Вербалізація образу України в сучасній англомовній пресі

На відмінності між поняттями образ і концепт наголошує також  
Н. Таценко. Різниця між образом і концептом, на думку дослідниці «полягає по-перше, у тому, що образ – це прямий «відбиток» дійсності, який ми одержуємо в результаті чуттєвого сприйняття, а концепт – це узагальнений, абстрагований відбиток, опосередкований розумовою діяльністю», а по-друге, в тому, що «образ – це неподільне відображення цілісного, а концепт – це розчленоване відображення спеціального як частини загального, відображення характеристик сутності предмета» [21, с. 107]. У свою чергу  
О. Левченко розрізняє поняття «вербальний символ» і «символізований концепт». Символу, на думку дослідниці, властиві більш тонкі й опосередковані асоціативні зв’язки між словесними знаками й тими явищами та поняттями, які можна назвати символічними, а «символізований концепт» – це значимий концепт, що легко піддається символізуванню [9]. Однак сучасні мовознавці не завжди чітко розмежовують поняття концепт, словесний символ і мовний образ. В. Жайворонок, наприклад, визначає концепт як форму поняття та його ідею, втілену в словесних образах буття  
[8, с. 53].

 Словесний образ виступає  лише втіленням, зовнішньою формою  концепту. В. Кононенко у статті  «Мова і народна культура» оперує поняттями словесний образ, символ, слово-образ, слово-символ, образ-символ, які функціонують майже як синоніми. Однак слово-образ і слово-символ мають дещо відмінний поняттєвий обсяг: слово-образ не завжди є словом-символом, тоді як слово-символ завжди доповнює певний мовний образ того чи іншого предмета або явища [12, с. 62].

Ми розглядаємо мовний образ, концепт і символ насамперед як конструктивні елементи мовної та концептуальної картин світу. Відтак при визначенні співвідношення між цими поняттями зважаємо на їх розташування у структурі відповідно мовної чи концептуальної картин світу. У зв’язку з таким баченням можемо переосмислити традиційне розуміння мовної картини світу в працях Л. Лисиченко, яка розглядає її на трьох рівнях: як «домовну картину світу» з основним поняттям концепту, «концептуальну картину світу», основною одиницею якої виступає поняття, та «мовну картину світу», де базовим є значення мовного знака. Якщо характеризувати домовну картину світу як таку, що «містить елементи образного мислення», то тут відразу виникає асоціація з ментальним образом як «відображенням дійсності» [14, с. 37]. Концептуальну картину світу як таку, що «пов’язана з усім континуумом знань про світ», доцільно співвіднести з концептом як психоментальним утворенням, що відбиває ці знання.

Установлення співвідношення між поняттями мовний образ, концепт і вербальний символ не обмежується їх віднесенням до різних структурних рівнів картини світу (хоча і тут виникають суперечності, як у випадку із понятійним віднесенням символу). Цікавим є також співставлення цих понятьза функціональним критерієм. Так, А.А. Григор’єв, аналізуючи суть поняття концепту з психолінгвістичної позиції, зазначає, що можна виділити «три моменти пізнавальних концептів»: гносеологічний, номіналістичний і концептуалістичний, останній з яких визначається функцією заміщення. Суть цієї функції полягає в тому, що концепти як ментальні утворення заміщують у процесі мислення «невизначену множинність предметів» одного чи різних родів [7, с. 65]. О.В. Єлісеєва також вважає функцію заміщення важливою функцією символу при визначенні символічного наповнення концептів. Дослідниця зазначає, що призначення символу є не називання, а заміщення більш важливих і культурно значущих об’єктів чи моделей поведінки.

Важливою з погляду функціонування «вербального символу» та «концепту» в тексті є також естетична та інтегральна функції. За С. Нестерук, перша з них «виступає естетично-пізнавальним засобом мистецтва, який відображає риси об'єктивної реальності» [15, с. 7]. Це неоднорідна категорія, бо об'єднує в собі первинні і вторинні, безпосередні й опосередковані значення. Взагалі через естетичну функцію символу, як і концепту, автор передає багатоплановість значеннєвого змісту твору. Щодо інтегральної функції, то вона, на наш погляд, полягає в тому, що вербальні символи і концепти є тими смисловими центрами, навколо яких об’єднуються всі мовні образи, що формують мовно-символічну картину.

Таким чином, співвідношення понять концепт, вербальний символ і мовний образ можна характеризувати в різних аспектах: за семантичним обсягом поняття, з погляду віднесеності до того чи іншого рівня у структурі мовної картини світу, за функціональним навантаженням тощо. Це співвідношення буде дещо модифікуватись, що пов’язане з особливим статусом цих понять, їх дефініційною розмитістю, функціонуванням як складних взаємопов’язаних категорій, однак в основному окреслюється певна основна лінія інтерпретації, згідно з якою концепт – це найзагальніша базова одиниця концептуальної картини світу, що знаходить втілення в основній, найзагальнішій одиниці мовної картини світу – словесному образі, тоді як вербальний символ є категорією як концептуальної (план змісту; образ), так і мовної картини світу (план вираження; знак). До перспектив дослідження цієї проблеми можна віднести пошук нових аспектів співвідношення між поняттями мовний образ, концепт і вербальний символ, що дозволить чіткіше їх розмежовувати.

 

 

 

1.3 Вербальні та невербальні компоненти спілкування

 

Провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти або мовні знаки. Вербальні компоненти (мовні знаки) — засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення (повідомлення), тексти, за допомогою яких передається інформація.

За словами Ю.С. Степанова, в основі всіх уживань мовних знаків будь-якої мови лежать три елементарні функції. Ці функції належать не конкретній мові, а мові взагалі. Три елементарні функції полягають в тому, щоб: 1) назвати предмети реального миру (номінація);

2) привести назване в  зв'язок один з одним (предикація)

3) локалізувати назване у просторі та часі (локація). Тобто, три названі функції відповідають трьом аспектам загальної семіотики: семантиці, синтактиці і прагматиці. Три основні семіотичні функції або навіть три основні семіотичні сфери витікають з семіотичної моделі комунікації. Знак є посередником між користувачем мови і об'єктами зовнішнього світу, а знакова система – посередником між зовнішнім світом, середовищем в цілому і користувачем [20, с. 13].

З погляду комунікації мову можна визначити як систему спілкування, яка характеризується, з позиції Ф.С. Бацевича: 1) спеціалізацією, 2) продуктивністю, 3) недовговічністю, 4) довільністю знаків мовного коду, 5) здатністю до транслювання і 6) обумовленістю культурою [1, с. 60].

Спеціалізація мови. Процес, скерований на створення міжособистісних зв'язків, порозуміння, під час якого людина застосовує первинні органи (язик, голосові зв'язки тощо) з метою створення повідомлень, природа яких є семіотичною, в своїй основі символічною.

Продуктивність (креативність) мови. Пов'язана з динамічністю мовної системи, її здатністю до розвитку і створення нових засобів комунікації.

Недовговічність мови як комунікативного коду. Зумовлена передусім специфікою усного мовлення, яке триває стільки, скільки говорить певна особа. Письмо, друк та інші системи зберігання мовних знаків можуть значно продовжити в часі життя мовлення. Розвиток сучасних комунікативних технологій суттєво продовжує існування мовлення в часі й просторі.

Довільність знаків мовного коду. Пов'язана із загальною знаковою природою мови. Знаки мови є довільними стосовно тих об'єктів реального і віртуального світів, які за ними стоять.

Здатність до транслювання (передавання). Людське мовлення застосовується для передавання інформації про речі, явища, особи, віддалені в часі й просторі. Можна говорити про речі, явища, особи, які не існують і ніколи не існували; можна говорити про майбутнє тощо.

Обумовленість культурою. Мовні знаки, будучи довільними за своєю формою стосовно реалій, які вони позначають, завжди мотивовані культурою. Кожен, хто правильно володіє певною етнічною мовою безумовно оволодіває традиціями тієї культури, яку обслуговує ця мова.

Мовлення — основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою багатьох інших засобів — жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують [1, с. 58]. Для співрозмовників значущими є прикраси, татуювання на тілі, ґатунок чаю або кави, що споживаються, тощо. Усе це називається невербальними повідомленнями. Світ невербальних комунікативних компонентів, якими користується людина в ході міжособистісного спілкування, багатий, різноманітний і має довгу історію розвитку.

 Невербальна та вербальна  комунікації взаємодіють. Російські  психологи В. Куніцина, Н. Казаринова  і В. Погольша, які спеціально  досліджували процеси взаємодії вербальних і невербальних компонентів спілкування, визначили функції невербальних повідомлень стосовно вербальних. Це:

1) доповнення (у тому числі дублювання і посилення) вербальних повідомлень;

2) заперечення вербальних  повідомлень;

3) заміщення вербальних  повідомлень;

 4) регулювання розмови [19, с. 170].

 Невербальні засоби  спілкування — елементи комунікативного  коду, які мають немовиу (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання і сприйняття повідомлень. Невербальна комунікація може також застосовуватись і як засіб «пом’якшення» вербальної, традиційним є використання несловесних каналів комунікації й у діяльності найбільш закритих організацій – секретних служб і містичних братств.

Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80% інформації. Це означає, що більша частина спілкування здійснюється без участі засобів мовного коду, але з орієнтацією на інші його складові: паралінгвістичні елементи, елементи інших семіотичних систем тощо [1, с. 59].

До невербальних компонентів, як правило, відносять: акустичну, оптичну, тактильно-кінестезичну (повязану з тілесними відчуттями), ольфакторну (пов'язану із запахами) і темпоральну (пов'язану із часом) інформації у спілкуванні. Крім того, невербальними за своєю природою, хоча й знаковими, є компоненти інших семіотичних систем. Усіх їх інтерпретують як паралінгвістичні. У кожному компонентові невербальної комунікації виокремлюють певні складові частини. Так, в акустичній інформації, наприклад, виокремлюють екстралінгвістику (паузи, кашель тощо) та просодику (тембр, тон голосу, тональність тощо); в оптичній системі розрізнюють кінетику, проксеміку, графеміку та зовнішній вигляд людини 
[1, с. 60].

Отож, не зважаючи на загальновизнаний у лінгвістиці факт, що універсальним засобом інформаційного зв’язку між людьми є словесне  мовлення, адекватне і повне розуміння комунікації неможливе без її невербального супроводу.

 

РОЗДІЛ ІІ. Вербалізація образу України

 

1.2 Засоби вербалізації образу

 

Необхідно підкреслити, що отримати доступ до концепту найкраще через засоби мови. Слова для формування та існування концептів в принципі не потрібні. Вони потрібні для повідомлення концептів, їх обговорення, а також вони є одним з джерел їх формування  в свідомості людини [4, с. 28].

Щоб обмінятися концептами та їх поєднаннями як результатами розумової діяльності, необхідно ці концепти вербалізувати, тобто назвати, висловити мовними знаками, замістити знаками.

Для часто обговорюваних концептів є системні одиниці, які мовець може використовувати, підібравши необхідну одиницю з наявних у мові. Для більш рідко експліцікованих, системно не номінованих концептів, для індивідуально-авторських можуть бути необхідні розгорнуті словосполучення і навіть тексти - наукові, енциклопедичні, дефініціонного.

Теоретично одне і те ж слово може в  різних комунікативних умовах репрезентувати, представляти в мові різні ознаки концепту - залежно від комунікативних потреб, від обсягу, кількості та якості тієї інформації, яку мовець хоче передати в даному комунікативному акті.

Коли концепт отримує мовне вираження, то ті мовні засоби, які використані для цього, виступають як засоби вербалізації, мовної репрезентації, мовного уявлення концепту.

Концепт об'єктивується в мові:

- готовими лексемами і фразесполученнями зі складу лексико-фразеологічної системи мови, що мають «відповідні до нагоди» семи або окремі семи різного рангу (архісеми, диференціальні семи, периферійні (потенційні, приховані);

- вільними словосполученнями;

- структурними та позиційними схемами речень, що несуть типові речення (синтаксичні концепти);

- текстами і сукупностями текстів (при необхідності експлікації або обговорення змісту складних, абстрактних чи індивідуально-авторських концептів) [4, с. 28].

Мовний знак представляє концепт у мові, у спілкуванні. Слово представляє концепт неповністю - воно своїм значенням передає деякі основні концептуальні ознаки, релевантні для повідомлення. Отримавши через слово доступ до концептуального знання, носій мови може підключити до розумової діяльності й інші концептуальні ознаки, даним словом безпосередньо не названі (існуючі в значенні як периферійні, приховані, імовірнісні, асоціативні семи). Слово, таким чином, як і будь-яка номінація, - це ключ, що відкриває для людини концепт як одиницю розумової діяльності і дає можливість його використання в розумовій діяльності [4, с. 29].

Попри всі розбіжності в розумінні концептів, методах їх аналізу і способах опису, дослідники сходяться у тому, що а) концепт є одиницею свідомості, тобто ментальним утворенням; б) він має речове вираження засобами мови, тобто є вербалізованим (репрезентованим, об'єктивованим тощо); в) крізь аналіз сукупності мовних засобів, що його об'єктивують, можна скласти уявлення про зміст і структуруконцепту в концептосфері й описати цей концепт. При цьому потрібно пам'ятати,що в будь-якому разі опис, заснований лише на мовних даних, ніколи не буде вичерпним, оскільки концепти як одиниці свідомості окрім вербалізованої мають ще й невербалізовану частку змісту. Ю.С. Степанов зазначає, що "в усіх духовних концептах ми можемо довести свій опис лише до певної риски, за якою лежить деяка духовна реальність, яка не описується, а лише переживається" [20, с. 13].

Слова, інші готові мовні одиниці в системі мови є для тих концептів, які володіють комунікативною релевантністю, тобто необхідні для спілкування, часто використовуються в інформаційному обміні. Дуже багато концептів не мають системних мовних засобів вираження, оскільки обслуговують сферу індивідуального мислення і не призначені для обговорення.