійного благополуччя, яке досягається завдяки спорідненості душ, єдністю життєвих орієнтирів. Цей образ зосереджує в собі й почуття материнства, високої жіночності, довіри на рівні відчуття настроїв, певний лад душі, гармонією злиття  з природою, з її ритмом.

 

Саме для мене Дім –  уособлення безперервного зв’язку  багатьох поколінь. Дім – це справді  сімейний затишок. Дім – це відображення внутрішнього та зовнішнього світу  людини.

 

 

Світ Дому на горі – це світ першого десятиліття по війні  зі своїми житлово – побутовими проблемами, з різними перепадами настроїв, з болючими спогадами. Це світ дитинства самого Валерія Шевчука .

Як писав Валерій Шевчук в одному із житомирських видань : «  Моя естетична програма: писати тільки про те, що я знаю, а це життя  знаю глибоко, бо в моєму роді –  предковічні польці отакої околиці. Мої предки – ремісники, здебільшого  шевці та столяри, хоч дід мій  по батькові прийшов до міста з  приміського – таки села…І, нарешті, основна причина, чому я це пишу: про таке коло людей, живе, реальне  коло, в сучасній українській літературі не пише ніхто.  Я мислю творчістю  як щось нове, власне, як  відкриття  незвіданого, відкриття нових естетичних площин. Світ бачиться мені як складнюща система мікросвітів. Ніхто з нас не посилить пізнати його загалом і сукупно. Література тільки через те вимагає необмеженої кількості в собі працівників, щоб охопити якомога більше мікроділянок живого , великого, повнокровного життя ». 

 

Як і повість «Тепла осінь», роман – балада «Дім на горі»  нагадує своєрідний кіномонтаж,  елегійну серію епізодів із життя  повоєнного міста, огорнутого настроєм ранньої , лоскітливої, посрібленої бабиним літом, сумирної, печальної й теплої осені – того тихого осіннього смутку, який наповнює людей милосердям, співчуттям, спрагою добротворення, надією на лагідний прозір осінньої любові,  настояної на взаємоповазі та розважливій оцінці реального стану буття… « Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалення себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, - не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ – одна з найдійовіших форм боротьби людини з самотністю », - так роздумує Хлопець і Дому на горі, якому судилося дістати до рук заповітні записи свого діда Івана Шевчука. Долею судилося йому пізнати живу присутність тремтливої матері у довколишньому світі й зрозуміти, що « весь світ дивовижно уладжено і все діє спів мірно до добра кожному, а основним принципом світу є все – таки  любов ».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Концепція «шляху та мандрівника»

 

Провідна ідея екзистенціальної філософії полягає у вирізненні в сфері людського життя двох способів буття: існування і сутності. З цим пов'язаний  основоположний постулат екзистенціалізму – «існування передує сутності». Уже Григорій Сковорода зазначав, що створення справжньої  людини відбувається не тоді, коли  вона з’являється на світі, а лише коли вона осягає невидимість. Людина, вважав він, родиться твариною, їй потрібно ще народитися духовно, тож  кожен народжений у цьому світі – мандрівник ( « життя наше – це безперервний шлях» ). Образ шляху і мандрівника на ньому – символ пошуку людиною своєї сутності – становить вічний  філософський сюжет.

Шлях і мандрівник, який імплікує рух і водночас відтворює ідею часу, стоїть у центрі загальної характеристики моделі світу В.Шевчука. Ще в оповіданні « Десять кілометрів мовчання », герой стверджує:

 

«…Кожна людина по – своєму подорожній. Їй стає надто звично у  світі, в якому живе…Ще хлопчиком  я вийшов з теплої батьківської домівки  і почав свій біг…»

 

Минуло більше тридцяти років, і перед нами, читачами, постають нові книжки письменника. І все ж ті самі люди заселяють  найсвіжіші його твори,  до подібних проблем звернені їхні роздуми. У передмові до роману  Валерія Шевчука « Стежка в траві » Р.Корогодський  зазначає:

 

«…Як творець він усією  своєю творчістю утвердив органічну  « потребу польоту »… За реплікою підлітка «…захотілося уявити себе не тим, чим є, а тим ,чим хочу бути », гадаю, стоїть прагнення до граничної  самореалізації, саморозвитку…»

 

Образ дороги як вічної теми « блудного сина », В.Шевчук неодноразово використовував у своїх творах.  Певним чином , образи дороги, шляху і вічного подорожнього – це у творах  В.Шевчука сконденсована, образна метафора внутрішніх шукань людиною своєї межі, своїх можливостей, згідно з екзистенціалізмом – своєї сутності, до якої людина прагне, долаючи вузькоутилітарний світ споживацтва і ницого животіння.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

« Дорога » з вуст Валерія Шевчука

 

*Інтерв’ю  з особистого архіву Анни Горнятко – Шумилович

 

         А.Г. – Ш.: На думку екзистенціалістів, немає однієї істини, істиною є суб’єктивність . Також Ви покидаєте своїх героїв найчастіше « по дорозі» до істини, чи радше багатьох істин,  які колись, бути може, приведуть до «простої Істини»…

     В.Шевчук: « Дорога в мне дуже часто повторюється. Це метафора життя, через це закінчення дороги ніколи немає. До речі,  дуже цікавою є метафора дороги в бароко. Дорогою бачиться Ісус Христос. От по ньому всі ідуть, плюють, топчуть, знищують, а він все це терпить і дає змогу їм їхати. Таким чином дорога в мене є метафорою життя. Я ніколи не ставлю дидактичних висновків в кінці тих історій, бо фактично дидактичність – це вже, так би мовити, інший метод. Я не намагаюся когось навчити чомусь ,бо я не є вчителем. Я є просто споглядачем життя. Я просто бачу це життя і хочу його зрозуміти …А коли посилаю свої твори читачеві, я хочу, щоб читач разом зі мною бачив, пізнав це життя і намагався його зрозуміти. Це складні системи пізнання себе. Я становлю духовну людину. Рецептів якихось я ніколи не любив, бо дидактизм як такий ,чи суспільно – політична заангажованість твору завжди вбиває мистецтво. Мистецтво – це тайна, і життя – це тайна. І саме мистецтво відбиває цю велику тайну життя, якої нам ніколи не пізнати… .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пов’язаність  твору з усною народною творчістю

 

 

Роман – баладу «Дім на горі» слід осмислювати з урахуванням

архаїчного язичницького світосприйняття, того рівня синкретичного мислення, коли абстрактні визначення явищ були відсутні, коли творилася конкретизація певних життєвих процесів за допомогою персоніфікації абстрактних понять. Роман складається з двох частин: повісті-преамбули і 13 фольклорно-фантастичних новел. Письменник вдається до

містифікації, представляючи  автором цих оповідань персонажа з преамбули – козопаса Івана Шевчука. Дозволяючи зазирнути у творчу лабораторію, автор розповів, що спершу було написано другу частину, тобто кілька окремих новел, які виявилися ідейно спорідненими й утворили певну цілісність, названу «Голос трави». Навіть кількість оповідань (13) містифікована, адже це число особливе, загадкове і магічне.

Більшість оповідань циклу  має фольклорно-міфологічну основу і відтворює умовно-химерне переплетення реального і міфологічного у свідомості людини, яка ще зберегла риси первісного синкретичного мислення. Фольклорна основа у творі настільки активна, що постає як своєрідний кодекс уявлень про людину, природу і світ. Вже із самого початку ми простежуємо таку рису химерної прози, як міфологізм.

Перша частина – це історія  чотирьох поколінь у домі на горі. Час тут особливий, події циклічно повторюються, вони пов’язані надприродними силами. Циклічність витворює міф дому. Кожна мешканка передає цей міф своїй спадкоємиці . Автор вводить нас у світ ірреального, містичного. Взяти хоч би сірого птаха в лакованих черевиках, що з’являвся  у Галининих снах. Услід за птахом став приходити під вікна дівчини Анатоль у сірому костюмі, одяг якого шелестів, як крила, а очі горіли, як у

пугача. І Галина народжує сина. Спостерігаємо своєрідну трансформацію легенди про перелесника. За демонологічними віруваннями ця істота приходить до дівчат уночі, перебираючи вигляд близьких, рідних, коханих. Від перелесника народжуються діти. Існує інша версія демонологічної легенди: перелесник падаючою зіркою відвідує людей, тобто летить із неба. У романі ми бачимо, що перелесники-джигуни прилітають у вигляді сірого птаха у лакованих черевиках. Дівчата народжують від них дітей,

котрі, однак, не мали мішкуватоподібного вигляду, розвивалися

нормально і не були ненаситні  в їжі (фольклорні уявлення). Діти

народжуються нормальними, але з особливими здібностями.

Козопас Іван та Хлопець – діти перелесників, вони носії творчого

начала. Так, дім на горі –  своєрідний Парнас, його мешканки – 

музи, а їхні діти чоловічої  статі – митці, покликані усвідомити

гармонію Всесвіту. Перелесник у В. Шевчука схожий більше на

реальну особу, ніж на злого  духа. Хоча, звичайно, містить у собі

певні характеристики злих духів, тобто приносить зло, горе, нещастя. Героїні твору не намагаються позбутися перелесника «рутою», «маруною» чи якимись замовляннями, вони намагаються

викинути його із своєї душі як зрадника. Письменник ніби кидає виклик читачеві, щедро заштриховуючи і зашифровуючи знаки буття, кодуючи і всуціль символізуючи їх через надлюдські сили, таємничі і несподівані, часто-густо незрозумілі навіть самим персонажам творів, чим, ясна річ, дратує читача, але ж і збуджує його уяву. Залучені до оповіді

міфокомпоненти – це своєрідні ключі до розуміння художньої концепції письменника. «Голос трави» просякнутий образами української демонології. Усі розповіді – про взаємини людини з містичними героями:

відьмами, чортами, перелесниками, смертю. Саме ці образи створюють міфолого-фантастичну тканину химерного роману. У творі яскраво відображені фольклорно-міфологічні уявлення нашого народу. Виведення елементів народної казки, міфу, легенди дає змогу доторкнутися до пракоренів нашої культури, відкинувши містику, побачити естетичну красу прадавнього образу, надати йому нового звучання, облагородити наші почуття. Новели вводять читача в тип людської свідомості, для якої такі персонажі є справжніми, і відновлюють таким чином призабуті

можливості жаху і неспокою.

 

Як раніше мною згадуваний автор оповідань – козопас Іван Шевчук – живе подвійним життям. Його наділено особливим умінням – бачити все, приховане від людського погляду. Іван олюднює рослинний і тваринний світ. Він бачить його рух, його життя. Іван Шевчук – характерник. З української демонології ми знаємо, що характерник – це чарівник, чаклун, до якого не існує жодних перешкод. У пізніші часи – це козак-чаклун. Характерника можна вбити хіба що срібною кулею, над якою попередньо прочитано літургію.  У Валерія Шевчука характерник, Іван Шевчук, має дещо іншу характеристику. Він не зовсім схожий на тих, які зустрічаються в українській демонології. Він є позитивним образом і не займається

чаклуванням, не знає замовляння, хоч наділений певними здібностями від природи. Іван Шевчук, колишній чиновник, раптом стає ясновидцем. Уміння проникати в глибину явищ і людей зблизило його з природою, спонукало читати Сковороду, мати журнал своїх спостережень: «Здалося йому, що все навколо різко, сяйво те попливло з неба… Всі чуття його обернулися у єдине – неслухання і теплу радість… відчув небо, що наче

приспустилося і лягло йому на душу; пізнав раптом увесь світ,

засіяний тим-таки світлом, повний гармонії, але сплетений у 

надзвичайно складний вузол». Своєрідна преамбула роману «Дім на горі» – це розповідь про життя людей у домі на горі. Вони особливі. Яскраво простежується їх контакт із силами природи, у деяких випадках злими, але й іноді добрими. Кожен член родини несе в собі щось загадкове, навіть

містичне. Для створення  жанру химерного роману В. Шевчук

запозичив образи з поліської  демонології, але пропустив їх через 

призму власного пізнання, додав їм людських рис, тобто олюднив  їх.

Цикл оповідань «Голос трави» розпочинається з оповідання

«Дорога». Найскладніший образ оповідання – образ домовика.

Гротескність цього персонажа  полягає не лише в його міфологічній

сутності, а насамперед у  життєподібності зображення, що йде від

авторської свідомості. Він  реальний на всіх рівнях оповіді. Він  розмовляє із господинею, з’являючись перед нею. У міфології ж домовик не постає перед господарями дому і не розмовляє з ними. У розмові з ним господиня садиби, вдова пана Юрія, хоча й лякається несподіваної появи, але не дуже дивується реальності інфернальної істоти. У суб’єктивності авторського зображення домовик підпорядкований бюрократичній ієрархії товариства

домових, яке може «по  – мирному» карати й милувати, наділений

прагненням любові та іншими людськими якостями. У читацькому

сприйнятті ця симпатична, рефлектуюча істота також уявляється

реальним персонажем. Домовик, такий собі симпатичний чоловічок – мізинчик живе на даху, оберігаючи затишок у будинку пана Юрія. Та не сидиться домовикові в теплому домі, його нестримно кличе дорога. Ним оволоділо лихоманне прагнення до змін. Це В. Шевчук наділяє його бажанням йти з дому, бо домовики – турботливі господарі, опікуни домашнього вогнища, вони люблять власний двір і все в ньому.

Модифікуючи демонологічний образ, В. Шевчук матеріалізує тодішню радикалізацію свідомості, яка захопила всю Європу. Через образ рефлектуючого домовичка автор відтворив роздираючі суперечності в душах людей – від запеклих прогресистів до найзатятіших консерваторів .

Цікавою, з огляду на своєрідну модифікацію в авторській свідомості демонологічних уявлень, у циклі оповідань «Голос трави» видається розповідь про дівчину Маланку. Маланка, героїня оповідання «Відьма», стала відьмою не тому, що впустила в душу зло, а від спротиву, від внутрішнього протесту проти наруги і знущань над жіночим єством. Автор дає таке своєрідне трактування процесу перетворення людину на відьму. У демонології відьом поділено на родимих й вчених. Маланка не належить до жодної з груп. Князь Волинський спокусив її довірою і вдаваною