Шпаргалка по "Истории"

27. Чартистський рух у Великій Британії

Виникнення ринку праці  спричинило за собою появу політичних організацій робітників. У 1836 р. майже  одночасно виникли Лондонська асоціація  робітників і Великий північний союз в Лідсі. Обидві організації вимагали нової парламентської реформи, але тепер заради доступу до парламенту робітників. Це було початком чартистського руху. До 1839г. в ньому брали участь і радикальні промисловці, добивалися «вільної торгівлі». Прихильники вільної торгівлі створили в жовтні 1838 р. в Манчестері Асоціацію боротьби проти хлібних законів. У 1840 р. боротьба за робітниче представництво в парламенті стало головною лінією чартизму, і буржуазія відійшла від руху. Наприкінці 40-х рр. ремісники і крамарі залишили чартистський рух і він став ще більш робочим. 8 травня 1838 р. Лондонська асоціація робітників запропонувала програму парламентської реформи Народна хартія, яка передбачала загальне виборче право для чоловіків, таємне голосування, рівні виборчі округи, скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічне переобрання парламенту, платню депутатам.

     По всій  країні почалися мітинги на  підтримку хартії. У них брали  участь десятки і навіть сотні  тисяч людей. Наприклад, на мітингу в Глазго 28 травня 1838 р. були присутні 200 тис. осіб, в Бірмінгемі - 250 тис., а близько Манчестера на мітинг зібралося 400 тис. чоловік. На мітингах затверджувалася Народна хартія, під петицією до парламенту з вимогою проведення її в життя збиралися підписи. 4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський конвент, який назвав себе «Загальним конвентом промислових класів Великобританії», 53 делегати були обрані на масових мітингах по всій Англії. Конвент визнав чужими ідеї прихильників вільної торгівлі і запропонував домагатися політичних цілей петиціями до парламенту. 6 травня 1839 р. петиція з 1250 тис. підписів була передана члену парламенту Атвуд, і її слухання в палаті общин було призначено на 12 липня. Петиція була відкинута 235 голосами проти 46.

     Переслідування  чартистів владою швидко посилювалося. Мітинги, страйки, сутички з  поліцією і військами в 1839 р.  були в Англії звичайною справою,  лідерів чартистів стали кидати  до в'язниці. Під впливом завзятого  чартистського руху виникли тред-юніони гірників і металургів, що взяли на себе вирішення самого хворого питання - укладання довгострокових контрактів при наймі робочої сили. Багато органів чартистського друку були закриті територіальною адміністрацією, задушені податками і штрафами, рух пішов на спад, але в 1840 р. чартизм знову став набирати силу. У 1841 р. до парламенту було подано нову петицію з 1348 тис. підписів, в якій були потрібні звільнення чартистів, скорочення терміну тюремного ув'язнення і поліпшення умов утримання у в'язницях. 27 травня 1841 р. парламент відкинув петицію.

     Протистояння  чартистів з владою та цілі  їх руху остаточно відштовхнули  всі верстви населення крім  робітників. Тому вивчення чартизму  представляє особливий інтерес,  а саме: в якому напрямку діяльність робітників в умовах Англії 40-х рр. XIX ст. розвивала культуру робітників. Один з ініціаторів Народної хартії Ловетт запропонував звернути всі сили на поширення серед робітників освіти, створення в кожному місті робочого клубу та бібліотеки. Інший лідер чартистів Вінсент почав пропаганду на користь тверезості.

     Незважаючи  на нелегальне становище, 20 червня 1840 р. в Манчестері відкрилася  конференція чартистів, де обговорювалися  плани реорганізації руху. Була  створена Національна чартистська організація і прийнято її статут, який зобов'язував всіх членів платити членські внески. Очолював асоціацію виконком, що складався з 7 чоловік, які обиралися загальним голосуванням. Місцеві осередки Асоціації створювалися за територіальною ознакою, і на чолі них стояли місцеві ради. Місто або район ділився на квартали, а останні - на «класи», по десять чоловік у кожному. До 1842 р. в Асоціації було 40 тис. членів, об'єднаних у 400 місцевих відділень.

    Другий чартистський  конвент зібрався в Лондоні 12 квітня 1842 р. та ініціював збір підписів під новою петицією до парламенту. З 26млн населення Англії в той час право голосу мали близько мільйона громадян. Петиція засуджувала систему представництва в парламенті і виборчу систему з її підкупами, залякуванням виборців і т.д., вказувала на надмірну тривалість робочого дня, просила парламент заслухати чартистів для викладу «народних образ». Під петицією на потужних мітингах було зібрано 3315752 підписи, тобто більше половини дорослого чоловічого населення країни, і 2 травня 1842 р. вона була представлена в парламент. Однак палата громад її відкинула переважною більшістю голосів. На думку парламентарів, гасло загального виборчого права підривало «самі основи цивілізації», яка лежала на принципах власності, а віддати владу народу означало віддати її в руки противників власності.

     У 1842г.  вибухнула економічна криза. Число  безробітних досягло, за офіційними  даними, 1,2 млн людей. По всій  країні стали спалахувати страйку  за здійснення вимог, що містяться в Народній хартії, і підвищення зарплати. Страйки були стихійними. Чартистський асоціація ними не керувала, але її активісти і члени зазнали арештів, тюремних ув'язнень і посилання в колонії. Страйки закінчилися безрезультатно, і чартистський рух пішов на спад. Він втратив масового характеру.

28. Зовнішня політика Великої Британії у Вікторіанську епоху

Навесні 1839 року англійці успішно воювали з Афганістаном, який з цього часу став ніби передовим  прикриттям їх ост-индских володінь і предметом ревнивої опіки з боку Англії.

У травні того ж року вибухнув міністерський криза, безпосереднім  приводом до якого послужили справи острова Ямайки. Незгоди між метрополією, що знищила в 1834 невільництво негрів, та інтересами плантаторів на острові  погрожували привести до такого ж розриву, як у Канаді. Міністерство запропонувало призупинити на кілька років дію місцевої конституції. Цьому виступили як торі, так і радикали, і пропозиція міністерства було прийнято більшістю всього 5 голосів. Воно подало у відставку, але знову взяло на себе ведення справ, коли спроби Веллінгтона і Піля скласти новий кабінет закінчилися невдачею - між іншим, внаслідок того, що Піль вимагав заміни статс-дам і фрейлін королеви, що належали до вигских домами, іншими, з торійского табору, а королева не хотіла на це погодитися (в англійській конституційній історії це питання відомий під ім'ям "Спальний питання" англ. Bedchamber question ). Парламентська сесія 1840 р. була відкрита урочистим повідомленням про майбутній шлюб королеви Вікторії з принцом Альбертом Саксен-Кобург-Готський; одруження відбулося 10 лютого.

15 липня 1840 представники  Англії, Росії, Австрії і Пруссії  уклали договір, що мав на  меті покласти край чварам  між Портою і єгипетським пашею.  Мехмед-Алі відкинув рішення конференції, розраховуючи на допомогу Франції, ображеної відстороненням від участі в такій важливій справі, але цей розрахунок не виправдався. Англійська ескадра, підкріплена турецькими та австрійськими військовими силами, зробила в вересні висадку в Сирії і поклала тут кінець єгипетському пануванню.

Торжество зовнішньої політики анітрохи не зміцнило положення міністерства; це виявилося під час парламентської сесії, що відкрилася в січні 1841 року. Уряд терпіло одну поразку за іншою. Вже в 1838 році в Манчестері утворилася під проводом Річарда Кобдена, так звана ліга проти хлібного закону (en: Anti-Corn Law League), що поставила собі завданням скасування існуючої протекційним системи і, головним чином, мита на привізний хліб. Зустрінута з люттю аристократією і землевласниками, одержували величезні вигоди з високого тарифу, ліга вимагала вільного ввезення всіх предметів продовольства як єдиного засобу підняти впали державні доходи, поліпшити становище робітників класів і полегшити конкуренцію з іншими державами. Почасти під тиском фінансових труднощів, почасти в надії знайти підтримку в супротивниках хлібної мита, міністерство сповістило про свій намір приступити до перегляду хлібних законів. Слідом за цим з питання про податок на цукор воно було побито більшістю голосів 317 проти 281. Міністерство розпустив парламент (23 червня).

29. Внутрішня та зовнішня політика Великої Британії напередодні Першої світової війни

На рубежі ХІХ - ХХ ст. Велика Британія перебувала на порозі великих змін. Після війни з  бурами, втративши промислову гегемонію у світі та можливість використовувати суперечності континентальних держав, Велика Британія вже не могла дотримуватись політики ізоляції, яка із блискучої перетворилась у досить небезпечну. У новій обстановці раніше вигідна ізоляціоністська політика загрожувала залишити Англію на самоті у випадку конфлікту з потужною коаліцією ворожих держав. Спираючись на могутній флот і великий економічний потенціал, вміло граючи на франко-німецьких і російсько-австро-німецьких суперечностях, Англії впродовж певного часу вдавалося залишатися не зв’язаною будь-якими військовими зобов’язаннями. Проте зростання напруженості в Європі та протистояння між країнами за перерозподіл колоній робили таку позицію Великої Британії надзвичайно вразливою. Правлячі кола Великобританії дійшли висновку, що політика „блискучої ізоляції” втратила перспективи на успіх через різке загострення міжімперіалістичних суперечностей, і зробили ставку на створення військових і політичних альянсів.

Перед Едуардом VІІ постало складне завдання: він повинен був перетворити на друзів і союзників Британії її давніх ворогів і суперників – Францію та Росію, чого можна було досягнути, зробивши їм значні поступки. Урядовці стверджували, що відхід від „блискучої ізоляції” до блокової політики на початку ХХ ст. – це єдиний спосіб зберегти „баланс сил” у Європі та світі загалом. Перспектива одночасного зіткнення з декількома противниками змусила Англію відмовитися від попереднього курсу та перейти до політики підписання компромісних угод з давніми суперниками в ім`я створення єдиного фронту проти Німеччини, що викликало в англійському суспільстві дискусії і політичну боротьбу.

Блокову політику уряду  А. Бальфура продовжили кабінети Г. Кемпбелл-Баннермана та Г.Г. Асквіта. На початку ХХ ст. почала формуватися політико-ідеологічна концепція розвитку зовнішньополітичних орієнтирів держави, яка складалася на основі компромісу провідних політичних традицій країни (консервативної, ліберальної та лейбористської). Спочатку консерватори, потім соціалісти й ліберали запропонували свої варіанти подальшого розвитку Британської імперії на міжнародній арені. Преса, значна частина громадськості почали тиснути на уряд з вимогами змінити попередній тривалий зовнішньополітичний курс країни. Перші роки ХХ ст., переддень Першої світової війни для Великобританії – це історія гострих партійних зіткнень, боротьби парадигм. Але у підсумку було знайдено політичний консенсус, який спирався на історичні традиції, водночас серйозно поновивши їх, врахувавши інтереси різних груп британського суспільства. Разом з тим, внутрішньополітична боротьба і процес знаходження компромісів, зв’язок урядової політики та офіційної громадської думки, роль останньої у проведенні зовнішньої політики британського імперіалізму на даний час продовжують залишатися недостатньо дослідженими.

Англія претендувала на німецькі колонії, турецькі володіння  в Месопотамії та Палестині, домагалася посилення впливу на Близькому Сході  та в Середземномор’ї. В інтересах  Англії було підірвати економічну могутність Німеччини, її зростаючу роль у світовій торгівлі. Франція мала намір повернути Ельзас і Східну Лотарингію, відібрані в неї Німеччиною у 1871 р., захопити багатий вугіллям Саарський басейн та частину Рейнської області Німеччини, заволодіти турецькою Сирією. Економічно послабити Німеччину воліла й Росія. До того ж російський царат переслідував стратегічні завдання — встановити контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли, покінчити з німецьким та австрійським впливом у Туреччині й на Балканах, а головне – поширити свій вплив на всі слов'янські країни.

Велика Британія на початку ХХ ст. починає програвати іноземним конкурентам і втрачати статус „майстерні світу”. Прем’єр-міністр  А. Бальфур почав активний пошук  шляхів зміцнення міжнародного становища  Англії, що виявилося насамперед у відмові від політики „блискучої ізоляції”. У цьому його підтримали консерватори та праві ліберали (ліберал-імперіалісти). Союз з Японією був першим кроком на шляху створення Англією свого власного міжнародного угруповання. Прихильниками англо-японського зближення, у першу чергу, були торговці, чиновники та кореспонденти англійських газет в Індії, на Далекому та Середньому Сході, де гостро стикались англо-російські інтереси. Ліберальна опозиція (праві та центр) вважала договір несвоєчасним і невиправданим відходом від політики „свободи рук”. Проте вони критикували не саму ідею союзу з Японією, а конкретні його умови. Преса зайняла прояпонську позицію. У багатьох друкованих виданнях спостерігалося незвичне поєднання проросійської та прояпонської орієнтації. Громадськість хоча і підтримала договір, проте висловлювала насторожене ставлення до новоспеченого союзника.

Договір з Францією 1904 р. підтримали представники торгових палат, фінансові олігархи лондонського Сіті, консерватори, які виражали інтереси земельної аристократії, банківської олігархії та магнатів важкої промисловості. Британським фінансово-промисловим колам був вигідний договір з Францією з комерційної точки зору. Переважна частина лібералів теж була задоволена союзом. Не проявили ентузіазму лише газети, які були тісно пов’язані з фірмами, що діяли в Марокко.

Складне міжнародне становище, страх перед можливою російсько-німецькою змовою – все  це посилювало прагнення певної частини  правлячих кіл піти на угоду з  Росією. Передові елементи робітничого класу, керівники лейбористської партії, організації тред-юніонів, широкі кола демократичної громадськості виступали проти зближення з „кривавим режимом” російського імператора. Незадоволення викликали умови поділу Ірану (допуск царської Росії в Центральний Іран). Центром опозиції були англійські колонізатори в Індії, фінансові та торгово-промислові ділки в Ірані, частина лібералів, „середньосхідне” угруповання у парламенті, що вказувало на велику та небезпечну ціну, яку довелося заплатити за „російську дружбу”. Преса схвалювала угоду, але мотиви позитивної оцінки не розвивала. Після підписання договору постало питання, чи зможе Англія змінити свою суспільну думку стосовно Росії. Але в умовах зростаючого англо-німецького антагонізму, гонки озброєнь частина британського суспільства таки змінила свої погляди на користь Росії.