Архітектура, образотворче мистецтво та усна народна творчість в XIV - першій половині XVII століття

Большое значение для печатного  дела и гравюры имело основание  при Киево-Печерской лавре крупной  типографии, которая помогла возвышению Киева как центра, охватившего  своим воздействием все земли  Украины. Гравюра в известной  мере передавала реальную жизнь, местный  типаж, бытовые детали. В украинской гравюре нашли отражение и социальные противоречия. В этом отношении особенно характерно Учительное евангелие 1637 г., в котором под видом «немилостивого сборщика долгов» изображен польский пан, надзирающий за уборкой хлеба. За спиной пана художник изобразил смерть с косой. Элементы социальной критики несут и некоторые другие гравюры Учительного евангелия: «Притча про виноградаря и неверных слуг», «Притча о богаче и Лазаре» и др.

В 30-40-х гг. 17 в. подъем наблюдается  и в львовской гравюре. Особенно плодовитым, хотя и неровным по мастерству исполнения был гравер Илия, автор  сотен ксилографии. В результате его деятельности на Украине появилась  «Лицевая Библия», для гравюр которой  он пользовался в качестве образца  Библией Пискатора. Он щедро иллюстрировал  «Печорский патерик» (1661), делал гравюры  для «Цветной триоди» (1661), «Требника» (1646) и для других изданий.

После воссоединения Украины  с Россией значительную роль в  книге приобрела заглавная страница-«форта», в украшении которой, часто в  обобщенной форме, отражалась идея единства происхождения русского, украинского  и белорусского народов от «кореня  Владимирова». Первой такой гравюрой, послужившей образцом для ряда украинских и русских изданий, была «форта»  книги Л. Барановича «Меч духовный» (1666).

С конца 17 в. украинская гравюра, обогащенная техникой гравирования на меди и офорта, вступила в период своего высшего расцвета.

3. Усна народна творчість

Усна народна творчiсть  — це основа нашої безмежно багатої  культури. Це наш дух, наша душа, наша пiсня, якiй свiт дав найвищу  оцiнку. Використання вiкового досвiду народу завжди допомагало нашим письменникам. Починаючи вiд Котляревського, ми можемо побачити в їхнiх творах яскравi зразки народної мудростi, цього невичерпного й справдi цiлющого для художника  джерела.

Фольклор бере свiй початок  ще з тих часiв, коли не було нi писемної лiтератури, нi письма взагалi. Усна народна  творчiсть слугувала народу для  власних потреб, як-то: колисковi, казки, загадки, примовки. Вони мали прищепити  дитинi любов до народної творчостi, надати їм зразки моральної норми  поведiнки, сформувати естетичнi смаки.

Протягом столiть напруженої боротьби за нацiональне i соцiальне  визволення український народ творив сувору, мужню й водночас лiричну  поезiю — думи та пiснi. Цi перлини  народної творчостi не втратили i нiколи не втратять свого наукового та культурного  значення, адже в них вiдбито свiтогляд народу на кожному етапi його iсторичного розвитку, його морально-етичнi погляди, естетичнi смаки.

Основний пафос дум  — оспiвування ратних подвигiв  українського народу, проповiдування  здорової суспiльної та сiмейної моралi. Герої таких дум, як "Втеча трьох  братiв iз города Озова", "Отаман Максим Старий", "Iван Богун", "Хмельницький та Барабаш", "Олекса Попович", стали вже загальновiдомими символами боротьби за краще майбутнє українського народу. Кобзарi спiвали цi думи в українських мiстах та селах, несучи людям звiстку про подвиги, вiщуючи про новi битви та подiї  визвольної боротьби.

Iсторична пiсня, як i дума, збагачувалась кращими надбаннями  близьких їй жанрiв народнопоетичної  творчостi, хоч завжди була цiлком  самостiйним жанром. Iсторичнi пiснi були покликанi зобразити страждання  людей, коли палали мiста та села України, коли молодих людей забирали в полон, а старих — нищили. Про це йдеться у таких вiдомих iсторичних пiснях, як "Зажурилась Україна, бо нiчим прожити", "За рiчкою вогнi горять", "В Цариградi на риночку".

Сюжети нашої минувшини, оспiванi в народних пiснях та думах, невмирущi, вони — вiчнi. Саме тому українськi письменники намагалися використати  їх для створення не тiльки iсторичних, але й художнiх творiв. Завдяки  їм вiковий досвiд народу й досi передається з уст в уста наступним  поколiнням.

Усна народна творчість, або так звана усна словесність, у всіх народів скоріше стала  розвиватися, ніж письменство. Твори  усної творчості постають тоді, коли якась талановита одиниця з-посеред  широкого гурту дає у пісні  вислів тим думкам та настроям, які  хвилюють загал. Загал підхоплює  пісню, й вона стає народним добром. Про автора забувають, його пізніше  ніхто не знає, тільки його пісня  переходить із вуст до вуст, з роду в  рід. Так здебільшого постають усі  твори усної словесності. Первісний  їх початко¬вий вигляд із часом змінюється, очевидно, менше у віршових творах, закріплених метричною й ритмічною  будовою («з пісні слова не викинеш»), більше — у прозових творах (казках, переказах). Бувають також хвилини  переживань у житті народу, які  так потрясають народною уявою, що вона всеціло звертається до нових  подій. Тоді призабуваються і втрачають¬ся не раз пісні чи інші народні твори, що досі були улюбленим добром народу, й уступають місце новим творам народного таланту й народного  руху, що їх викликали нові історичні  події. Приклад цього дають нам  у житті українського народу т. зв. билини — історичні пісні з  княжої доби, які своїм змістом  відносяться головно до боротьби давніх українців із навалою степових кочовиків — печенігів, тюрків, половців. У хвилині, коли почалися в народі важливі переживання, пов'язані з  татарським лихоліттям, з постанням  та боротьбою козацтва, билини в  Україні призабулися, а на їхнє місце  постали нові пісні, відомі під назвою дум. Подібно перетворювалися, змінювалися, доповнювалися інші роди народної творчості — від обрядових пісень починаючи і казками й приповідками кінчаючи.

Українська усна народна  Творчість є дуже давня, дуже багата й тому має першорядне значення для  історика культури. Давнину українських  народних пісень засвідчують, із одного боку, живі до сьогодні пісні, в яких збереглися подробиці дуже давнього побуту; з другого боку, маємо про них згадки в давніх писаних творах тих християнських духівників, що виступали проти давнього поганства, убачаючи його сліди й відгомони в народних піснях. Для історика народної культури, що хоче збагнути народне життя в усій його глибині й у різнорідних проявах, усна творчість має велике значення. Вистачить кількох прикладів. Коли історик української куль¬тури затримається при обрядових піснях: колядках, щедрівках, веснянках, русальних, купальних,— знайде у них багато цінного матеріалу для пізнання народного світогляду з тих часів, коли світло християнської віри не дійшло ще до нашої землі, коли український народ віддавав честь силам природи й ці сили уособлював у постатях Дажбога, Перуна, Лади та співав пісні в честь сонця, весни, води, русалок. Коли знову історик культури ввійде в коло українських народних пісень родинного характеру (приколискових, весільних, похоронних), то не тяжко йому збагнути, яке місце в житті народу займала родина та яка глибина різних родинних почувань крилася в його душі впродовж усього його історичного життя. З історичних пісень дізнається історик культури, як відчував народ важливі історичні події; з приповідок простежить, яку народ добув силу життєвого досвіду; з казок — як дивився на  добро й зло, на правду й кривду; а з усіх творів — як глибоко розумів і як повно відчував красу світу та красу життя. Українська усна словесність давала й дає письменникам-митцям теми й поетичний матеріал для їхніх літературних писань.

Висновок

Після занепаду Київської  Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво  вплинули на перебіг подій в українських  землях. У XIV— XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись  у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта історичного процесу.

Ніби для ілюстрації думок  гуманістів, наприкінці XVI — початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств — легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і  феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.

Значні зміни в XIV—XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їхнього суспільного  життя стало співіснування правових систем різного характеру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традиційних правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебурзьке право вводило суспільні відносини в цивілізоване русло, закладало на українському ґрунті основи громадянського суспільства.

Певні зрушення відбулися  і в побутовій культурі українських  земель. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно  привело до зміни обличчя тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі  було багато, межею між сусідами вважалося те місце «де зіткнуться сокири», тобто, де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV—XVI ст. під тиском наступу феодалів на селянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях та традиціях. Починаючи з XVI ст., між батьками та родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладався усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI— XVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період XIV—XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна  творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської  Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові  пісні, голосіння), а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри — думи, історичні пісні, нова тематика — боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой — козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися  в духовній культурі. Протягом XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).