Іван Франко – видатний діяч української культури

   Загострення ворожнечі з усіма колишніми  політичними опонентами та набуття нових, а також хронічний брак фінансів мусив Франка піти на закриття "Житя і слова" влітку 1897 року. Проте закриття це вдалося оформити як "злиття" журналів "Зоря" та "Житє і слово" у спільний друкований орган - "Літературно-науковий вісник", що його заснувало новостворене "Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка".

   У "Житі і слові" Франко застосував увесь свій редакторський хист, показав  себе як зрілий журналіст, вмілий упорядник  і справді геніальний літератор. Одначе вже в полеміці щодо російської революції намітилося відставання галицької радикальної течії від російського і загалом європейського соціалізму. У подальшому це відставання посилюватиметься. Іван Франко був винятково популярною і шанованою постаттю в галицькому суспільстві: як поет і прозаїк, учений, просвітник та борець за народні права, що в дуже молодому віці встиг постраждати за народ. Проте ця популярність не розповсюджувалася на Русько-українську радикальну партію, що майже від початку свого існування не могла врегулювати внутрішні суперечки та розкидала сили на сутички з опонентами. Соціалізм не знайшов достатньої кількості адептів в Галичині, утримуючись тут лише завдяки інтересу з боку скоріше власне "радикального", ніж соціалістично настроєної інтелігенції.

   Розчарувавшися  в черговий раз у активній політичній діяльності та обстоюванні нікому не зрозумілих в Галичині ідей, Франко у 1897-98 роках мусив піти на великий компроміс, радше не з народовцями, а з самим собою. Адже журнал "Зоря", його редактор О. Борковський, а також Михайло Грушевський - усе це ще зовсім недавно було об'єктом його критики, сатири, викриття. "Літературно-науковий вісник" в плані політичної орієнтації обіцяв бути журналом набагато більш народовським, аніж радикальним.

   Журнал  почав виходити з січня 1898 року (знакова дата: 100-річчя "Енеїди" Котляревського, 50-річчя "Весни народів" та видання першої української газети), обсягом 12-15 друкованих аркушів, і вже з перших кроків редакційної діяльності намітився основний конфлікт всередині редакції: Михайло Грушевський боровся за владу в журналі, витісняючи з нього співредакторів. О. Маковей та О. Борковський мусили покинути "ЛНВ", до складу редакції було введено фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка, а Франко знайшов в особі Грушевського затятого ворога.

   Офіційним редактором "ЛНВ" був Гнатюк. З 1887 до 1898 року Франко редагував і випускав "Літературно-наукову бібліотеку" (всього 26 томів), що продовжувала справу "Дрібної бібліотеки". У 1898 році під орудою Франка та Гнатюка була утворена "Видавнича спілка" - об'єднання, що розпочало випуск творів найкращих українських та зарубіжних письменників. Вже за перші 3 роки було випущено 40 книжок - белетристичних та наукових творів "для широкого загалу". За весь час свого існування (1898-1912) "Видавнича спілка" випустила понад 300 белетристичних та науково-популярних видань, багато з яких редаґував та оздобив передмовою сам Франко.

   Франко, друкуючись у підцензурному журналі, був дуже скутий, обмежений у виборі тем, отже спершу публікувалися тільки його літературно-критичні статті. "ЛНВ" був розрахований виключно на інтелігенцію, високоосвічену аудиторію в Галичині і поза її межами, і становив велику цінність для читачів у Великій Україні. Починаючи з перших випусків, "ЛНВ" став об'єктом нападок клерикальної преси, зокрема газети греко-католицької верхівки "Душопастир". Франко, переконаний атеїст, неодноразово засуджений і проклятий греко-католицькою церквою, стає ворогом духовенства №1. Сам він писав: Все і всюди, де трудилася нова думка, де роздавалося живе слово, навіть з уст одиниць попів, загал попівства, його світочі і верховоди ставали против, піднімали крик, уживали і надуживали своєї власті, щоби побороти, задушити новинку, скувати нового духа, заглушити нове слово. "

   Останні два десятиліття свого життя  Франко, що мав давно підірване здоров'я, віддавав всього себе без залишку титанічній праці в галузях літератури, етнографії, мовознавства, просвітництва. Ударом, що був "початком кінця", знаменував смеркання життєвих сил Франка, була його поразка на виборах до австрійського сейму. Навіть підтримка і агітація газети "Громадський голос" не забезпечили Франкові необхідної підтримки селян. Радянська критика, формуючи потрібний їй образ "мученика-революціонера", наголошувала на масових правопорушеннях та ув'язненнях селян під час виборів у окрузі, де висувався Франко. Мовляв, австрійсько-польська буржуазія усувала від участі в виборах демократичних кандидатів. Насправді серед депутатів від різних галицьких округів опинилося немало селян (один з них, Новаківський, був близьким другом Франка), а справжньою причиною поразки Франка була недостатня його популярність саме як політика. У Франкові цінували насамперед поета, творця "З вершин і низин", "Зів'ялого листя" тощо. Насичена соціальним підтекстом проза Франка не знаходила відповідної аудиторії серед селян, а найпопулярнішими, либонь, в народі були його твори для дітей... Усе це вказує на незадовільний результат кар'єри Франка як суспільного діяча, і цей результат, що був для нього очевидний, не міг його не засмучувати. Змушений багато в чому підлаштовуватися під політичні погляди членів "НТШ", щоб втримати роботу (необхідну йому насамперед як джерело прибутку), Франко присвятив себе літературній роботі. Франко-вчений, літератор, просвітник очевидно переміг Франка-революціонера, надто марксиста. У 1870-х Франко ні за що не дозволив би собі працювати в виданні на кшталт "Літературно-наукового вісника". З одного боку, це вказує на безрезультатність революційної боротьби в Галичині та невіру самого Франка у можливість її успіху; з іншого ж, віддавшися справжній праці на користь народу, несучи йому знання і модерну науку, Франко найбільше реалізувався як геніальний митець і універсальний вчений.

   Звичайно, за рівнем впливу на інтелігенцію "ЛНВ" не був настільки революційним, яким колись, в 1875-76 роках, був для галицького студентства оновлений "Друг". В Галичині сформувалася повноцінна система національної преси, одна двох колись рівних партій - народовська - перемогла, залишивши москвофілам проповіді в сільських парафіях. Науково-технічний прогрес, прихід нової літератури (в тому числі і модернізму, що він не був прийнятий Франком, переконаним позитивізмом) та революційні настрої в усіх великих імперіях Європи, насамперед Німеччині та Росії, відсували на задній план ідеалістичні уявлення Франка. Водночас і специфіка видання, орієнтація його на інтелігенцію і насамперед на вчених, його "академічність", що робила "ЛНВ" подібним чимось до "Киевской старины", не давала його впливові розповсюдитися на широкі маси. Ще вужчим в плані цільової аудиторії було друге видання, яким Франко займався під час редаґування "Літературно-наукового вісника" - "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка".

   Серед публікацій "ЛНВ" переважали літературні  твори. Серед авторів були як доволі прогресивні - Леся Українка, Коцюбинський, Олександр Олесь, Стефаник - так і поміркованіші Грінченко, Кобилянська, Руданський, Марко Черемшина.

   У 1903 році Франко тимчасово переймає повний контроль за редакцією "ЛНВ". Так сталося, що Грушевський відбув для співпраці у східноукраїнській групі депутатів до Росії, а Гнатюк занедужав. Якраз недавно було запроваджено нову рубрику - "Дискусії", що її вели Франко та Гнатюк. Відчувши кермо "ЛНВ" у своїх руках, Франко намагається кардинально змінити його концепцію, перейти від суто літературно-естетичної тематики до проблем соціальних і політичних. Тимчасово у "ЛНВ" реалізується все, що Франко приносив у всі свої попередні видання, і перетворення його подібне до колишньої перебудови "Житя і слова": з'являються нові рубрики, Франко публікує ряд статей на соціалістичну тематику, але не агітаційно-роз'яснювального характеру, як це було у попередніх виданнях, а таких, що розповідали про революційний рух в Росії та інших країнах Європи. В планах Франка було повне реформування "ЛНВ".

   Здійсненню  Франкових задумів завадив насамперед його конкурент Грушевський. Він  одразу виступив проти соціалістичного "ухилу" "ЛНВ", і, не заперечивши  зсув редакційної політики видання  у публіцистичний бік, висунув вимоги щодо висвітлення в журналі виключно українських тем. Для Франка, що був інтернаціоналістом (в початковому значенні цього слова) і орієнтувався на європейські країни, що мали більш розвинену суспільну та політичну систему, це було великим ударом. Одначе наполягти на своєму йому не вдалося: Грушевський мав величезний вплив у "НТШ",і Франка було усунено з посади відповідального редактора. Редакційю "Літературно-наукового вісника" знову почав контролювати Грушевський, сфера політичних інтересів та далекосяжних планів якого давно перемістилася до Великої України. В 1906 році "Літературно-науковий вісник" було перенесено до Києва, де його чекала щедра допомога меценатів та увага з боку східноукраїнської громадськості, що зазнала набагато більшого, ніж у Галичині, національного піднесення. Наслідки революції в Росії 1905-06 років давали виданню на кшталт "ЛНВ" простір та свободу діяльності.

   Франко  не змирився з перенесенням видання "ЛНВ" до Києва, протягом всього першого  року видання закидав Грушевського і редакцію журналу в'їдливими та обуреними листами. За останнє десятиліття свого життя Іванові Франкові так і не вдалося заснувати власного видання, здійснити ще одну спробу втілення своїх журналістських та редакторських здібностей у життя. У 1911 році він пристає на пропозицію ліберального видання "Союз", щоправда, у редакції йому відводилася далеко не ключова роль. Одначе далі декількох публікацій справа не зайшла. Народовці не довіряли Франкові, звинувачуючи його насамперед у симпатіях до Росії та пропаганді російської культури.

   У 1914-1916 роках, доживаючи останні свої роки, прикутий до ліжка, Франко переосмислив (що видно зі спогадів його найближчих друзів, а також листування) багато положень своєї політичної та суспільної позиції. Зокрема, одним з найсильніших розчарувань була діяльність окупаційних військ Російської імперії під час нетривалого захоплення Галичини. Окупанти завдали нищівного удару греко-католицькій церкві та ліберально-націоналістичній пресі, але разом з тим і всій українській культурі.

   До  здійснення однієї з найзаповітніших  своїх мрій - встановлення в Галичині та цілій Україні соціалістичного ладу - Франко не дожив близько двох років.  
 

   5. Франко як перекладач

   Усім  відомо, що Франко перекладав з польської, німецької, італійської. Але мало хто  знає, що І.Франко займався перекладом і древньоіндійських творів. Про знайомство I.Франка з "Ріґведою" та про форми рецепції цієї найдавнішої пам'ятки індійської літератури у творчості письменника досі не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень I.Франка. Така ситуація закономірна: власні переклади гімнів "Ріґведи" (які письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось самостійне, а згадки про "Ріґведу" (хоча і численні) у наукових працях ученого легко губляться у величезному обсязі його писань.

   Кількість Франкових перекладів з "Ріґведи" загалом незначна: 5 уривків (14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у "Передмові" до книги "Вибір декламацій для руських селян і міщан" (1898) письменник помістив гімн "До Варуни" (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча "Крайня північ — вітчина людскости" (1910) Франко подав уривки з гімнів "До Iндри" (РВ, Х, 138: 3-5), "До Адітів" (РВ; II, 27: 14), "До Ашвінів" (РВ, VII, 67: 2); "До Ушас" (РВ, VI, 76: 1-4).

   Ці  уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про гімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про "Ріґведу" загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засади перекладу "Ріґведи" складне і дотепер до кінця не з'ясоване. Повний німецький переклад "Ріґведи" Германа Ґрасмана, яким користувався I.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади) на "алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул відповідностей" . Тому Франкові переклади "Ріґведи" можуть цікавити нас передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів.

   "Ріґведа", як відомо, — це велике зібрання  релігійних текстів, що включає  1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із найдавніших  зразків релігійної поезії у  світовій літературі.

   Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник "переклав віршами цілого Iова" , а під  кінець життя — усі 34 гомерівські  гімни. У статті "Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході" (1913) Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд разом з гімнами "Ріґведи", відрізняючи їх від поезії церковної. Основна відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку письменника, в тому, що "поезія церковна далека вже від тої наївної віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими визначається первісна поезія релігійна" . Для Франка релігійна поезія — це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому в трактаті "Iз секретів поетичної творчості" (1898) бачимо прихильне ставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно з яким поети "те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа . З цієї ж причини письменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно з якою "поет" — це "рукодільник", "ремісник", а поезія це "артистична техніка без властивої творчості" . Вихід із цього парадоксу Франко знаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно з якими слово "поет" походить не від грецького "робити", а від кореня "пою", що зближується із старослав'янським "пою", тобто співаю. "Поет", таким чином, означає "співець" близький до гомерівського "аеда". Власне кажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає. Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних картин постає істина-видіння . А тоді, використовуючи набуті в екстазі досвід і знання, поет складав (за термінологією ріші —"ткав") вишукані гімни . Тому джерело гімну — в екстазі, однак сам гімн — продукт досконалої техніки, володіння якою передавалося із покоління в покоління співців.