Взаємозвязок музики та хореографії як засіб формування професійних якостей педагога-хореогра

Існуюче протиріччя між соціальними потребами суспільства у висококваліфікованих фахівцях для сфери культури й мистецтв і станом підготовки майбутніх педагогів-хореографів до художньо-педагогічної діяльності, зокрема, спричиняють затребуваність нових форм і технологій особистісно-розвиваючої взаємодії.

Таким чином, виникає проблема виявлення й аналізу педагогічних умов, що забезпечують ефективність професійно-педагогічної взаємодії суб’єктів у процесі підготовки педагога-хореографа.

Професійно-педагогічна  взаємодія – це інтегративний творчий процес взаємозалежних і взаємообумовлених між собою дій суб’єктів, заснований на взаємовпливі внутрішньо значимих і творчо сприйнятих зовнішніх факторів, у результаті якого здійснюється цілепокладання, інтенсивний і продуктивний професійно-особистісний розвиток.

Структура й зміст взаємодії  суб’єктів у процесі підготовки педагога-хореографа включає сукупність взаємообумовлених компонентів: ціннісного, когнітивного, поведінкового та емоційного, специфіка яких обумовлена врахуванням поліфункціональної діяльності педагога-хореографа.

Об’єктивна оцінка ефективності даного процесу можлива на основі наступних критеріїв: ціннісна орієнтація на художньо-педагогічну діяльність, ступінь розвитку професійних якостей і здібностей, прагнення до самовдосконалення.

Ефективність даного процесу  забезпечується наступними спеціально організованими педагогічними умовами: створенням настанови на продуктивну взаємодію в процесі учбово-творчої діяльності педагога-хореографа; виробленням загальної стратегії й тактики; організацією занять на основі координації спільної діяльності; участю в цілепокладанні всіх суб’єктів художньо-педагогічного процесу; забезпеченням технолого-інноваційної підготовки студентів-хореографів до суб’єкт-суб’єктних відносин; збільшенням частки рефлексивних форм роботи з метою оволодіння практикою взаємодії, створення загального фонду професійних цінностей; підвищенням уваги до психолого-педагогічних факторів, педагогічній спрямованості учбово-творчого процесу у ВНЗ.

Технологія навчання основам  професійно-педагогічної взаємодії  являє собою творчий процес, основою  якого є рефлексивно-змістовний аналіз спільних дій, пошук і наступне планування нових способів організації учбово-творчої роботи.

Всі вищевказані особливості  педагогічної взаємодії й спричиняються  педагогічну майстерність.

Розглядаючи поняття майстерності, насамперед слід узагальнити численні визначення цього феномену. Я. А. Коменський визначаючи сутність педагогічної діяльності висунув ідею про мистецтво навчання як “мистецтво мистецтв”. Розкриваючи зміст мистецтва педагога він висунув такі вимоги: необхідно бути освіченою, моральною, істино благородною людиною, бути зразком для вихованців, постійно вдосконалювати професійну майстерність. Основною вимогою вчений вважав, що більш за все необхідно любити свою справу, любити дітей. А. Дистервег визначив, що педагогічна праця накладає відбиток на людину, формує свідомість та самосвідомість вчителя. Він вважав, що істинне навчання повинне поєднувати “знання справи (об’єкта), потяг до справи та спілкування з учнями (суб’єктами), педагогічні здібності (суб’єктивно-об’єктивний метод)” [12, с. 263]. У подальшому він називав передумови дидактичної сили вчителя: “наявність у вчителя розвинутих пізнавальних здібностей, досконалого знання навчального матеріалу як з боку змісту, так і форми, як його суті, так і методу його викладання” [12, с. 326]. У розумінні А. Дистервега такою дидактичною силою може володіти лише педагог-майстер. Вчений-педагог поглибив уявлення про риси майстра педагогічної праці, котрому притаманні любов до професії, вольова поведінка, сильний характер, енергійність, педагогічний такт, любов до вихованців.

Визначаючи поняття “майстерність”, перш за все слід зазначити, що цей феномен характеризує висока вправність у виконанні певного виду діяльності. Майстерність хореографа відрізняє вправного працівника в діяльності від інших, адже він творить щось неповторне, нестандартне, передбачає наявність професійних знань, умінь, навичок; вона характеризує людину з боку її здатності до швидкого та бездоганного виконання безпосередніх обов’язків, працьовитості, наполегливості.

Майстерність педагогічної діяльності К. Д. Ушинський вважав мистецтвом – “обширним, складним, що є найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв”. Особливо наполягав педагог на тому положенні, що мистецтво виховання спирається на наукові джерела, прагнув поставити мистецтво виховання на глибоку наукову основу. Педагог вперше вводить поняття теорії та практики педагогічного мистецтва, котре повинен здійснювати вчитель-майстер. Провідним напрямком оволодіння педагогічною майстерністю К. Д. Ушинський вважав прагнення вчителя до самоосвіти, самовдосконалення, постійне ознайомлення з новою методично літературою.

Неодноразово висловлювався  з питань педагогічної майстерності А. С. Макаренко, при цьому не наводячи визначення поняття феномену. Професійно-педагогічна майстерність у розумінні вченого – це високий рівень вихованості вчителя, наявність гуманістичної спрямованості, авторитет, тверда воля, діловитість, любов у поєднанні вимогливості до учнів. Він наголошував на такому визначенні сутності майстерності: “Діяльне знання виховного процесу ... та виховне уміння” [22, с. 234]. Отже, сутність педагогічної майстерності проявляється і в знаннях, і в уміннях.

У процесі педагогічної взаємодії  вчений особливо виділяв такі елементи майстерності, як: володіння мімікою  та інтонацією, голосом та настроєм, перцептивний та сугестивний вплив вчителя на дитячий колектив.

Педагог-новатор дотримувався достатньо чіткої думки з приводу  формування педагогічної майстерності. Він заперечував думку про  основне значення таланту в педагогічній професії (“талант діло рідкісне, а державі потрібні мільйони вчителів”). Цю ж позицію він доводив власним прикладом. “Майстерність вихователя не є особливим мистецтвом, що вимагає особливого таланту – це професія, котрій потрібно вчитися”. А. С. Макаренко наполягав на тому, що підготовку вчителя потрібно починати з формування його особистісно-характерологічних якостей зі становлення індивідуального стилю діяльності. А. С. Макаренко стверджував, що учні пробачать своїм учителям і суворість, і сухість, і прискіпливість, але не пробачать поганого знання справи. Вище за все вони цінують у вчителеві розгалужені знання та уміння, мистецтво виховання, золоті руки, небагатослів’я, готовність до роботи, чітку думку. “Талант може бути, а може й ні. Головне у вихованні вирішує майстерність, яка ґрунтується на умінні та кваліфікації” [22,         с. 232].

В. О. Сухомлинський розробив послідовну систему поглядів на феномен педагогічної майстерності, розглядаючи його як складову частину загальної культури вчителя. Він стверджував що, узагальнені знання про структуру педагогічної майстерності виключають неправомірні рішення, дозволяють діяти без зайвих затрат енергії, без зайвих проб та помилок.

У роботах В. А. Сухомлинського чітко прослідковується положення про те, що управляти процесом удосконалення педагогічної майстерності вчителя – означає забезпечити реалізацію його творчого особистісного потенціалу. Вчений обґрунтовує тезу про творчу природу педагогічної діяльності та розкриває структуру професійної культура вчителя: “Питання, що запалює іскру творчості, виникає тоді, коли ти хочеш бачити свою справу, свою працю, результати своєї праці кращими, ніж вони є зараз, коли тобі не дає спокою думка: чому твої зусилля не призводять до того, до чого б вони здавалось би повинні призвести?” [36, с. 391].

Фактично В. А. Сухомлинський розробив теоретичну систему удосконалення роботи з формування педагогічної майстерності учителя, науково обґрунтував та перевірив на практиці форми та методи її організації, показав можливість та доцільність реалізації в умовах конкретного педагогічного колективу – Павлишської середньої школи. Він не лише ефективно розробляв власні положення, добираючи до них конкретні форми та методи їх реалізації, а й знаходив нові творчі форми роботи вчителів з дітьми.

У процесі визначення концептуальних підходів до поняття “педагогічна майстерність” важливими є науково-методичні засади майстерності.

Майстерність – це постійно удосконалюване мистецтво виховання та навчання, доступне кожному педагогу, що працює за покликанням. Майстерність хореографа можна характеризувати як високий рівень педагогічної діяльності, важливим фактором якого є передумови, котрі сприяють досягненню високого рівня цієї роботи: це, перш за все, поряд з покликанням педагога – яскраво виражене позитивне ставлення до учнів. Зовнішня майстерність хореографа проявляється вирішенням різноманітних педагогічних завдань, високому рівні організації навчально-виховного процесу. Основні ознаки майстерності розкриваються в тих якостях особистості вчителя, котрі породжують цю діяльність, забезпечують її успішність. Ці якості необхідно шукати не лише в уміннях, а в тому єднанні властивостей особистості, її позиції, котра і створює для педагога можливість діяти продуктивно та творчо. Надзвичайно важливим розділом роботи майстерності  хореографа з учнями є – особистий показ.  Особистий показ тієї чи іншої вправи – одна з найважливіших методичних вимог, що стоять перед педагогом, це допомагає учневі скоріше засвоїти манеру, характер та стиль танцю. Вміння розкласти рух на його складові частини та музично-ритмічну структуру, окремо показати розкладку, щоб учень зміг зрозуміти і правильно відтворити заданий рух, також має неабияке значення в методично правильно побудованому занятті. Під час уроку педагог повинен вказувати на помилки та виправляти їх.  Кожне заняття повинно проходити у творчому контакті, взаємодії та взаєморозумінні педагога і майбутнього танцюриста. Також розуміння основ елементарної теорії музики, музичної грамоти  допоможе хореографам, майбутнім педагогам-постановникам, у розробці музичних творів. Визначимо деякі поняття елементарної теорії музики :

Ритм. Ритмом називається  організована послідовність звуків однакової або різної тривалості. Саме поняття “ритм” у перекладі з грецького означає “течія”. В усіх мистецтвах, в тому числі і музиці, це поняття розглядається як загальна послідовність або загальне поєднання елементів художнього твору. Величезне значення має визначеність, чіткість співвідношення великих і дрібних складових частин цілого, у тому числі і визначеність відношень звукових тривалостей і поділення їх на два (ціла, половинна, чверть, восьма).

Ритмічний малюнок. Ритмічним малюнком називається  послідовність звукових тривалостей. Значення ритмічного малюнка для  виразності музики дуже велике. Вже  один ритмічний малюнок сам по собі може характеризувати деякі роди (жанри) музики (наприклад, марш, вальс, мазурку тощо). Для створення художнього образу один ритмічний малюнок, як будь-який окремий засіб, звичайно, недостатній, але значення його залишається дуже великим.

Паузи. Паузою називається перерва у звучанні. Вимірюються так само як і тривалості.

Стакато. Уривчасте  виконання звуків. У вправах і танцях цьому поняттю відповідає чітке, уривчасте виконання ритмічних рухів.

Легато. Позначає зв’язне виконання, при якому кожен звук витримується так, щоб між ним і наступним звуком не утворилась пауза, навіть найкоротша. В рухах та танцях відповідно до характеру музики відповідає плавне, суцільне, що витікає одне з одного, виконання рухів.

Акцент. Виділення звука шляхом більшості гучності або більшості тривалості, порівняно з оточуючими звуками.

Метр. Метр – це чергування сильних та слабких долей в певному темпі, правильна повторність акцентованих і неакцентованих моментів, яка служить для організованості музики. Цим музичний метр нагадує розміреність вірша.

Розмір. Розміром називається нотне позначення метру його часткою, визначеною тривалістю (чвертю, половинною і т.п.), а всієї метричної групи часток – дробом. Чисельник цього дробу вказує на кількість часток розміру (метру) в такті, а знаменник – на тривалість, яка прийнята за основну частку.

Такт. Тактом називається об’єднання метру (тобто сполучення сильних та слабких часток) та ритму, (тобто послідовності тривалостей). Такт об’єднує метр та ритм, які в музиці завжди існують одночасно.

Затакт. Затактом називається звук або група звуків, що представляє собою неповний такт без важкої частки, з якого починається твір. В русі затакт позначається внутрішнім зітханням, підготовкою до акценту сильної частки такту.

Синкопа. Звук, що починається на слабкій частці такту і витримується на наступній  за нею сильній частці. Початок синкопи акцентується і виступає у суперечність з метричним акцентом. В рухах акцентування слабкої частки такту надає додаткової виразності танцю [6, c. 18].

Темп. Швидкість  руху, частота пульсування метричних  часток. Роль темпу в музиці дуже велика, оскільки характеру кожного музичного образу відповідає визначена швидкість руху.  Наприклад, стан схвильованості звичайно передається музикою у швидкому темпі. Зі швидким темпом пов’язаний і пожвавлений танок, а тріумфальному характеру відповідають помірно швидкі темпи. Повільні темпи зустрічаються у музиці різного характеру, наприклад, у скорботному марші або у спокійному оповіданні.

Співзвучність. Одночасне сполучення декількох (двох або більше) звуків.

Акорд. Гармонія. Акордом називається співзвучність, що складається не менше ніж з трьох звуків. Їх роль дуже важлива, оскільки вони сприяють загальній організованості руху голосів. Гармонією називається об’єднання звуків у співзвуччя та послідовність співзвуч. Призначення гармонії – сприяти повнішому виразу змісту мелодії шляхом супроводження її акордами, а також об’єднувати декілька одночасно лунаючи мелодій. Навіть в одній мелодії гармонія часто проявляється у русі голосу по звуках якого-небудь акорду.

Лад. Сукупність звуків, які на основі спорідненості зв’язків між ними об’єднані у систему, що має тоніку.  зв’язок між звуками ладу оснований на фізичних закономірностях акустики. Лад є засобом виразності музики, проявом організованості звуків за висотою.

Пентатоніка. Звукоряд, що складається з п’яти звуків. Прикладами музики, основаної на пентатоніці, можуть служити народній мелодії казанських татар, чувашів, бурятів, монголів, китайців та інші. Іноді зустрічаються пісні, побудовані цілком на пентатоніці, і в народній музиці українців, росіян, білорусів.

Мелодія. Її значення. Музична думка, виражена одноголосно. Багато музичних творів (головним чином народної творчості) є одноголосними, тобто являють собою одну мелодію. Інші твори, у тому числі народні, – двоголосні та багатоголосні. Незалежно від кількості голосів, у мелодії насамперед виражається зміст твору. 

Мелодичний  малюнок та кульмінація. У напрузі  мелодії важливу роль відіграє її направлення вгору або вниз, часто  незалежно від ладового значення звуків. Сукупність рухів мелодії вгору, вниз і на місці називається мелодичним малюнком. Мелодичною вершиною називається найвищий звук, досягнений мелодією при кожному її підйомі. Найвища з вершин мелодії називається кульмінацією, якщо вона збігається з найбільшою напругою [3, c. 25].

Динамічні відтінки (нюанс). Ступінь гучності звука при виконанні музики. Динамічні відтінки є такими: піано – тихо; мецо-піано – середньо тихо; мецо-форте – середньо гучно; форте – гучно; фортисимо – дуже гучно. Поступове збільшення сили звука позначається терміном “крещендо”.  Поступове зменшення сили звука позначається терміном “димінуендо ”. динамічні відтінки дуже важливі для передачі музичного виразу. Наприклад, у музиці урочистого характеру використовується гучне звучання, у музиці, що змальовує морський прибій, будуть лунати гучніші мотиви, а у музиці мрійливого характеру імовірна перевага тихої гучності. В мелодіях висхідний рух пов’язаний із зростанням напруги, а спадний рух – з її спаданням.