Умисел і його види

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

 

Кафедра кримінального та адміністративного права

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

з курсу « Кримінальне  право»

 

на тему: «Умисел і його види»

 

 

 

 

 

 

 

 

студентки ІІ курсу

заочної форми навчання

Федчишиної

Лариси Миколаївни

 

 

Науковий керівник:

____________________

^{( посада, вчена ступінь )}

_____________________

^{( прізвище,ініціали )}

 

 

 

 

 

Реєстр.№ ______

«____» ___________ 200__ р.

 

Київ - 2008

 

План

 

Вступ ………………………………………………………………………………3

1. Поняття і значення суб'єктивної сторони злочину …………………………..4

2. Поняття і значення вини ………………………………………………………6

3. Умисел і його види …………………………………………………………...18

4. Відмінність непрямого умислу від прямого ………………………………..22

5. Проблема непрямого умислу у злочинах з формальним складом ………...25

6. Помилка та її значення для кримінальної відповідальності ……………….26

Висновок …………………………………………………………………………31

Використана література ………………………………………………………...32

 

Вступ

 

Досліджуючи тему «Умисел і його види» я маю на меті розглянути суб’єктивну сторону складу злочину, вину особи, та безпосередньо умисел і його види, а також звернути увагу на помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

Усвідомити значення вини та визначити в чому полягає її суть виходячи із принципу суб'єктивного ставлення за вину. Дослідити зміст вини, її форми і види які істотно впливають на визначення міри покарання за вчинене.

Визначити різновиди умислу, які дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної небезпеки діяння та особи винного, що враховуються при індивідуалізації відповідальності і покарання.

Виходячи з питань курсової роботи її зміст можна викласти у їх відповідності, але як у кожній сфері законодавства дослідження буде не зовсім повним, якщо не згадати про історію вини та умислу, як ознаки вини.

Адже, кримінальна відповідальність за сучасним кримінальним законодавством може мати місце лише утому випадку, якщо особа визнана винною у скоєнні суспільно-небезпечного діяння. Поняття вини як одного з важливіших інститутів кримінального права використовували вже перші декрети Радянської влади. У декреті РНК СРСР від 8 травня 1918 року “Про хабарництво” передбачалась відповідальність осіб, винних у дачі хабара. Декрет РНК СРСР від 22 червня 1918 р. “Про спекуляцію” встановив покарання осіб, винних у реалізації, скупці та зберіганні з метою збуту продуктів харчування монополізованих республікою. КК СРСР 1922 р. давав визначення форм вини - умислу та необережності. КК СРСР 1922 р. вважав присутність вини особи необхідною умовою застосування кримінального покарання за скоєння суспільно-небезпечних діянь. Основні початки 1924 р. містили розвернуте формулювання умислу та необережності як важливих передумов кримінальної відповідальності.

У подальшому ці формулювання з деякими змінами увійшли  до кримінальних кодексів Росії та України.

Отже, у курсовій роботі я маю висвітлити питання плану та опрацювати учбову літературу, а також звернути увагу на дослідження правознавців у цій галузі, що дозволить, як це можливо у повному, та багатобічному обсязі висвітлити тему.

 

 

 

Поняття і значення суб'єктивної сторони злочину

 

Суб'єктивна сторона  злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення невідомості  і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і  до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т.ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони.

Встановлення всіх ознак  суб'єктивної сторони - це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відповідальність за нього в законі встановлена лише при наявності умислу. Так, відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК) або завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК).

Відсутність певного  мотиву або мети також може виключати  склад злочину і кримінальну  відповідальність. Наприклад, відсутність  корисливих мотивів або інших  особистих інтересів виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження. По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119). По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання.

У ст.62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в КК України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК). Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією додержання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Більш детально ознаки суб'єктивної сторони конкретизуються в нормах Особливої частини КК. Це свідчить про недопустимість у нашому праві об'єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності особи за вчинене суспільно небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини. Таким чином, законодавство України закріплює форми вини і вказує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільно небезпечного діяння.

 

Поняття і значення вини

 

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії  чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

У статті 62 Конституції  України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в чинному Кримінальному кодексі України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку (ч. 2 ст. 2 КК). Крім цього, ст. 11 КК визнає злочином лише суспільно небезпечне винне діяння. Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Своє подальше закріплення це положення знайшло в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві дане загальне визначення поняття вини і на його підставі у статтях 24 і 25 КК визначені поняття і види умисної та необережної вини. Все це свідчить про недопустимість у нашому праві об'єктивного ставлення за вину, тобто відповідальність особи за вчинене суспільно небезпечне діяння і його наслідки, без встановлення кримінально-правової вини.

Вина як обов'язкова ознака будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками. її психологічний зміст відображають у свідомості особи ті об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, предмет, ознаки об'єктивної сторони (характер діяння, спосіб, місце вчинення, в матеріальних складах і наслідки). Тому не існує злочинів однакових за змістом вини, адже в кожному випадку зміст вини визначається змістом об'єктивних ознак вчинюваного складу злочину і різним ставленням суб'єкта до них. У правозастосовчій практиці найчастіше необхідно встановлювати зміст конкретного виду умислу чи необережності, а не вини взагалі.

Зміст вини — перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Проте сам по собі він не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і дати характеристику інших елементів. Серед них слід виділити її соціальну сутність. Вина завжди категорія соціальна. Ця властивість знаходить свій прояв у негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчинила злочин, до тих соціальних благ, інтересів, цінностей, що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи оцінюється негативно і засуджується правом. Важливе значення мають і такі елементи, як форма і ступінь вини.

Форма вини — це зазначені в КК сполучення визначених ознак свідомості і волі особи, що чинить суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і знаходить вираження психічне ставлення особи до діяння і його наслідків.

Чинне кримінальне законодавство  виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості.

Необережність поряд  з умислом - це основна форма вини у кримінальному праві. Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства  про охорону праці і безпеку виробництва, окремих службових злочинів. Не можна недооцінювати небезпеку необережних злочинів. Як свідчить практика, значна частина матеріальних збитків заподіюється необережними злочинами, котрі до того ж нерідко залишаються безкарними. Недисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових і професійних обов'язків в окремих випадках призводять до катастрофічних за своїми масштабами і тяжкістю наслідків. Прикладом тому є аварія на Чорнобильській АЕС.

У ч.1 ст.25 КК зазначені два види необережності: злочинна самовпевненість (самонадіяність) та злочинна недбалість.

Злочинна самовпевненість (самонадіяність), як і інші види вини, характеризується двома ознаками - інтелектуальною і вольовою. Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності). В теорії кримінального права з цього питання висловлені різні думки. Одні автори вважають, що особа при злочинній самовпевненості усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності. Інші, навпаки, стверджують, що при самовпевненості у суб'єкта відсутнє усвідомлення суспільної небезпечності вчинюваного діяння, що інтелектуальна ознака самовпевненості - це не позитивне усвідомлення суспільної небезпечності діяння, а обов'язок і можливість такого усвідомлення. Остання думка видається більш обґрунтованою. Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, майстер виробничої дільниці направляє на роботу робітника, що прибув до нього, не провівши з ним відповідного інструктажу з правил техніки безпеки. При цьому він просить інших досвідчених робітників, обізнаних з вимогами правил техніки безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У цьому разі майстер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку свого рішення обставинами, котрі, на його думку, не спричинять наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, він не оцінює своє діяння як суспільно небезпечне, цілком свідомо, з певною часткою впевненості, виключає таку оцінку. Разом з тим, як вже було зазначено, діючи самовпевнено, особа усвідомлює фактичну сторону діяння, відповідну об'єктивним ознакам складу злочину, встановленого законом, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків. У наведеному прикладі особа усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки безпеки і це може призвести до суспільно небезпечних наслідків. Передбачення особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Говорячи про цю сферу інтелектуальної діяльності суб'єкта, слід зазначити, що особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своєї дії (бездіяльності), так і її суспільно небезпечний характер. Певну складність становить питання про характер передбачення наслідків. На думку одних юристів, передбачення при самовпевненості носить абстрактний характер. Другі говорять про абстрактний характер самого передбачення. Треті вважають, що при злочинній самовпевненості має місце передбачення абстрактної можливості настання наслідків. Останнє твердження видається більш вдалим. Діючи (не діючи) злочинно самовпевнено, суб'єкт передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі-то призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак упевнений, що вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює і реального розвитку причинного зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшому напруженні своїх психічних можливостей.