Берестейська унія

 Дієвість православного собору ілюструється його ухвалами. 9. 10. 1596 р. було прийнято головну ухвалу «Апофазис». Декрет, оголошений греком Никифором, скидав з урядів уніатів: митрополита Михайла Рагозу і п’ятьох єпископів, за розрив з Константинопольським патріархатом. Того ж дня собор прийняв ще три ухвали: синодальний універсал, протестацію в головний трибунал та інструкцію делегатам до короля, в яких православні публічно оголосили свою незгоду з унією церков, а також волю до боротьби. Ще 8. 10. 1596 р. православний собор реабілітував Стефана Зизанія і віленських братських священиків Василя та Герасима. На засіданнях собору виділявся керівник духовного кола протосингел константинопольського патріарха Никифор, а також ігумени та архімандрити великих монастирів. Вирішальна роль В.-К. Острозького на православному соборі не підлягає сумніву.

           Релігійна політика князя В.-К.Острозького характеризується загальною  толерантністю до інаковірних (він нікому не відмовляв у можливості християнського спасіння),  проте вона, вочевидь, не поширювалася на його стосунки з уніатами. Запровадження Берестейської унії в спосіб державного патронату, за умови загального спротиву вірних, розглядалося В.-К. Острозьким, як порушення віровизнавальних свобод. Неприйняття князем Б. у. ґрунтувалося на  переконанні в тому, що ініціатори та прихильники  регіональної унії вчинили віросповідальну зраду. Тому князь застерігав від поглиблення розколу руської церкви, який може призвети до кровопролиття, на зразок подій у Франції. Прагнучи внутрішньої реформи церкви, В.-К. Острозький йшов задля цього на деякі поступки протестантам, а також римо-католикам, зокрема, в організаційних питаннях.  Відтак, князь усвідомлював своє покликання репрезентувати всіх світських Київської церкви. Вступаючи в контакти з протестантами, він, фактично, нашкодив православним (особливо у 1595 р., пославши свого представника на Торунський з’їзд протестантів), проте продовжував твердо стояти за канонічну неподільність церкви.

           Чи не найскладнішою проблемою історії Б. у. є питання правосильності унійного і православного соборів. Уніати посилались на канонічний авторитет митрополита, головуючого на соборі, і застарілість прерогатив патріаршого екзарха Никифора, керівника православного собору, який не мав духовного звання. Актуальними залишаються висновки М. Грушевського, який вказував, що після затвердження ухвал  православного собору константинопольським патріархом його канонічна правосильність стала безумовною. Учений не заперечував і аргументів на користь правосильності унійного собору на підставі того, що перехід під зверхність Риму належав до компетенції митрополичого синоду, без участі мирян. Укладення унії було «державно» правосильним, з огляду на легітимацію її урядом та законодавством Речі Посполитої. Проте незважаючи на те, що унійна церква після собору була, на відміну від православної, офіційно визнаною, привілейованою вона не стала, позаяк обіцяного зрівняння з католицькою так і не досягла. Протекція польського уряду поширювалась лише на сферу її боротьби проти православних. Тому М. Грушевський визначає юрисдикційний статус уніатської церкви, як церкви «півпротегованої».

З іншого боку, православна  церква від Берестейського собору 1596 р. до відновлення ієрархії у 1621 р. також  мала проблеми з канонічністю, позаяк не мала митрополита (щоправда, вона мала двох патріарших екзархів). Відтак, і на уніатів, і на православних лягла «тінь церковної анафеми», а наслідки Б. у. ніяк не вкладаються в прокрустове ліжко негативного чи позитивного. З одного боку, православним на чолі з В.-К. Острозьким не вдалося перешкодити укладенню унії, з іншого – проект переходу до унії всієї митрополії зазнав поразки. Однією з причин такого становища була глибина православного консерватизму та відданість східній еклезіальній традиції. З самого початку релігійний конфлікт набрав національно-політичного характеру.

Берестейські собори, які засвідчили розкол українсько-білоруського християнства (фактично, існувало дві паралельних київських митрополії), поклали початок боротьбі Русі з Руссю, в основі котрої знаходилися проблеми формування національної церкви. Відтак зросла національно-конфесійна свідомість, яка вплинула на легітимацію священного права повстання козацтва проти Речі Посполитої. Православний Берестейський собор 1596 р. врятував, без сумніву, українсько-білоруське православ‘я, яке розквітло в епоху Петра Могили. Унійний собор започаткував релігійно-церковну традицію, яка орієнтувалася на західні взірці, а з плином часу сприяла утвердженню греко-католицизму як однієї з національних конфесій українців. У такий спосіб Україна вже в ранньомодерну добу наблизилися до релігійно модернізованої Європи. В цьому вбачається неперехідне значення Б. у., як конкретно-історичної події кінця XVI ст.

             Унієзнавство є ровесником самої події, зародившись у полемічних творах епохи Берестейських соборів кінця XVI – початку XVII ст. У ХІХ ст. пріоритет у дослідженні унії майже без винятку належав російській науці (праці М. Кояловича, митр. Макарія та П. Жуковича). Навпаки, XX ст., без перебільшення, можна вважати століттям польського унієзнавства (дослідження Е. Ліковського, А. Прохазки, К. Лєвіцького, К. Ходиніцького, у післявоєнний час – О. Галецького, Л. Бєньковського та ін.). У сучасній польській історіографії проблема розробляється А. Міроновичем, А. Гілем, Т. Хинчевською-Геннель, Х. Дильонговою, Т. Кемпою. Польська наука, яка розглядає Київську церкву, як складову частину польського костьолу, збагатилася в останнє десятиліття рядом цікавих публікацій (наприклад, матеріалами конференцій до 400-річчя Б. у., які відбулися в Кракові, Гданську, Торуні, Любліні, Ченстохові).

          Наприкінці ХХ ст. – на початку  ХХІ ст. російська наука зробила  спробу повернути втрачені позиції  (праці Б. Флорі і М. Дмитрієва). Причому, російські унієзнавці сміливо відкинули ряд стереотипів минулого, хоча, в цілому, так і не змогли позбавитись від них остаточно.

         Значний внесок у дослідження  пробеми Б. у. зробила українська  історіографія, зусиллями львівської  та київської наукових шкіл. У  ХІХ ст. унієзнавчі дослідження  були започатковані львів‘янами М. Гарасевичем, Ю. Пелешем і А. Петрушевичем, а також киянами М. Іванішевим, В. Антоновичем та О. Левицьким. Проте справді наукове предметне дослідження Б. у. розпочалося в епоху діяльності НТШ у Львові. Майже без винятку, воно пов‘язане з працями Михайла Грушевського та його учнями, меншою мірою – Івана Франка, Кирила Студинського та ін. Історії Б. у. М. Грушевський присвятив великі розділи в V-му та VI-му томах «Історії України-Руси», значну частину праці «Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVIІ віці». У 20-х рр. ХХ ст. вчений звертається до історії Берестя в книзі «З історії релігійної думки на Україні» та 5-6-му томах «Історії української літератури». Цінними є також його унієзнавчі рецензії, статті, передмови до праць з історії церкви тощо. Однією з перших публікацій М. Грушевського на тему унії є рецензія праць І. Франка та К. Студинського про «Пересторогу» в «ЗНТШ» 1896 р. У «ЗНТШ» була опублікована єдина спеціальна стаття вченого про ієрарха Київської митрополії «До біографії митрополита Онисифора Дівочки». Дослідники відзначають, що М. Грушевський оцінював Б. у. та релігійну боротьбу в Україні із загальнонаціональних позицій двоконфесійного після 1596 р. українського народу. Так, 1899 р. він писав: «…Наш нарід належить до двох церков і налягати на церковні ріжниці, пропагувати церковну ексклюзивність – значило б причинятися до відлому галицької Руси від решти України-Руси, річи згубної для нашого народа…». Добре відомою є оцінка М. Грушевського наслідків Б. унії, яка, на його думку, «внесла роздвоєння серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу». Ще категоричніше звучить його оцінка переговорів владик з католиками як змови проти своєї віри і суспільності. Назагал, учений так і не зміг перебороти полемічний синдром зрадництва єпископів-уніатів. В окремих працях історик пов‘язував перспективи українського національного рузу винятково з Реформацією. Проте в кінцевому рахунку, він не приймає жодної з сторін міжконфесійної боротьби. Як випливає із праць М. Грушевського, феномен Б. у. та уніатської церкви полягає в тому, що з дестабілізуючого чинника української дійсності ХVІ-ХVIІ ст. новоутворена українсько-білоруська церква змогла перетворитись у важливий чинник національного відродження. Існують підстави говорити про започаткування вченим національної позаконфесійної історіографії історії Б. у.

 Після ліквідації у 1939 р. НТШ честь національного унієзнавства врятували дослідники діаспори – переважно василіанські історики і богослови. У незалежній Україні у відродженому НТШ зроблено серйозну спробу відновлення національних традицій. За ініціативи та активної участі НТШ у травні 1995 р. у Львові відбувся Міжнародний слов‘яномовний конгрес, присвячений 400-річчю Б. у. Помітну роль у становленні сучасного українського унієзнавства відіграли праці члена Товариства Б. Гудзяка, автора ряду публікацій в «ЗНТШ», а також монографії «Криза і реформа», яка вважається першим в українській науці дослідженням, спеціально присвяченим генезі Б. у. Під керівництвом Б. Гудзяка у 1996 р. відбулися «Берестейські читання». Унієзнавчими студіями та їх організацією спеціально займаються також члени Товариства Л. Тимошенко, І. Скочиляс та ін. (статті та рецензії в «ЗНТШ», монографії, збірки наукових студій).

          У сучасній історіографії Б. у. та її генеза розглядаються як складний комплекс внутрішніх процесів українсько-білоруського православ’я другої половини ХVI ст., які були складовою частиною епохальних подій європейської християнської історії. Серед стереотипів, які тепер відкинуті  унієзнавством, – думка про унію як винятковий продукт польських та єзуїтських інтриг та егоїзму православного єпископату, пояснення унії як прагнення русинів приєднатися до єдино істинної католицької віри та ін. Українська історіографія позиціює українсько-білоруське християнство як національну Київську Церкву (києво-руська християнська традиція), яка довела свою життєздатність в добу Петра Могили (Slavia Ortodoxa). На іншому полюсі життєдіяла Slavia Unita, зреформована майже одночасно з могилянською церквою.

       Література:

Великий А.Г., ЧСВВ. З літопису Християнської України. – Кн. IV: XVI-XVII ст. – Рим, 1969.

Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. V. – К., 1994.

Грушевський М. Історія  України-Руси. – Т. VI. – К., 1995.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці // Грушевський М.С. Духовна Україна. Зб. творів. – К., 1994.

Грушевський М. Історія  української літератури. – Т. V. – Кн.2. – К., 1995.

Грушевський М. Історія  української літератури. – Т. VІ. – К., 1995.

Гудзяк Б. Криза і  реформа. Київська митрополія, Царгородський  патріархат і ґенеза Берестейської  унії / Пер. з англ. М. Габлевич. Під ред. О. Турія. – Львів, 2000.

Дмитриев М. В., Флоря Б. Н., Яковенко С. Г. Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI – начале XVII в. Часть I. Брестская уния 1596 г. Исторические причины / Ответ. ред. Б. Н. Флоря. – М., 1996.

Дмитриев М. В. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. – М., 2003.

Жукович П. Сеймовая борьба православного  западнорусского дворянства с церковной  унией (до 1609 г.). – Спб, 1901.

Иванишев Н. Сведения о начале унии, извлеченные из актов  Киевского Центрального  Архива. – М., 1858.

Коялович М. Литовская церковная уния. – Т.1. – Спб., 1895.

Левицький О. Внутрішній стан Західноруської Церкви в Польсько-Литовській державі в к. XVI ст. та унія. – Львів, 1900.

Макарий (Булгаков) митроп. История русской церкви. – Кн. 5, 6. – М., 1996.

Плохий С. Н. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. – К., 1989.

Собори Львівської єпархії XVI-XVIII століть / Упор. та істор. нарис  Ігоря Скочиляса. –Львів, 2006.

Стрельбицкий И. Униатские  церковные соборы с к. XVI века до воссоединения униатов с православною церковью. – Изд. 2-е. – Одесса, 1891.

Студинський К. Полемічне  письменство в р. 1608 // Записки НТШ. – Т.104. – Львів, 1911.

Студинський К. Причинки до історії унії. Критичні замітки  на розвідку д.ра Івана Франка п.з. "Z dzejów Synodu Brzeskiego 1596 r."  поміщ. в "Kwartalnik-у Historyczn-ім". – Львів, 1895.

Тимошенко Л. Артикули Берестейської  унії 1596 р. // Український історичний журнал. –  1996. – № 2.

Тимошенко Л. Берестейська унія 1596 р. – Дрогобич, 2004.

Тимошенко Л. Криза церковного життя Київської православної митрополії наприкінці XVI ст.: інтерпретації істориків і свідчення джерел // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Т. ХІ-ХІІ. – Дрогобич, 2008.

Тимошенко Л. Угода з  Ватиканом чи з Польщею? // Пам’ять століть. – 1996. – № 3.

Франко І. З історії Берестейського собору 1596 р. // Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т – Т. 46, Кн.2

Франко І. Іван Вишенський і його твори //  Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т. – Т. 30.

Хинчевська-Геннель Т. Польський погляд на Берестейську унію в XVII ст. // Берестейська унія (1596-1996). Статті й матеріали. – Львів, 1996.

Хинчевська-Геннель Т. Берестейська унія в XVII столітті з польської точки зору // Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII столітті. Матеріали Других Берестейських читань. – Львів, 1996.

Bieńkowski L. Kościoł wschodni podzielony (XVII-XVIII w.) // Kościoł w Polsce. – T.2. Wieki XVI-XVIII. – Kraków, 1970.

Chodynicki K. Kościoł prawosławny a Rzeczpospolita Polska. Zarys historyczny. 1370-1632. – Warszawa, 1934.

Chynchewska-Hennel T. Spory wokól unii brzeskiej (koniec XVI-XVII w.) // Варшавські українознавчі записки. – Варшава, 1999.

Die Union von Brest (1596) in Geschichte und Geschichtsschreinbung: Versuch einer Zwischenbilanz. Materialien des Internationalen Forschungsgesprachs der Stiftung PRO ORIENTE zur Braster Union Drittes Treffen: Lviv, 21-23. August 2006 und des… / Herausgegeben von Johann Marte und Oleh Turij. – Lviv, 2008.

Documenta Unionis Berestensis eiusque auctorum (1590-1600) / Ed. P. Athanasius G. Welykyj OSBM. – Romae, 1970.

Halecki O. Od Unii Florenckiej do unii Brzeskiej. – T.2. – Lublin, 1997.

Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 – 1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołyńskiej. – Toruń, 1997.

Kempa T. Mikołaj Krzysztof Radziwiłł Sierotka (1549-1616) wojewoda wileński. – Warszawa, 2000.

Kempa T. Nieznany listy dotyczące genezy unii brzeskiej (1595/1596) // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. –  2000. – T. XLIV.

Krajcar J. Jesuits and the genesis of the Union of Brest // Orientalia Christiana Periodica. – Roma, 1978. – Vol.44. – P.131-153.

Lewicki K. Książę Konstanty Ostrogski a Unja Brzeska 1596 r. – Lwów, 1933.

Likowskiy E. Unia brzeska (r. 1596). –  Poznań, 1896.

Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600-1900) /  Ed. P. Athanasius G. Welykyj OSBM. – Vol. I (1600-1640). – Romae, 1972.

Mironowicz A. Podlaskie ośrodki i organizacje prawosławne w XVI i XVII wieku. – Białystok, 1991.

Pelesz J. Geschichte der union der ruthenischen Kirche mit Rom. –  Erster Band. – Wien, 1878.

Prochaska A. Z dziejów unii Brzeskiej // Kwartalnik Historyczny. – 1896. – T.X.