Берестейська унія

Берестейська унія 1596 р. – акт розриву з Константинопольським патріархатом і об‘єднання частини руської (українсько-білоруської) православної церкви з римо-католицькою церквою у межах Київської митрополії, що функціонувала на території Речі Посполитої. Релігійна спільнота, яка постала внаслідок Б. у., стала називатися уніатською церквою (від початку ХІХ ст. – греко-католицька церква, в незалежній Україні – Українська греко-католицька церква).

До історичних передумов Б. у. відноситься ряд чинників: пропаганда унійної ідеї потридентським католицизмом, активна місійна діяльність єзуїтів на Сході Європи, провал спроб Риму здійснити конверсію на католицизм православної Московії у 80-х рр. XVI ст., принижене становище православ’я в Речі Посполитій у порівнянні з пануючою католицькою церквою, кризові явища в церковному житті Київської митрополії (особливо акцентуються моральний занепад та низький освітній рівень духовенства), зміни в релігійній культурі українсько-білоруської церкви в другій половині XVI ст., які є свідченням конфесійно-культурної відкритості до впливів Заходу, втручання константинопольського патріарха Єремії ІІ в справи митрополії в 1588-1589 рр., програми церковних реформ кінця 80-х – першої половини 90-х рр. XVI ст. та невдалі спроби виходу з них, конфлікт церковних братств з єпископатом та  конфлікти в середовищі ієрархії, сприятлива міжнародна політична ситуація наприкінці століття.

Процес, що призвів до укладення Б. у., був не тільки багатоетапним, але й багатогранним. Вважається, що першими в другій половині XVI ст. проект регіональної унії сформулювали лідери польського католицизму кардинал С. Гозій і єзуїт П. Скарга, які запропонували православній церкві визнати примат Апостольської Столиці зі збереженням східного обряду. Згадана ідея була аргументовано викладена в творі П. Скарги «Про єдність Божої Церкви під одним пастирем» (1577 р.), дедикованому протекторові православ‘я князеві В.-К. Острозькому. П. Скарга досить слушно закцентував увагу на кризових явищах у православному церковному житті та необхідності реформи шляхом укладення унії. У 1580-1590-х рр. ідею регіональної унії церков пропагував папський легат єзуїт А. Поссевіно, який оптимістично розглядав її, як засіб навернення всього православного Сходу.

На одному з чільних місць інтерпретації генези Б. у. знаходиться мотивація дій єпископату руської церкви, який схилився до унії та його програма, що генерувалася в першій половині 90-х рр. XVI ст. Ієрархію приваблювавло становище католицизму в польській державі, а також можливість зберегти в спосіб унії релігійно-культурну самобутність українсько-білоруської церкви. Каталізатором унійного процесу були внутрішні конфлікти, серед яких найвагоміше місце посідав конфлікт братств (мирян) з єпископатом. У кожного з ініціаторів унії були й особисті мотиви. Наприклад, в Іпатія Потія вони мали суто духовний характер.

          Остаточній програмі унії у складі 33-х пунктів, підписаних 1 червня 1595 р. та  ухвалам Берестейських соборів у жовтні 1596 р. передували декларація унії 1590 р., артикули князя В.-К. Острозького, торчинська декларація  унії 2. 12. 1594 р., артикули та обіжники митрополита Михайла Рагози, пункти "Договору латинського і руського духовенства" 1595 р. Згадані етапи розвитку унійного процесу були далеко не безконфліктними.

Унійні наміри було вперше задекларовано у грамоті 24 червня 1590 р., підписаній у Бересті чотирма єпископами: луцьким Кирилом Терлецьким, пінським Леонтієм Пелчицьким, львівським Гедеоном Балабаном і холмським Діонісієм Збіруйським. Декларація укладалась таємно і сам унійний процес спочатку мав, за слушним виразом М. Грушевського, характер «клерикальної інтриги». У всіх унійних документах, включаючи і декларацію унії 1596 р., підпорядкування папі римському допускалося за умови збереження східного обряду (церемоній, літургії, церковного порядку та ін.), які повинні були гарантувати папа і польський король.

Першими ініціаторами унії в середовищі ієрархії були Кирило Терлецький і  Гедеон Балабан. Прихильником унійної ідеї вважається і київський воєвода князь Василь-Констянтин Острозький, який ще на початку 80-х рр. вів переговори з Римом. Викладена ним 1593 р. коротка програма вважається універсальною, тобто такою, що передбачала загальну згоду церков на засадах рівності обрядів (саме на таких засадах ґрунтувалася Флорентійська унія). Передбачалася  згода на унію східних патріархів, московського царя і Волощини, що надавало програмі Острозького утопічного характеру. 1593 р. унійний табір поповнився новопоставленим володимирським і берестейським єпископом Іпатієм Потієм. Перехід митрополита Михайла Рагози до унійного табору був найпізнішим (грудень 1594 р.). Назагал, пункти унії митрополита відіграли незначну роль в унійному процесі, проте його особиста згода мала вирішальне значення. Торчинська декларація єпископату руської церкви (грудень 1594 р.) вважається визначальною з огляду на підпис митрополита та догматично-канонічне обгрунтування унії церков: її доцільність виводилася з потреби ліквідації розколу християнства, небезпеки поширення єресей, а також поганської неволі патріархів.

Остаточні артикули унії, прийнятті 1 червня 1595 р., підписали Михайло Рагоза, Кирило Терлецький, Йона Гоголь, Іпатій Потій та Леонтій Пелчицький. 12 червня було укладене соборне послання до папи, що підписали вже всі єпископи (додалися підписи Гедеона Балабана і Михайла Копистенського), які затвердили Кирила Терлецького та Іпатія Потія делегатами руської церкви до Риму. У другій половині 1595 р. під впливом князя В.-К. Острозького з унійного процесу вийшли Гедеон Балабан і Михайло Копистенський.

17 липня 1595 р., у Кракові червневі артикули Б. у. було поділено на дві частини: для Апостольського Престолу і для польського короля. До Риму була передана їх злита редакція, яка вважається найважливішою. Артикули Б. у. уміщують догматичні, обрядово-літургічні, культурно-освітні, юридично-соціальні та ін. вимоги. Християнські догмати, за невеликим винятком, трактувалися в дусі компромісної флорентійської традиції, стверджувалась незмінність східного візантійського обряду та літургії, чітко заманіфестовано намагання перешкодити латинізації. Для артикулів характерний яскраво виражений національно-захисний характер, прагнення обмежити патрональне право польських королів, посилення внутрішньоцерковної дисципліни на зразок латинської церкви, особливо єпископської адміністративно-канонічної влади. Не відкидалося й порозуміння Східних церков з Римом. Програма регіональної унії руської церкви, відрізнялася від планів універсальної унії князя В.-К. Острозького і від програми реформи православ’я церковних братств. Вона явно різнилася від намірів інших суб’єктів унійного процесу – Риму та Речі Посполитої. Лише деякі аспекти зближували її із загальною контрреформаційною програмою католицизму.

У Римі артикули були піддані ретельному аналізу теологічними експертами. Проте вони так і не стали предметом переговорів. Важливим етапом унійного процесу були урочистості в Римі 23 грудня 1595 р., коли Іпатій Потій та Кирило Терлецький на святковій церемонії у папи Климента VIII прийняли католицьке віросповідання віри, зокрема догмат про походження Святого Духа в тридентійському, а не флорентійському формулюванні. Визначальними для долі унії вважаються також булли папи Климента VIII: «Великий Господь» (23. 12. 1595 р.) і «Годиться Римському Архієреєві» (23. 2. 1596 р.). Ці та інші римські документи встановлювали юрисдикційний статус руської церкви під патронатом Апостольської Столиці, проте вони не можуть трактуватися як повне прийняття Берестейської програми, позаяк  до визнання рівності обрядів так і не дійшло.

Остаточно унійне питання мало бути розв‘язаним на архієрейському соборі Київської митрополії, ідея скликання якого виникла в ході розвитку унійного процесу. Після повернення Потія і Терлецького з Риму, вже йшлося про спільний собор двох конфесій: уніатської (поки що дуже малочисельної) і православної. Згоду на собор дали папа Климент VIII і король Сигізмунд ІІІ. 21. 08. 1596 р. митрополит Михайло Рагоза призначив його скликання на 6 жовтня 1596 р. В іншому недатованому архієрейському посланні,  зверненому, передовсім, до вищого кліру, чітко визначалася мета собору: досягти згоди із Західною церквою. Лист дозволяє говорити про близькість поглядів митрополита до ідеї "універсальної унії", обстоюваної князем В.-К.Острозьким. Згадані засади були розвинені в документах Берестейського унійного собору, проте в них домінували інші положення: безумовне визнання примату Апостольської Столиці і звинувачення Східної церкви в схизмі, що було характерним для позиції римо-католицьких ідеологів унії.

Місцем собору було призначено Берестя Литовське. Не дійшовши порозуміння, обидві партії на третій день, 8 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві Св.  Миколая, а православні – в оселі М. Райського, де зупинився князь В.-К. Острозький. Спільний собор, який би об’єднав прихильників і противників унії, не відбувся. Усіх учасників Берестейських соборів, віднотованих у джерелах, налічується 175: 24 учасники унійного і 151 учасник православного.

На унійному соборі зібралося 9 духовних уніатів: митрополит Михайло Рагоза, єпископи Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Григорій Загоруйський, Йона Гоголь та Діонісій Збіруйський, які представляли  6 єпархій митрополії (митрополичу, володимирсько-берестейську, луцько-острозьку, полоцьку, пінсько-турівську і холмську). Учасниками собору було також  троє архімандритів: мінський, брацлавський і лавришівський. Римо-католиків також налічувалося 9: три єпископи – луцький Б. Мацейовський, львівський Д. Соліковський і холмський С. Гомолінський; четверо єзуїтів – П. Скарга, М. Лятерна, К. Нагай і Ю. Раб; двоє греків з Риму – П. Аркудій і Ю. Мошетті. Світська частина собору була невеликою – всього 6 осіб: віленський воєвода М. К. Радзивил, канцлер ВКЛ Л. Сапєга, берестейський староста Д. Халецький, кам’янецький каштелян Я. Претвич, князь Я. Шуйський і інстигатор Калинський. Ця частина собору представляла найвпливовішу златинізовану магнетерію ВКЛ. 

         Собор під проводом митрополита Михайла Рагози прийняв чотири ухвали. 8 жовтня прийнято декларацію про перехід до унії, 9 жовтня – дві окремих ухвали: про екскомунікацію києво-печерського архімандрита Н. Тура і екскомунікацію єпископа Г. Балабана. 10 жовтня окремо скинуто з урядів єпископів М. Копистенського і Г. Балабана, які не прийняли унії, а також православне духовенство.

Головним документом унійного собору є грамота Берестейської унії, яка базується на декларативному визнанні флорентійської ідеї єдності церков. У центрі уваги документа знаходиться обгрунтування мотивів унії: не бажаючи залишатися під поганською неволею і сприяти «розкольницькій» політиці патріархів, а також запобігаючи спустошенню церков і поширенню єресей, прагнучи до спасіння людських душ, – митрополит з єпископами приступили до єдності з Римом. Документ є декларацією урочистого проголошення унії,  тому він сповнений пафосом богоугодності і святості вчиненого, а також відповідальності за людські долі перед Богом. У ньому, як і інших ухвалах унійного собору, навіть не згадано про конкретні умови унії, прийняті руською ієрархією напередодні і передані польській владі та папі.

  Унійний собор розглядав питання про новий григоріанський календар і заснування семінарії. Проте вони не знайшли відображення в спеціальних ухвалах. Вважається, що саме Михайло Рагоза був лідером Берестейського собору, бо тільки він міг твердо протистояти православним як митрополит усієї Київської церкви. Фактичними господарями унійного собору були  все-таки римо-католики (яких на соборі була більшість), серед останніх – єзуїти на чолі з Петром Скаргою. В останній день роботи собору, неділю, 10/20 жовтня 1596 р. відбулась урочиста літургія в церкві Св. Миколая, на якій П. Скарга виголосив проповідь про єдність церкви, щасливу згоду і Христовий спокій.

          Зі 151 учасників паралельного православного собору духовних налічувалось  74 особи, світських – 77. До складу духовного кола входило 7 представників Східних православних церков, її патріархатів та монастирів: Никифор Парасхес – протосингел Константинопольського патріарха, Кирило Лукаріс – протосингел і намісник Александрійського патріарха, невідомий товариш Никифора, Бєлградський митрополит Лукаш, Біхрасуський єпископ Паісій, архімандрит монастиря Св. Пантелеймона з Афону Матвій, архімандрит монастиря Симона і Петра з Афону Макарій. Склад учасників духовного кола за єпархіями виглядає так: митрополича – 17, пінська – 6, володимирська і берестейська – 2, холмська – 1, луцька і острозька – 22, львівсько-кам’янецька – 10, перемишльська – 7 осіб.  Не мала представництва лише полоцька архієпархія, проте єпископів було тільки двоє – львівський Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистенський. Авторитет духовного кола був підсилений вищою ієрархією зі Сходу, а також заблудівським протопопом Нестором Козьменичем, екзархом митрополії. Архімандритів та ігуменів прибуло 11: лавришівський, супрасльський, лещинський, дорогобузький, степанський, дубненський, пересопницький, дерманський, жидичинський, смільницький, києво-печерський. Крім цього, в засіданнях брало участь 6 ченців, монастирських священиків і проповідників, 25 протопопів/намісників, 30 священиків, у тому числі й братських. Світське коло було представлене делегатами: від митрополичої єпархії – 22 особи, від пінської – 2, від володимирсько-берестейської єпархії – 8, від луцько-острозької єпархії – 29, від львівсько-кам’янецької єпархії – 8, від перемишльської – 4. Дві єпархії не мали світських представників – полоцька і холмська. Серед світських було чимало урядників: воєвод, каштелянів, хорунжих, войських, суддів, підсудків, стольників, чашників, городничих, писарів, переважно з Волині, Київщини, Брацлавщини та ВКЛ. Виділялися князівські роди: В.-К.Острозький з сином Олександром, Юрій Друцький-Горський, Юрій Пузина, а також представники численних шляхетських родин. Поважним було представництво від братств: львівського, берестейського, бєльського, віленського (всього 22 делегати).

              Аналіз складу учасників православного собору засвідчує, що доля унії залежала не тільки від великої кількості представників православних Волині з численних володінь князя В.-К. Острозького. Досить великим було представництво від білорусько-литовських єпархій, особливо з митрополичої з кафедрами у Вільні і Новогрудку. Серед учасників світського кола було декілька протестантів: польський шляхтич Мартин Броневський, Дем’ян Гулевич – посол з Волині, обраний на соборі маршалком світського кола, Федір Чаплич-Шпановський – луцький земський суддя, Остафій Малинський (Єло-Малинський) – луцький гродський судя (майбутній луцький уніатський єпископ).